Андрій АЛЕКСАНДРОВИЧ: "Вільне тільки небо..."
У його подобі є щось нетутешнє, що ігнорує образливу убогість навколишньої метушні. Головний художник Національного театру ім. Івана Франка Андрій Александрович-Дочевський, створюючи вистави (а він їх саме створює, а не оформлює), ніби втілює прекрасну утопію. Утопію про те, яким міг би бути наш театр сьогодні.
У його майстерні на другому поверсі флігеля в одному з київських двориків тече дах і відключено воду, на підлозі - електроплита у казанку. Та здається, що, якщо виглянути у вікно, за ним з'являються дахи Монмартра.
- У листопаді буде рік, як ми працюємо над "Ліром", - каже Андрій. - Це вперше в моєму житті - така довга дистанція. Певно, драматургія зобов'язує. І протягом цього року поступово відкривалися якісь усе нові й нові грані матеріалу. Народжувалися, вмирали, видозмінювались й ідеї. Влітку я був на морі. І можна було нескінченно дивитися на гру піску й вітру, дюни, що рухаються. Виникала така медитація. І, коли я повернувся, у мене раптом з'явилося відчуття неба. Неба й піску. І я вирішив, що якщо перший акт нашого "Ліра" буде ігрово-театральним і в його просторі буде багато металу, усе відбуватиметься в такому урбаністичному "Глобусі", то потім, після бурі, коли відкривається завіса - уже все зруйновано: і бурею, і сум'яттям, і осліпленням Глостера. І ми придумали: намальована панорама неба й пустелі до обрію. І тільки похилений остов залізної конструкції, який залишився після бурі... А невдовзі я побачив фільм "Англійський пацієнт". І там пустеля... За відчуттям - це одне. Людська драма, кохання, якісь величезні категорії душі - вони загубилися в піску. Певно, це образ часу. Пісок мовби взагалі символ часу. І тут по радіо я почув якусь пісеньку, де в приспіві були слова "Свободно лишь небо над головой моей". Й мені стало так хороше... Я довго не міг зрозуміти, чому Пітер Брук назвав "Ліра" трагедією духу. І, коли трапилася вся ця історія з небом, я раптом зрозумів, що трагедія Ліра насправді не в тому, що він позбавляє себе власноручно влади, прагнучи до волі, набуваючи звичайних людських цінностей. Трагічності в цьому я не відчуваю: хто хоче бути королем, хто депутатом - скільки завгодно, кожному своє. Драму я бачу в абсолютно іншому. У тому, що, коли Лір усе це зрозумів, коли він це прожив - виявилося, що й це не є воля, що тільки небо вільне! Й тут він починає божеволіти. Тому що ситуацію розв'язати неможливо. І всі вчинки тягнуть за собою низку прожитих життів, зв'язків. До свободи внутрішньої розумна людина прагне весь час. Не до зовнішньої, а до внутрішньої. Однак досягнути її неможливо...
Нещодавно мій приятель, із котрим ми разом училися, художник Сергій Панич пішов у монастир, знищивши всі свої роботи. Ну, слава Богу, можливо, він знайде там щось для себе. Проте він залишив дружину, дітей. А за них хто відповідатиме? Я не суджу, ні в якому разі. Я розмірковую. Нас вчили колись судити за вчинками. Та вчинок сам собою нічого не значить - поза контекстом прожитого шматка часу. У Ліра це - усе життя.
Так влаштована людина: вона росте і неминуче виростає із своїх речей. Однак є ще й категорії душі. Саме в душі відбуваються якісь зміни. Це, як у Данте: "Пройдя свой путь земной до половины, я очутился в сумрачном лесу". Раптом щось починає бути абсолютно маленьким, а іншого ти просто не знаєш.
Раніше я це знав, любив, читав. І вважав просто гарною поетичною вигадкою. А зараз мені 40 років. І я саме опинився в цьому лісі.
- Ви людина самотня?
- Коли людина народжується, навколо неї створюється такий кокон любові, оберігання. А потім поступово цей кокон руйнується. І він мусить руйнуватися. І, якщо відчувати себе Гостем, то самотність - нормально. Ніякої трагедії я з цього не роблю. У принципі, чим людина внутрішньо більш вільна, тим вона більш самотня.
