Аркадій МИЛЬНИЦЬКИЙ: "Епоха спотворює. Але можливість бути собою залишається завжди"
Він із задоволенням переказує цікаві моменти нещодавньої прогулянки з онуком, картає меланхолійного кота-ненажеру Марсика за те, що той уперто намагається стягнути зі столу жадані харчі, пропонує поглянути на рідкісні за нинішніх часів видання про творчість Михайла Булгакова, а частіше - просто тихенько слухає розмови дам, які зібралися на свої посиденьки. Автор мальовничих полотен і гравюр, що густо заповнюють стіни, ілюстратор книг для малят та часопису "Барвінок", "штатна одиниця" вікопомного художнього комбінату, викладач республіканської художньої школи, чиї учні становлять понад половину молодих київських митців. А також - раптом - пристрасний і, водночас, грунтовний співрозмовник - коли бесіда стосується не лише буття, а й творчості. Бесіда з ним розтягується на багато годин і на декілька недільних бенкетів.
ЗАСТІЛЛЯ ПЕРШЕ. "В ЯКУ ШПАРИНКУ СХОВАТИСЯ, ДЕ МОЖНА БУЛО Б СПОКІЙНО ПРАЦЮВАТИ?"
- Початок був таким. За тиждень до захисту диплому в нашому художньому інституті, на перегляді-допускові, керівник майстерні мав сумнів: "А чи можна у вікопомний рік 50-річчя Великого Жовтня допускати до захисту ілюстрації до дитячої казочки? До того ж - російської! І виконані вони монохромно, одним кольором". Та все ніби обійшлося благополучно. Й одразу ж надійшла пропозиція від видавництва "Веселка" - мою дипломну роботу-"Казку про срібне блюдце та наливне яблучко" надрукувати. Я був радий, бо про таке й не мріяв. Шкодував лише, що до дипломів (1-го ступеню на всесоюзному конкурсі й заохочувального - на республіканському) не додавалося ані копійки. Зате почав одержувати замовлення у "Веселці". Тематичний план видавництва, з якого пропонували мені літературу для ілюстрування, був таким далеким від моїх симпатій, що я почав сам шукати тексти. Копирсався-копирсався в публічній книгозбірні, й знайшов "Кобилячу голову". Тираж книги в 200 тисяч розкупили миттєво.
У казках намагався показувати й "страшне", якого там досить багато, але не як візуальний шок. Власне, в "Яблучкові" є момент ексгумації трупа, але я шукав такий хід, аби створювалося відчуття не жаху або остраху, а смутку, елегії, чому й була вибрана форма монохромії, світло-сріблястої гравюри з простими, мало не балетними плавними постатями й дерев'яною текстурою. Або в "Кобилячій голові": там вовк хапає й викрадає погану героїню. Як же схарактеризувати героїв? Та й сама "голова" - абсолютно сюрреалістична вершителька справедливості. Її зображати як частину, чи як цілісний персонаж? У якому масштабі щодо маленької дівчинки? Питань "перекладу" слова на оброзотворчу "мову" дуже багато, і самим натуралізмом тут нічого не вдієш. Тому я шукав узагальнення, через образи театру чи балаганчика, прийоми вітражу, аплікації, клаптикової ковдри. Виходив з атмосфери оповідання.
З "народним" у 70-і роки було по-своєму важко. От, наприклад, образ дурня з "Летючого корабля". Хибна героїзація всього призводила до безглуздого облагороджування того, що було й залишається просто смішним. Але деякі мої герої-персонажі, всупереч вимогам "облагороджування", стали майже "народними" - перекочували до мультикових заставок, стінних розписів, на кубики, в "читанки". Особливо популярним став Вовк - з рукавами, зав'язаними, мов у гамівній сорочці, у плетеній шапочці, безглуздий і нещасний, обдурений Лисицею простак.
ЗАСТІЛЛЯ ДРУГЕ: "ПРАВО КРИХІТНОГО НА ІСНУВАННЯ У ВЕЛИЧЕЗНОМУ"
Є така поширена думка видавничих урядовців, що дитяча книжка має бути яскравою, строкатою, як ярмаркова іграшка. Я вважаю, що вона має бути виразною й несхожою ні на яку іншу. Мені дуже часто говорили, що, мовляв, у мене, як у митця, немає обличчя. Що ж. Зате в моїх книжок воно є. І в кожної - своє.
З раннього дитинства обожнюю фантазії Андерсена. Як тільки відчув себе книгарем - мріяв його ілюструвати. Андерсен мудрий тією мудрістю, яку дитині з дитинства треба зрозуміти. Це якісь великі правила життя. В дитинстві його казка "Соловей" навіювала на мене справжнісінький жах, адже там смерть - персонаж невідчутний, нереальний, не "видимий". Андерсен не сюсюкає, а, фантазуючи, говорить про найреальніші моменти буття, до яких діти мусять або виробити якийсь імунітет, або знайти певний погляд. Він не вбиває фантазію, а пробуджує її. Його мислення - гротескове, а спосіб вираження - романтичний. Поєднання маленького й дуже великого; право манесенького, крихітного на повноцінне існування у величезному. Вихід у "п'ятий вимір" - наша уява.
