Зроблено в Україні, або Не «стріляйте» в олігарха!
Загальновідомо: будь-яке суспільство представлене тими, хто керує, і тими, ким керують. На сьогодні нове українське керівництво, яке реалізує в Україні політичну владу, проходить складний етап адаптації до нових політичних реалій української дійсності. Можна довго дискутувати з приводу не завжди зрозумілої та недостатньо прозорої кадрової політики Президента Віктора Ющенка, але саме на долю його команди нині випала історична місія трансформувати посткучмівську (і великою мірою — пострадянську) еліту в еліту українську. Саме від того, як Президент Ющенко впорається з цим надскладним завданням, залежатиме і шлях розвитку Української держави, її майбутнього. Однак той факт, що як одні фінансові магнати займали за Леоніда Кучми, так інші продовжують займати за Віктора Ющенка головні посади в державі, лобіюючи власні фінансово-корпоративні інтереси, не може як мінімум не насторожувати. А від того, що це є нібито інші, наші «рідні» й дуже «демократичні олігархи», нікому легше не стає. Бо, очевидно, мірки для всіх мають бути однакові.
Варто відзначити, що за колишніх часів режиму «розвиненого кучмізму» формування політичної, економічної, військової, ідеологічної та інших видів еліт відбувалося за ознаками особистої відданості «васалів» особі екс-президента. Політична еліта являла собою замкнуту корпоративну касту, яка формувалася в основному з колишніх номенклатурних. Очевидно, що в такої «еліти» бачення шляхів розвитку незалежної України було наближеним до їхнього сприйняття українських реалій через призму вихованого ними радянською системою світобачення. Саме завдяки цьому «специфічному» світобаченню «еліта кучминого призову» побудувала те специфічне суспільство, в якому ми донедавна мали нещастя проживати.
Наразі час, у який ми живемо в Україні, характеризується, поміж іншого, наявністю олігархів як специфічного соціального явища і як ще більш специфічного суспільного прошарку. Однак неможливо достеменно осягнуть суть цього явища і групи громадян, а також пов’язані з ними процеси, у відриві від країни їхнього проживання. Відповідно, неможливо зрозуміти їхній подальший життєвий шлях відокремлено від шляху країни та суспільства.
Проте олігархи не прибули до нас з інших світів у літаючих тарілках і навіть не іммігрували з інших країн. Рядовий, так би мовити, олігарх виріс і виховувався у вітчизняних дитячих садках, школах, на вулицях і в підворіттях радянського періоду. Продовжував навчання і стажувався в наших технікумах, ВНЗ, НДІ, на заводах за торговельним прилавком. Умовні рефлекси законослухняності він отримав у спілкуванні з кримiнальним кодексом СРСР, відділом боротьби з викрадення соціалістичної власності, «шостим управлінням» і, хто особливо талановитий, з відповідними відділами держбезпеки. А це визначає багато складових феномену вітчизняної олігархії.
По-друге, олігархи — стовідсотковий продукт нашого суспільства. Їх особистість у цілому та її окремі компоненти — знання і погляди, етика і мораль, схеми і методи діяльності в міжособистісній і економічній діяльності — сформовані на основі міфологем радянського періоду. З цього слідує, що сьогоднішній олігарх — це олігарх-«совок», й іншим він, по-суті, не стане, як його не вчи, і як би він не виглядав зовні. Той вельми «дикий» капіталізм, який виник за роки кучмізму, за великим рахунком, є моделлю, складеною, в першу чергу, олігархами-пасіонаріями, тобто людьми непересічної енергії, розуму та волі. Але модель ця складена з детальок морально застарілого конструктора серії «страшилки дикого образу капіталізму», виробленого марксистсько- ленінською фабрикою ідеології. Так, ми всі свого часу (і майбутні олігархи також) сміялися над цим конструктором і його детальками. Однак коли прийшов час творення, то іншого матеріалу під руками, правильніше, у підсвідомості, просто не виявилось. Таким чином, олігархи часів Кучми всі ці роки, окрім надмірного власного збагачення, «працювали» над тим, аби дискредитувати в очах пересічного українця саму можливість запровадження на українських теренах цивілізованого капіталізму.