- А відчуття повноти життя, куражу: у чому воно?
- Це любов. Тільки вона може бути різною. Навіть любов до роботи. Тобто це стан концентрації всіх емоцій, сил, розуму. Коли, як на підводному човні: рік за три. Хоч я й не знаю, що там за біологією з клітинами відбувається. Це така скерованість, вектор, який розцвітає квітами, спалахами і вибухами. Та для цього має збігтися дуже багато обставин - і твій внутрішній стан - у тому числі. Втім, ще можна себе підганяти.
- Як?
- Як коня. Вставляють до рота вуздечку і смикають. У нього вже кровотеча, а його все підхльостують, і він біжить. Можна й так. Проте мені здається, що все повинно бути органічно.
Коли я прийшов на театральний факультет художнього інституту, мене буквально зачарувало побачене. Це було якось по-лабораторному. Тут це було наповнене якимось неймовірним життям, яке я, здавалося, не розумію. А все незрозуміле мене зразу притягує, включається якась хибна, я думаю, енергія.
- Цікавість - це вада?
- Ні, це добре в юності чи в дитинстві. Та коли цікава доросла людина... Ну, не можна про все дізнатися. Й не треба. Проте така вада в мене є, я дуже допитливий.
- А відчуття зрілості з чим пов'язане?
- Я ж уже сказав: з лісом.
- Обов'язково похмурим?
- Не знаю. Може, у когось він дуже радісний - тоді слава Богу.
- Чи існує у вас власний метод, відпрацьований підхід до матеріалу?
- Я не можу сказати, що це метод. Це просто відправні точки. Колись старий Ануров, Олександр Герасимович, сидів біля театру на лавочці. Він був уже похилого віку, мало грав і з ціпком сидів. А я поспішав на роботу. Саме з Віктюком ми робили "Даму без камелій" у театрі Російської драми. І я біжу. З якимось ескізами. Він мені каже: "Йди сюди!"
- Я запізнююся.
- Та йти сюди! Я тобі щось покажу.
Підходжу. Він каже: "Сядь поруч". - Сідаю. - "Дивись!" - Я дивлюся: ну, йдуть собі люди до театру. Так що?!
- Нічого не бачиш?
- Я кажу: "Ну, йдуть люди на роботу". Він каже: "Правильно! Скоморохи на роботу йдуть!"
Завжди, коли скоморох хотів щось людям розповісти, він обов'язково собі створював певний простір. Завжди був поміст. Підвищення чи орхестра. Загалом, щось таке, що трохи поза життям. І в цьому якась велика і мудрість театру, і його тендітність водночас. Це, можливо, дещо романтична точка зору. Проте я гадаю, що вона має колосальне архітипове значення.
- Виходить, по суті, трагічна річ: існує простір вистави, який ти створюєш. І в ньому народжується життя. А потім вистава минає. І це ланцюг руйнувань, загибелі світів.
- Це як усвідомлення самотності - речі абсолютно нормальні. Ніякої трагічності.
- Проте є відчуття, що однак це десь повинно залишатися?
- А чому ми множимо на час? Час також відносна величина, як і все інше. Це просто нам так дано у відчутті. Адже кажуть, що, якщо досягнути швидкості світла, то той, хто летітиме, залишиться молодий. Де тоді цей час? Саме відчуття найвищого ступеня душі, яке переживає людина театру, - це і є сенс. Як у дитячій грі. Десь у пісочниці грають маленькі діти, один надіне каструлю на голову і скаже: "Я король!" І, якщо він це переконливо зробить, почнеться гра. І не виникатиме сумнівів, що він король. У цьому є колосальна енергія творчості. Так треба жити, мені здається. Я завжди думаю, що в основі лежить гра. Театр може бути будь-яким. Навіть психологічним, яким завгодно. Роман Віктюк вважає, що психологічний театр помер. Я так не думаю. Я гадаю, що він може бути будь-яким. Проте в основі мусить бути цей стан найвищого ступеня.
- А ви себе відчуваєте королем?
- Та ніколи в житті! Навіщо?
- А ким?
- Собою я себе відчуваю.
