Андрій Содомора: "Не можна захоплюватися тим, що зробив"

У нашій домашній бібліотеці є одна незвичайна полиця - видань українських перекладів з античої літератури. Власне, незвичайність її полягає не в тому, що зібрано тут найяскравіших авторів Стародавніх Греції та Риму (зрештою, що було б тут дивного?), а в тому, що перекладач вагомої частини зібрання - одна людина, наш сучасник, львів'янин Андрій Содомора.

Майже завжди, гортаючи ці книги, потрапляєш у полон зачудування: звідки в однієї людини стільки терпіння та сили волі, аби з давніх знаків, збережених здебільшого тільки в пожовтілих фоліантах минулих століть, не лише прочитувати спадок античних мислителів, а й одягати його в шати українського слова. Адже те, що робить Андрій Содомора, - це не просто переклад, відшукування відповідників до чужих слів та асоціацій у рідній культурі, а розширення обріїв духовності свого народу. "Трагедії" Софокла, "Трагедії" Есхіла, "Трагедії" Евріпіда, "Метаморфози" Овідія, поема Тіта Лукреція Кара "Про природу речей", "Твори" Горація, "Комедії" Арістофана, "Моральні листи до Луцилія" Сенеки - це далеко не повний перелік Содомориного перекладацького доробку, що, поза античністю, вимірюється ще й донесенням до українського читача творів латиномовних письменників доби середньовіччя та Відродження. Зокрема, пісень вагантів, "Салернського кодексу здоров'я" Арнольда з Віланови, "Подорожі у східні краї" Вільгельма де Рубрука тощо. А, крім цього, встигає він ще писати есе, повісті та новели, читати лекції у студентських аудиторіях.

Нещодавно кандидатові філологічних наук, доцентові кафедри латинської мови Львівського медичного університету, членові Спілки письменників України, лауреату премії імені Максима Рильського за 1986 рік, володарю звання "Людина року-92" та "Нагороди ХХ століття за значні досягнення", присуджених йому Міжнародним біографічним центром у Кембриджі (Великобританія), Андрію Содоморі виповнилося шістдесят років. Потужність та вагомість зробленого ним, поєднані із глибокою ерудованістю, інтелігентністю та скромністю, переконливо вписують його в реєстр унікальних особистостей та подвижників культури ХХ століття. А цього року перекладацький доробок Андрія Содомори (зокрема, "Трагедії" Евріпіда та "Моральні листи до Луцилія" Сенеки) висунуто на здобуття Державної премії України імені Т.Шевченка.

"ВІДРО ХОЛОДНОЇ ВОДИ НА ГОЛОВУ ПЕРЕКЛАДАЧЕВІ"

- Андрію Олександровичу, 60 років - то життєва вершина, на якій людина спиняється і, як свідчить досвід поколінь, уже тверезо оцінює зроблене. Але перед вершиною була довга дорога до неї. Із чого вона розпочалася, з якого античного автора і з якого твору відбулося ваше входження в перекладацьку діяльність?

- Очевидно, це був Горацій, а точніше - його твір "До друга", опублікований згодом на сторінках збірника "Питання класичної філософії". Річ у тому, що тема дружби провідна в усій античній літературі й, зокрема, багато важила особисто для мене. До речі, саме Горацію належить: "Хіба хтось божевільний міг би перевагу надати чомусь іншому, ніж дружбі", - вислів, який, на превеликий жаль, має в сьогоденні дедалі менше актуальності. Так ось, маючи на факультеті класичної філології Львівського держуніверситету, де я вчився, гарних учителів, представників іще старої філологічної школи: перекладача Вергілієвої "Енеїди" Йосипа Білика, Езопових творів - Юрія Мушака, античної прози - Йосипа Кобіва та інших, я й сам почав щось там пробувати. Але по-справжньому захопився перекладом під враженням від читання Миколи Зерова. Адже подих української мови в найтеплішому її варіанті - це Зеров, його слово. Навіть не так слово, як фраза, поєднання слів. Адже поезія - антична передусім - це не рима, а, власне, сув'язь слів, їхній зв'язок.

- Утім, наскільки мені відомо, критика веде відлік вашої перекладацької біографії не від згаданого твору Горація, а від комедії давньогрецького комедіографа Менандра "Відлюдник".