Звідси досить цікавий наслідок: якщо ми бажаємо жити в близькому майбутньому дійсно в умовах цивілізованого капіталізму, то олігарха завтрашнього дня необхідно виховувати сьогодні. Відкривати спецшколи юних олігархічних дарувань ніхто, напевно, не буде, — вимоги до майбутніх олігархів будуть вельми відмінними від сьогоднішніх. Однак зробити дещо все ж таки можливо. Олігарх, як сьогоднішній так і майбутній, в першу чергу — пасіонарій. Пасіонарії необхідні країні, причому в набагато більшій кількості, аніж можуть бути запитані суспільним прошарком олігархії. Пасіонарії (і лише вони) у всьому світі визначають і будують майбутнє. Інші лише допомагають. Тому якщо ми хочемо жити в суспільстві з людським обличчям, якщо хочемо, щоб олігархи також мали людське обличчя, то дітей і молодь маємо ростити в людських умовах, а не як бойових пітбулів.
По-третє, олігархи — продукт нашого часу. Можна по-різному оцінювати результати їхньої діяльності, проте факт, що вони робили те, що могли, не лише в розумінні власних можливостей, а й в розумінні того, що їм дозволили робити обставини, оточення та суспільство в цілому. Процес був двосторонній і продовжує бути таким. Як наслідок — якщо суспільство, групи громадян й окремі особи бажають чого-небудь від олігархів (а також політиків і інших діячів різного рангу, від яких що-небудь залежить), то вони для цього мусять уміти впливати на цих діячів. Інші сподівання — наївність.
Таким чином, якби олігархів не було, то їх треба було б вигадати, оскільки вони виконують в суспільстві цілу низку корисних (хоча це й не очевидно з погляду повсякденності) функцій. Інакше й бути не могло, оскільки, як нам уже відомо, виникли олігархи в потрібному місці, в потрібний час і з наявного матеріалу. Інших найближчим часом не буде, якщо, звісно, не рахувати персональні зміни у зв’язку з природними втратами особового складу та ротацією кадрів після приходу до влади нових політичних сил. Суспільству в цілому і кожному з нас зокрема необхідно навчитися жити в одній країні і в один час з існуючими олігархами. Причому жити з найбільшою загальною користю і найменшою шкодою для себе й для оточуючих. Необхідно навчитися жити з ними, живемо ж ми, врешті, iз законом всесвітнього тяжіння та погодними явищами. З ранніх літ знаємо, що непогано дивитися під ноги, а все інше долаємо з допомогою парасолі і ще дечого.
Необхідно також навчитися користуватися сусідством олігархів у часі та просторі або навіть приручити їх для загальної користі. Зуміли ж ми свого часу навчитися використовувати смертельно небезпечну стихію електрики, а також приручити для охорони домівки і майна жорстоких хижаків — вовків. Без першого тепер просто неможливе існування сучасної цивілізації, а другі стали найкращим другом людини. Можливе й використання в мирних цілях олігархів. При цьому не варто забувати історію освоєння «мирного атома», користь від якого вельми неоднозначна. Швидше за все олігархів, як і енергію атома, не варто випускати з-під контролю. Олігархічний «чорнобиль» нам ні до чого — це очевидно.
Отже, олігарх і суспільство, олігарх і країна. Від цієї пари відношень значною мірою залежать багато найважливіших рішень і змін найближчого часу в країні. Незалежно від того, наскільки нам подобаються (чи ні) самі олігархи, їхні звички і все зроблене ними, їх не можна ані скасувати, ані заборонити, як не можна заборонити схід сонця та солоність морської води. Особливо якщо ми бажаємо хоча б у майбутньому зробити країну і суспільство цивілізованими.