ЗАСТІЛЛЯ ТРЕТЄ. "ВІТРЯЧКИ, МОВЛЯВ, ГОЛЛАНДІЄЮ ВІДГОНЯТЬ, А НЕ УКРАЇНОЮ..."
- Після книжок став художником в часописі "Барвінок". Це місячник, і працювати треба було оперативно, створюючи враження приємного подарунку, експромту. На добрий десяток років з головою поринув у працю, без вихідних і відпусток. Мені дуже пощастило: в той час "Барвінок" робили прекрасні дитячі митці Галина Сокирінська, Валентин Легкобит, Ніна Денисова, Валентина Мельниченко. Тут і я створював новий стиль часопису: змінював обкладинку, вигадував нові рубрики. Наприклад, "Веселі каруселі". Цей барвистий центральний розворот був популярним. Але все добігає кінця. Змінюються часи, з'являються нові люди, й, раптом, виявляєш, що від всіх цих років залишилися лише вирвані сторіночки з часопису замість оригіналів, які віддали до друку.
Після того, як мене прийняли до Спілку художників, мені дозволили брати замовлення в худфонді, в графічному цехові комбінату. В основному це були наочні посібники: дидактичний матеріал для дитсадків і шкіл у вигляді авторських естампів. Доводилося займатися кольоровою гравюрою, на яку йшло не менше місяця, а те й півроку. Наприклад, для естампа "Бородинська битва" потрібно було вивчити добу, одяг, зброю - все документальне, історично точно. На виставки комбінатівські естампи не приймалися. Вважалося: праця в фонді - це халтура, це хліб, а виставки - високе мистецтво. Оскільки окремого, "спеціального" часу для творчості, для виставок у мене хронічно бракувало, намагався творити в комбінатівських картинках. Часом це вдавалося, є гравюри, які не соромно людям показати. Але є й інші: великий стос тих, одвічно нікому не потрібних. На них пішла частина життя. Дуже рідко доводилося робити портрети (письменників, композиторів, Героїв Союзу, пожежників тощо). Мені намалювати портрет - день-два, але такі роботи видавалися за розподілом. Хто був "у фаворі", міг дістати, скажімо, замовлення на дюжину портретів членів Політбюро, що було "найгрошовитішим" : попрацював місяць-два - й забезпечив родину на рік. Потім за безкоштовною путівкою поїхав до Будиноку творчості - Гурзуфу або Седнева, й твори для виставок. На жаль, я такі замовлення отримував один-два рази на рік, не частіше.
Всі художні виставки тих років були тематичними: "Людина праці" або "До такого-то ювілею", з'їзду, Дня армії або міліції. Звичайно, мої роботи, пов'язані або з дітьми, або з природою, такій тематиці не відповідали. Через це мій "послужний список" - малий. Мої виставки - це книги. Аудиторія моїх робіт кількісно набагато більша, хоча дуже шкода, що бачать глядачі не оригінали, а лише те, що в ледве пізнаваному вигляді виходить з друку.
ЗАСТІЛЛЯ ЧЕТВЕРТЕ. "НЕМАЄ ВЧИТЕЛЯ ДЛЯ ВСІХ"
- Яка методика викладання в школі? Дуже проста. Дивишся, що зробив учень, і говориш, що тут не так. Позбуваючись штампу, стереотипу, набору стандартних помилок, дитина починає поважати себе. Завжди ставлю завдання більше, аніж можна здійснити, тоді є куди рости. Буває й цілковита відсутність контакту. Немає вчителя для всіх. Мене самого ніщо не задовольняє з першого разу. Треба доробляти й переробляти, тільки так "складається". Як у Кая, не складається слово, дуже часто не складається, й ніякий професіоналізм не допомагає.
Озираючись назад, я бачу, що все моє життя в мистецтві, а точніше - трудова діяльність пов'язана з дітьми. До них я ставлюся з величезною повагою й звертаюсь до них виключно на "Ви". На дітей я завжди дивився й дивлюся, як на майбутнє, й розумію: яким воно буде - у величезній мірі залежить і від мене. Й коли я буду їм брехати, лицемірити, халтурити в роботі, чогось не додавати, все це може обернутися для мене й моїх нащадків катастрофою - цілковитою відсутністю культурного середовища.
ЗАСТІЛЛЯ П'ЯТЕ. "ТИ СТВОРЮЄШ КОЛАЖ, А ВІН СТВОРЮЄ ТЕБЕ"
Композиція й у школі, й у виставковій діяльності зводилася до плаката, до розповіді й переказу на ідеологічну тему. Так затверджувався радянський спосіб життя. Іншого ми не знали, але відчували, що цей - не найкращий. І ще в середині 60-х я став займатися колажем. Пречудово гарні славетні роботи Сергія Параджанова, де дивовижне відчуття фактури й кольору, як у талановитої жінки, пані, яка з дрібниць, з нічого створює не лише костюм, але й образ. Мене цікавив інший аспект - я зіставляв, "зіштовхував" вже готові образи. Лежали купи часописів, заготовлювався матеріал, з цих фрагментів монтувалися аркуші. Завше в цьому було щось містичне: щось траплялося миттєво, виявляючи приховане значення, й треба було тільки встигнути. Варто трохи було втратити пильність, відвернутися - й нічого не виходило. Потрібного "шматка" просто не було на столі, він, здавалося, "ховався" в купі інших.