- Той твір і справді став моєю першою значною працею; викладав тоді у Львівському університеті унікальної ерудиції та величі душі чоловік - професор Соломон Лур'є, якого вижили за його переконання з Ленінградського університету. Перебуваючи якийсь час в Одесі, він не прижився і там. А в нас отримав непогані умови праці, шану й повагу, хоча десь у "верхах" йому й забороняли їздити з науковою метою до Греції тощо. Він належав до тих нечисленних, хто оцінював кожного передовсім за його найкращими якостями. Якось так склалося, що Лур'є дуже любив нашу групу. Ми часто збиралися в нього вдома і читали грецьких авторів, а потім обговорювали, а дружина професора в цей час завжди пригощала нас чаєм і тортом. Так виглядали наші заняття: атмосфера входження в історичні реалії, невимушена розмова за "круглим" столом, із гумором і усмішкою, те, чого так бракує сьогодні...

У ті часи в Єгипті була знайдена повністю збережена комедія Менандра "Відлюдник". Текст її був опублікований, здається, у Відні, але перекладу його не було не те що українською чи російською мовами, а й багатьма мовами світу. Професор Лур'є заохотив мене взятися за цю працю, і я погодився. Гарно оформлена книжка, врешті, побачила світ у видавництві Львівського держуніверситету. Відразу з'явилася рецензія Григорія Кочура під назвою "Вперше в Радянському Союзі", яка містила багато зауважень, хоча і доброзичливих. Конструктивна рецензія, яка заохочувала і водночас була ніби відром холодної води на голову перекладачеві.

- Що вам дало це "відро холодної води"?

- Відтоді на всю свою працю я почав дивитися критично. Скажімо, сьогодні я, можливо, трохи інакше зробив би гекзаметр у "Метаморфозах" Овідія, так як відтворив його у скорботних і любовних елегіях того ж автора тепер (цей переклад вийде друком у видавництві "Основи"). І річ у тому, що я збагнув одну річ: не можна захоплюватися тим, що зробив. Люди, які йдуть на це, зупиняються. Ті, які не захоплюються, рухаються вперед.

"КОЛИ У СЛОВІ, НАЧЕ У ХРАМІ, - ВОНО ЖИВЕ"

- Саме цим, мабуть, пояснюється те, що ви і далі перекладаєте з мов, які широкий загал вважає мертвими. Без вас, до речі, наша книжкова полиця із творами античності була б напівпорожньою. А як ви самі оцінюєте словесний світ Давніх Греції та Риму?

- Передовсім, я не сказав би, що полиця була б напівпорожньою. Хтось би її заповнював. Може, через те, що я взявся і перекладаю, той, інший, просто розслабився. А на мову маю свій погляд: вона незалежно від того, розмовна чи ні, мертвою бути не може. До сфери мертвого належать речі, тіло, що вмирає, а слово, навіть якщо воно тисячоліття не є в розмовному обігу, все одно живе. Бо інакше ми тоді пили б із мертвого джерела, а не із живого. Ципріян Норвід казав: "Усі ми п'ємо з одного джерела". І ще: "Якщо хочеш напитися вина, то можеш узяти пляшку, піднести її до уст і таким чином досягнути бажаного, а якщо хочеш напитися із джерела, то мусиш стати на коліна і нахилити чоло". Це гарний образ, ми завжди вертаємося до джерел, хоч би які смакові якості мали інші напої. Таким першоджерелом є Гомер. Тобто мертвих мов не буває, а є тільки мертве сприймання.

- На ваш погляд, яке сприймання характерне для нашого часу?

- По-різному буває, але часто - мертве. Люди звикли оцінювати мову за інформаційними можливостями. Якщо вона не інформує, тобто не є у сфері розмовності, отже, мертва. Фактично це означає, що маємо на мову якийсь спрощений погляд. Бо мова і, зокрема, слово мають багато функцій. Слово живе своїми потенціальними можливостями, чекає, щоб ми заглибилися в нього і ним живилися. Коли себе зорієнтуємо, що ми у слові, наче у храмі, то це буде живе слово. Коли вважатимемо, що слова в нас пласкі, то й життя вони не будуть мати.

- Очевидно, із цього підходу до мови й народилася ваша книга "Жива античність". У цьому словосполученні - ваше переконання, зрештою, ваше бачення античної спадщини. Тож як ви міркуєте, що таке жива античність для української культури?