- А ось таке поняття - стиль. Кажуть: є стильні люди, не стильні...
- Я думаю, що це недолугість. Придумали нове модне слово і стали чіплятися за нього. Він не розуміє, що, де, як... Однак у нього сережка у вусі і він дуже екстравагантно вдягнутий, "стильно". Насправді ж це уніформа - не більше. Тому що в цьому розчиняється особистість повністю. За цим нема індивідуальності, нема способу мислення, яскравості переживання. Просто стандарт.
- Вас називають представником елітарної богеми... Чи богемною елітою?
- Я не знаю, хто така еліта. Це ті, хто встиг награбувати багато грошей?
Я бачив вивіску: магазин "Шедеври для еліти". Зрозуміло, усе дуже дорого. Для мене еліта - це певна традиція. У нас цього, на жаль, немає. Бердяєв писав, що, може, треба було багато поколінь обслуги для того, щоб виросло багато поколінь аристократії. Так у природі влаштовано: щось за рахунок чогось відбувається. Тому для мене еліта - це не тільки гроші та можливість усе купити та завоювати цим світ. Третьяков чи Хоненко наші - це не дворянство було, це просто купці. Проте це була духовна еліта. Вони розуміли, що, якщо не вони, то хто ж це все збере і для нації залишить? Ну, а врешті-решт "нація" нині просто зачинила музей Західного мистецтва на 12 років, і вже виросло покоління, яке не знає зразків європейського мистецтва. Зате "батьки" нації роблять такі розкішні прийоми, банкети - прямо гостинність блювотною рікою тече.
- У вашій інтонації відчувається образа: навіть не за державу, а на державу...
- Ні, образи нема зовсім. Це моє життя. Я такий самий, як усі, не інший. Мені просто нема на що ображатися. Я дуже сподівався на щось нове, коли радянська влада рухнула, чомусь вірив, що все зміниться. А тепер бачу, все залишається. Просто розфарбовується по-іншому. Якісно нічого не змінюється, хоча, як і раніше, хочеться, щоб якийсь європейський досвід народжувався. Там також свої проблеми, може, ще гостріше, ніж у нас. Проте вони зроблять на мізинець і носяться з цим, як з національним надбанням. А в нас - що є, що нема - однаково. Мене це не ображає... Мене це вражає.
- Ви ніколи не хотіли виїхати звідси?
- Я хотів колись у Естонію виїхати. Слава Богу, цього не сталося. Уявляєте, я б зараз опинився там, не знаючи естонської мови.
Я думаю, що ліпше України для мене країни немає, тому що я тут виріс, я тут усе знаю, відчуваю та люблю.
- А гроші?
- А грошей я хотів би дуже багато. Проте, щоб не заробляти. Заробляти гроші - нудно. Просто гроші - це спосіб життя, і все. Вони необхідні для того, щоб жити. Однак, якщо все життя перетворити у здобуття необхідності, то це вже абсурд. У Союзі хотіли зробити ідеологічних рабів, щоб думали всі однаково, а тепер нас перетворюють у економічних рабів. Щоб просто не залишалося часу думати, просто тупо виживати.
- Ми про еліту з'ясували, а про богему - ні.
- Ну, є оперета "Богема" про Делакруа...
- Я думаю, це побутова та узагальнена назва розкутого ставлення до життя, яке позбавлене саме щоденної тупості...
- Просто треба радіти кожному дню. І це не я сказав. Радіти, що він тобі дарований, і проживати максимально. З добрим початком, звичайно.
- Як ви вважаєте, ви зробили кар'єру?
- Я зробив професію. Ну, як тесляр, до якого звідусіль йдуть замовляти столи, огорожі, тому що він майстер. За цим стоїть і навчання, і бажання, і любов - першочергово. Мені здається, що цьому я вже трохи навчився. І я не боюся, що раптом зміниться ситуація... Я щось вмію руками і головою. А ті, хто робить кар'єру, саме і бояться зміни ситуації. І я навіть не знаю, чи можна це застосувати до художника, це паралельне життя.
Мабуть, людське щастя - це вгадати свій код. Крім ніші соціальної, якої завгодно - немов декору, є ще і код, який треба почути. Почути себе, що з тобою відбувається. Якщо людина недочує - тоді виникають трагічні ситуації.