А поки що, навіть і після помаранчевої революції, ми продовжуємо жити не лише в суспільстві дикого капіталізму, але й у суспільстві дикого невігластва стосовно законів власного буття, визначаючого дикість першого. Чого можна очікувати в подібний період, досить повною мірою можна визначити з досвіду країн, які живуть в олігархічний період, або успішно проминули його. Вдивімося в історію останніх десятиліть країн Центральної і Південної Америки. Вдивімося в історію цього ж періоду країн Північної Африки, а також Центральної та Південної Африки. Там можна побачити і наше майбутнє, у випадку, якщо ми не візьмемо до уваги їхній досвід та досвід власний.
Можна скільки завгодно сперечатися стосовно того, який саме лад ми маємо в наявності нині, й що будуємо на майбутнє. Однак сьогодні Україна є країною, в якій вимушено безроздільно, з причини фактичної пасивності усіх інших суспільних прошарків, править група вихідців із народу — олігархів. Суспільний лад і, водночас, форма правління в Україні фінансових магнатів — «народна олігархія».
Погано те, що наявність олігархів означає не саму наявність дуже багатих людей і дуже великий їхній бізнес, а те, що цей бізнес має сукупну монополію в економіці, а його хазяїни — монополію на гроші і, через це, на владу. Разом це складає таке сумнівної суспільної корисності явище як олігополія — різнопланова (суспільна, економічна, політична і т. п.) монополія олігархів. При цьому і в економічній, політичній і інших сферах олігополія діє як зозуленя — знищує все без розбору.
Погано також і те, що олігополія, як і кожна монополія, виставляє економіці і суспільству занадто високу ціну на свою продукцію і занадто низьку — на продукцію решти суспільства, і на працю також, інтелект і на саму людину. Саме це ми спостерігаємо нині в Україні — низькі зарплати (або їхня відсутність), несплата за творчість у будь-яких проявах (чи загалом за будь- яку роботу) і т. п. Олігополія — це занепад суспільства, шлях у історичне небуття.
Суспільство розвинутих олігархів не є гуманістичним, воно також не може бути демократичним. Олігархічний тоталітаризм — ось майбутнє кожної країни, яка не приборкала власних олігархів. Це зовсім не означає, що знову треба когось «розкуркулювати» і боротись із зовнішніми ознаками олігархізму тими ж тоталітарними методами. Тим паче, що все це ми нещодавно вже проходили впродовж майже восьми десятиліть. Треба перетворити багатія-олігарха на просто багатія, а його бізнес — із паразитичного на цінностетворчий. Для цього необхідна конкуренція, потрібні єдині та прозорі «правила гри» в економіці й політиці. Недаремно знищенню монополії присвячені значні суспільні зусилля в таких сильних країнах як США. Там знають, що не можна давати монополії в будь-якому її прояві жодного шансу. Там знають, що природа будь-якого великого бізнесу така, що за найменших сприятливих умов він стане паразитуючим на енергії суспільства в цілому і кожного громадянина окремо. В нас же антимонопольне законодавство хоча й існує, навіть існує окрема держустанова, вони аж ніяк не бачать (впритул) реально існуючих явищ надмонополій. Утім, як не бачать супроводжуючих олігополію явищ надзвичайно компетентні державні «органи» і настільки ж компетентні установи.
Не потрібно влаштовувати полювання на олігархів. Хоча б тому, що очолять його вони самі, а полювати будуть на перспективний «молодняк». Потрібно влаштувати загальносуспільне та загальнодержавне полювання на олігополію — систему пограбування кожного з нас. Є ще один аргумент, який приводять ті, хто боїться боротьби з олігополією. Мовляв, вони багатші. Це фатальна помилка. Ми всі, не олігархи, багатші за них у десятки й сотні разів, якщо підсумувати все наше майно. А тому сильніші. Отака цікава і повчальна елементарна математика...