- Україна має з античною культурою якісь особливі духовні зв'язки. Дивовижно перегукуються між собою легенди про Пегаса, який копитом вибив у горі Гелікон джерело, присвячене Аполлонові й музам, і про коня Сірка, який подібним чином вибив джерело в нашій степовій землі. Ніхто так не оспівував зоряного неба, як елліни і ми. Ні для кого зоря не є таким камертоном, за яким вимірюємо гармонію нашої душі, як в еллінів і в нас. Образ Прометея - то запозичення чи ні? Звичайно, він грецький, але водночас і наш, бо зазвучав у нових історичних умовах інакше, аніж у греків. Тобто слово занурюється не у вакуум, а в час і отримує барви часу. І не можна категорично розрізняти, що ось це - їхнє, а це - наше. І прекрасно, що ми весь час працювали в європейському контексті. То наше багатство, а не наша убогість.

"ТОГО, ЩО ЛЮДИНА ВЗЯЛА В ДУШУ, НІХТО НЕ ЗМОЖЕ ЗАБРАТИ"

- Уже близько двох років з номера в номер у журналі "Дзвін" ви друкуєте цикл своїх есе "Наодинці зі словом". Особисто я ніде не зустрічала, щоб хтось у такий спосіб спробував проаналізувати власне слово (в нашому випадку - українське) в загальноєвропейському контексті.

- Ця рубрика не є надуманою, вона визрівала в моїй душі вже дуже давно. Намір такий, аби віднайти античний погляд на світ. Бо люди тих давніх часів і наших дуже різняться між собою. Антична людина хоч би що їй упало в око - листок, гілка, камінь, - відразу отримувала поживу для роздуму, воно відразу ставало часткою її життя. Цицерон казав: "Жити - значить мислити". Але не в розумінні, що сісти за стіл, підпертися рукою і сушити собі голову над якоюсь філософською темою. Мислити у значенні праці серця, душі й розуму - трьох реалій, які, коли є, то ми живемо, коли їх немає, то ми просто існуємо. Сенека казав: "Час, який у тебе забирають, чи ти сам його марнуєш, збирай і бережи, бо того, що людина взяла в душу, на відміну від матеріальних благ, ніхто не зможе відібрати. Фактично це - філософія Сковороди.

- Ваші есе мають цікаву особливість: у кожному ви розглядаєте по три слова, які означають поняття, котрі завжди тримаються вкупі. Скажімо, срипка - сльоза - камінь або ж крапля - листок - вітер. Як підбираєте ви ці тріади?

- Воно якось саме по собі виходить. Якщо мене вогонь цікавив ще з раннього дитинства, коли я виростав у рідному селі Вирів на Львівщині й надивився на нього, то цей образ сидів у мені все життя і колись я мусив його змалювати. Співають "Ой на горі вогонь горить". Я не знаю, чи є щось дивовижніше за вогонь, на що можна дивитися безконечно, - магія руху, магія життя. А як уже вогонь, то в парі з ним завжди - дим і попіл. Ці три реалії витягують на поверхню думки, на які десь окремо і не натрапиш. Попіл, наприклад, і річ, і неріч. А кажуть, попіл стукає в серце. Стукає, бо не є тілом. До сумління може стукати тільки те, що саме не матеріальне. Та, зрештою, про все це можна говорити довго. Асоціативність пожвавлює думку і стимулює живий погляд на світ. Тому недаремно її можливостями так захоплювалися ще в античності.

- До речі, на асоціаціях базуються і ваші новели, всі до єдиної психологічні, якісь шляхетні і стримані, вони побудовані на півтонах і фактично виключають сюжетні речі. Чому?

- Сюжетні твори - це не моє. Можливо, я дуже помиляюся, але що рима є для поезії, то сюжет є для прози. А мене ваблять настроєві речі, образи, якісь психологічні ходи. Образ може сидіти в моїй душі і десять, і сорок років. А потім якийсь раптовий поштовх - і він завершений ляже на папір. Я помітив одну парадоксальну річ: чим більше динаміки в новелі, тим менше в ній дієслів.

"ПЕРЕКЛАД І ОРИГІНАЛЬНА ТВОРЧІСТЬ - ЦЕ РІЗНІ ХАРАКТЕРИ ЗВОРУШЕННЯ"

- Будучи перекладачем і письменником в одній особі, ви маєте можливість співставляти й ту, і другу працю над текстом. Де ви почуваєтеся вільніше, із чим цікавіше співіснувати?