Для мене в перетворенні дійсності головною була не стилізація, а стилістика. Й гротеск, перебільшення. В образі завжди щось треба збільшити, але не до карикатурності. Навіть у пейзажі потрібний момент, коли все трохи загострене.
Екслібрисом я став займатися на графічному факультеті. Тут - я, митець "без добавки епохи", без впливу умов, ідеологій, виставок, замовлень. Доба спотворює, але можливість бути собою залишається завжди. Жоден з моїх екслібрисів я не робив на замовлення. З кожного погляду - це мій вибір. Книжковий знак для мене - мініатюрний духовний портрет, характер уподобань книголюба: як людина прилаштовується з книгою, що ставить поруч з нею...
ЗАСТІЛЛЯ ШОСТЕ. "ТВОРИТИ В КИЄВІ - ЦЕ ЗАВЖДИ СПРАВЛЯТИ ПІКНІК НА УЗБІЧЧІ"
- Коли я був у Німеччині, Мюнхені, мене приголомшила логічність, раціональність "того" життя. У Венеції - неймовірні декорації, де й проходить повсякденність. Європа вибудувала для себе світ, в якому є місце й митцеві. Він там потрібний і природний, саме там віриш, що історія мистецтва реальна як предмет, а не мрія.
Я не хочу порівнювати Київ з іншими містами, оскільки не порівнюють свою матір з іншими тітками. Я тут живу. Київ - це святе. Це моя любов і біль. Мені дуже боляче, коли залишають наш стольний град справжні кияни, освічені, інтелігентні й талановиті люди. Вже вкотре - за це сторіччя.
Протягом кількох років десь раз на місяць йду на Андріївський узвіз, в Будинок Турбіних. Тут у музеї збираються щосуботи київські книголюби, знавці Міста. Тут вони обмінюються знаннями, які добувають потрошечки. Несуть з минулого в майбутнє культуру. В цьому привітному будинкові колись жив Михайло Булгаков, улюблений письменник, і, напевно, навіть більше, аніж письменник. Відтоді, коли було опубліковано його славнозвісний роман - ось уже багато років у зошитах, для себе, намагався перекласти мовою зображень його прозу. Ця робота в перекладачів називається "підрядковий переклад". Але щоб перетворити це на ілюстрації - треба ще дуже багато часу, заможного існування й серйозної праці. Коли можна лише шукати, не знаючи, чи потрібне це ще комусь, окрім тебе самого.
З роками я поступово віддалявся від графіки. Майже весь свій вільний час віддав малярству. Нині займаюся винятково проблемами кольору. Предмета немає, а колірна насолода залишається. Навіть якщо це аскетичні поєднання, найтонші нюанси, відтінки, формули колірних поєднань. Або ось - стінку розписав у кімнаті-майстерні. Часом мені хочеться на виставці показати щит, на якому залишилися сліди оголошень, плакатів, різнокольорових папірців і клею - так це виразно - й за нерукотворним кольором, і за невигаданою композицією.
- Насправді, він все життя займався не кар'єрою, не образом художника й не заробітчанством заради грубих грошей. Він займався грою. За Хейзінге - грався з можливістю зобразити й створити уявлення про затишний, казковий маленький світ, в якому пустують діти. Є житло, діти, внуки, й - величезна маса професійних робіт "для внутрішнього використання". Так само, як і в багатьох митців-одинаків.
Так визначила останнє застілля Світлана Олександрівна, дружина Аркадія Семеновича Мильковицького. Київського митця, доля якого не вкладається в "послужний список" виставок і регалій, у звичний образ "митця", вписаного в скрижалі. Неначе ми назавше вибрали масштаб, який тільки й дозволяє поглянути на митця, визначивши його місце й у суспільстві, й у вічності.
Інфантильність - риса, властива ХХ сторіччю не менше, аніж божевілля. Але якщо хтось залишився з дітьми й для дітей, вигородивши "для себе" шматочок простору, де можна пофантазувати - це позиція, яку можна просто поважати. Й без знижок на "старомодність", відсутність "епохальних" творів, мислення "без парадоксів" і подібного. Я ніколи не забуду, що в місті Києві, в помешканні Мильковицьких, висить портрет Гоголя. Можливо, найкращий з усіх, створених у світі. Й те, що ми не поговорили саме про нього, є, власне, тією загадковою "постаттю умовчання", яку подибуємо в інтонаціях співрозмовників, але яку неможливо перенести на папір. Як повітря, де залишився дитячий сміх, що вже відлунав.