- У вас є це відчуття діалогу з долею?
- Ну, звичайно. Весь час. Та й нинішня виставка "Гамлет" про це, власне, й робилася. З одного боку, 70-ми роками ми були трохи хіпарі. Це було романтичне прагнення гармонії, розкритості, вільної любові, дуже доброї. Це все такий згусток настроїв, що переживаються в юності, котрий зіткнувся з деструктивним суспільством. І вийшло, що всі ці романтики, у кожному разі - більшість, чи загинули від наркотиків, чи якось загубилися, просто перетворилися в клерків, а це, взагалі, теж загибель. Тому що програмою було щось більше закладене. І про це часто думаєш. Це больова така точка. Я не знаю, який тут вихід. Як соціальне явище - це утопія, як людське - не думаю.
- Мені дуже сподобалася ситуація з каструлею на голові... Однак, якщо раптом знаходиш себе в пісочниці з каструлею на голові, а в те, що ти король - уже не віриш. І потрібні докази власної значимості...
- Усі ми - стадо Боже. І кому вирішувати, хто більше, а хто менше значить?.. А якщо казати про місце в професії - існують, слава Богу, такі виставки, як Паризька квадрінале. Куди зі всього світу з'їжджаються художники, і ти бачиш себе в контексті. Якщо ти хочеш це побачити, звичайно. Я був учасником квадрінале 1991 року в розділі дитячих театрів (я тоді працював у ТЮГ). Там були художники із Швеції, Данії, Німеччини, Франції, з Амстердаму була дівчина. Нам дали зал, ми повинні були його освоїти, повісити роботи. І була така незручність. Усі якось дуже несміливо відкривали свої роботи. Як роздягалися одне перед одним. Це стан дуже ніжно-трепетний, немов ти показуєш щось потаємне, незрозуміло, навіщо, але ти цього хочеш. І всі дуже уважно розглядали роботи одне одного, і потім без знання мови почали спілкуватися. Показуючи, домальовуючи, розпитуючи малюнками. Кожен врешті розумів, на якому місці він знаходиться. Така можливість співвіднести себе з іншими - дуже важлива. А які дружби виникають... Це більше, ніж просто знайомство. Це якась потаємна довіра та єднання в одних поняттях про професію. І іншого способу дізнатися про себе все - немає. Гординя - це найстрашніше. Туга, кажуть, найстрашніший гріх. Та ще й гординя. І те, й інше - це тупикова ситуація. Коли людина вже все знає, і вона найгеніальніша, і їй уже нічого не треба... І туга, коли немає сили навіть пальця підняти. Проте це вже трагічна ситуація.
- Не було таких ситуацій?
- У мене? Ну, мабуть, близькі до цього були, але я якось намагався виходити з цього стану. Тому що я бачив людей, які закінчували, на жаль, у психіатричних лікарнях. І ось це дійсно трагічно і страшно. І не дай, Боже.
- А нема відчуття від життя, як від низки розчарувань, руйнування ілюзій?
- Було, зараз минуло.
- А ілюзії?
- Обов'язково. Без ілюзій не можна. Треба придумувати собі ілюзії - і це не нова думка. "Миріскусники" взагалі вважали, що мистецтво формує життя. Воно йде трохи попереду, моделює, завдає тон, завдає естетичний поворот. У них була така настанова: піднесеності над ситуацією.
А зараз просто страшно виходить. Є великі гроші, якими володіють не те щоб неосвічені люди, а просто скотиноподібні, на жаль, створіння. І вони цими грошима смітять направо та наліво, змагаючись у престижі. При цьому художники розгублені, тому що всі ситуації мистецтва вже програні. Нового притоку відкриттів, ідей - нема. І ця модуляція чи комбінація прожитих уже ідей - сповна нівелює особистість. Мистецтво стає безликим, тобто - безавторським. Що ще і виводиться нібито в якийсь новий смисл. Мовляв, так має бути, це дуже цікаво та оригінально. Ось у це я ніколи не повірю. Тому що завжди була цікава людина в її неповторності. І те, що зараз відбувається, - це просто затишшя, яке скоро мине.