- Справа в тому, що перекладання і письменництво - то зовсім різні речі. У перекладі - це співтворчість, ти не сам і мусиш зважати на того, хто поруч, а в письменстві ти сам на сам із власною уявою і тим, що ти особисто відчуваєш. Перехід від одного до другого дуже важкий. Але досвід перекладацької роботи мені став у пригоді під час власного писання. Те, що є на думці, відразу лягає на папір. А цього не було б, якби не було важкої щоденної праці над словом. Це взагалі дуже цікава тема - переклад і оригінальна творчість, це різний характер зворушення.

- Андрію Олександровичу, яких авторів вважаєте у вашій перекладацькій справі віховими?

- Так склалося, що від Бориса Тена я перейняв грецьку борозну в перекладі, а від Миколи Зерова - римську. Подивився, що Зеров розпочав Горація і Лукреція, я їх зробив повністю. Почав Тен грецьку драму, я її зробив майже всю, хоча вона і виявилася найстрашнішим випробуванням. Адже тут без коментарів, без ознайомлення з перекладацькою традицією - німецькою, французькою тощо нічого не зробиш. Це величезна підготовча робота - зі словниками, коментарями, іншими перекладами, тільки наступний етап - створення відповідника українською мовою і не просто тексту, а поезії - це надзвичайно важко. Скажімо, хорові партії у драмах, ті ритмомелодичні ходи, які давні греки сприймали дуже оригінально й зацікавлено, для нас - диво-дивне. Те, що найефективнішим було в античних часах, нашим читачем сприймається найважче, бо це діаметрально протилежний характер музики, ритмомелодики, поетики - взагалі світобачення.

"ПОВЕРНЕННЯ ДО АНТИЧНОСТІ - ЦЕ ПОВЕРНЕННЯ ДО ДУХОВНОСТІ"

- Але ж такі колосальні внутрішні затрати навряд чи знайдуть сьогодні суспільний відгомін. Бо в наших реаліях важко вимагати від людей, щоб вони сиділи й читали вечорами Евріпіда.

- Це дуже болюча проблема для всіх перекладачів, з античних мов зокрема. Природно, що хочеться, аби той матеріал працював, щоб увійшов у наш духовний світ. Скажімо, в одній із наших народних пісень співається "Ой у полі сніжок трясе" - і раптом сюди так влучно вписується Епікур, з його падінням атомів, який навіть в натурфілософії ввів теорію відхилення: атоми все-таки відхиляються. Чому? Бо прямовисне падіння нестерпне для людини, воно фатальне. І цей образ сніжка для мене те, що не можуть замінити наймодерніші досягнення кінематографа. Воно ще раз підтверджує: наша культура повинна пропагуватися на рівні світових здобутків.

- У ряду ваших зацікавлень дещо виокремлюється зацікавлення Сенекою.

- Сенека - один з авторів, на якому виховувалася Європа. Це його "Моральні листи до Луцилія", це Марк Аврелій "Наодинці із собою", це Августин Блаженний "Сповідь" тощо. Тобто це ті твори, в яких людина веде діалог сама із собою. Я вибрав епіграфом до книжки такі слова Сенеки: "Поспішай до мене, а до себе передусім". Це надзвичайні слова, адже, йдучи до людей, мусимо одночасно стояти на дорозі до самих себе. От кажуть: терпи, козаче, отаманом будеш, - це теж Сенека. Безліч його сентенцій стали нашими. Козацька старшина, та й звичайні козаки були обізнані зі стоїчною філософією: всі вони зневажали біль, мали погорду до багатства, надзвичайно цінували дружбу - провідний мотив філософії стоїків. Вони не боялися померти за святі ідеали, бо дуже любили життя. Узагалі, Сенека і Горацій справили величезний вплив на Україну. На нашій площі Ринок, на одному з ренесансних будинків уже ледве прочитується напис: "Той багач, хто живе без жадань, хто убогий - захланний". Цей напис затертий, однак на кожному кроці - щити, які пропагують нові обрії смаку, або, точніше, наші шлункові потреби. Я переконаний: повернення до античності - це повернення до духовності.

Фото Георгія БОРИСОВСЬКОГО