Олександр Філіппенко — майстер слова, інтонації, жесту, погляду. Магії його підкоряється і зовсім маленький, і величезний зал. Навряд чи можна було б знайти кращого Артуро Уї, ніж Філіппенко з його феноменальною пластикою. Він — один із найвідоміших читців вітчизняної сцени, майстер гротеску, який уславився ролями Кощія Безсмертного, Смерті Хоакіно Мур’єтти, зі своєю екстраординарною зовнішністю і здатністю до миттєвого перевтілення.

Переводити розмову з Олександром Георгійовичем на папір — заняття копітке і захоплююче, наче розкладання карточного пасьянсу. Він не викладає, а означує словами й вигуками верхівки уявних айсбергів, і ти стежиш не за прямим значенням мови, а за нервом розмови, що б’ється в нерівній інтонації, в м’якій грі звуками, ховаючись у паузах за мінливою усмішкою.

«ДОБРИЙ АКТОР МАЄ БУТИ ТРІШЕЧКИ ФІЗИКОМ»

— Олександре Георгійовичу, ви весь час наче озираєтеся на шістдесяті. Це звичка чи свого роду захист від нинішніх бур?

— Шістдесяті — той час, звідки я вийшов. Природно, постійно повертаюся туди і підживлююся, знаходячи там потрібні особисто мені речі. Інколи це заважає... Ми нещодавно з Дарією Михайловою зіграли в прем’єрі вистави «Фальбала», це театральна фантазія Ганни Родіонової за романом Федора Достоєвського «Бідні люди». Наш режисер Михайло Мокєєв пропонував у процесі репетицій певні рішення — і першої миті в мені виникав театр шістдесятих «із вказівкою на предмет», як тоді бувало, аби точно сказати, хто білий, хто червоний, хто поганий, хто хороший... І алюзій підпустити, алюзій... Три роки тому починали з Романом Віктюком моновиставу за романом Віктора Єрофєєва «Папужка». Я фізично відчував, що текстова структура «не розкривається» моїми звичайними прийомами. Ось тобі реальна відмінність між шістдесятими і дев’яностими роками в театрі, між критичним реалізмом і постмодернізмом...

— Ви, мабуть, пам’ятаєте свою найпершу моновиставу?

— Звісно, пам’ятаю. Її ставив Марк Розовський ще в часи театру «Наш дім». Вистава називалася «Єсенін без жінок», його пізня громадянська лірика. Тоді бували такі вечори при Літературному музеї: аудиторія маленька, але афіші — по всій Москві.

— Олександре Георгійовичу, наскільки мені відомо, ви за фахом фізик, і навіть училися в МФТІ. Скажіть, а навіщо ви туди вступили, адже в той час уже грали в народному театрі?

— Ну, це ж було відразу після знаменитого фільму «Дев’ять днів одного року». Пам’ятаєте: «фізики — лірики»? Всі тоді зі зневагою ставилися до офіційного театру і марили героїчними фізиками. Я не шкодую. Я навіки вдячний долі за цей вибір. Які тоді були КВК, ще в домасляковські часи, які старші товариші, які навантаження! І загалом, хороший актор має бути трішечки фізиком. Я з Віктюком працював, і в нього принцип: актор повинен рухатися за траєкторією. Всередині цієї траєкторії імпровізуй, скільки хочеш, але траєкторії дотримуйся.

«ТРАГІФАРС — МІЙ УЛЮБЛЕНИЙ ЖАНР»

— Для пересічного глядача ви невіддільні від Зощенка, Славкіна, Булгакова, одне слово, трагіфарс. І раптом — Достоєвський, «Бідні люди»...

— Звісно, тут є несподіванка — чого я, природно, й прагну. Впевнений, що публіка від театру Філіппенка чекатиме чогось, а саме — якоїсь іронії... Вона повинна сміятися на цій виставі... Але в фіналі ні, про це не будемо. Заманити... заманити глядача треба і одурити. Трагіфарс — мій улюблений жанр.

— До речі, ви сказали одного разу, що в вас сидить якась достоєвщина. Що ви мали на увазі?

— Усі герої Достоєвського одержимі якоюсь ідеєю. Я був одержимий ідеєю роботи. Відтак з’явилася ідея створення свого театру. Ми з Олександром Гельманом написали цілу концепцію. Мені хочеться, щоб прийшов справжній режисер, приніс інсценування справжнього драматурга і привів до мене справжнього актора. Ось як нам Аня Родіонова писала «Бідних людей», коли ми з Ірою Купченко грали, а Толя Васильєв допомагав ставити. І нехай приходить такий режисер, як Васильєв, Фоменко чи Стуруа.

— Розкажіть, як виник театр Олександра Філіппенка?

— Я взагалі вдячний будь-яким крутим змінам. Потрясіння корисні. Ось, наприклад, закрили театр «Наш дім», де я грав, і я півтора року працював старшим інженером у Чорноголовці. А тут Юрію Любимову хтось сказав: ось, хороший театр закрили, треба допомогти хлопцям... Любимову було не звикати, його мало не щотижня закривали, він кількох наших хлопців узяв у мім-групу, зокрема й мене. Кажуть, що найважливіше в житті — виявитися в потрібний час в потрібному місці. Зі мною так і сталося. Я зустрівся з Юрієм Петровичем 1969 року. Любимов завжди порушував «кам’яні правила» тогочасного радянського театрального етикету, і ця його властивість зрештою перевернула все моє життя. Взяти до свого театру, що здійснив епохальний переворот у радянському мистецтві, фізика, актора-аматора, навчити його бути в колективі і залишатися при цьому індивідуальністю! У Любимова був принцип: уся трупа на сцені — і до певного моменту мене це влаштовувало. Олег Павлович Табаков постійно каже: актор має щовечора бути на сцені! А потім мені захотілося більшого, тобто ще і пограти, і мене запросили вахтанговці. Отак я став другою особою після Ульянова.

— Як це?

— Він усі перші ролі грав, а я — всі другі. Я наче при ньому. Він — Річард III, я — Бекінгем. Він — Ленін, я — Бухарін. Він — Сталін, я — Жданов. І тут я почав благати: хлопці, дайте мені зіграти бодай одну роль із золотого класичного репертуару! Але головну! Немає перших ролей, і край! А мої вистави одна за одною знімаються з репертуару. І я почав брати відпустки за власний рахунок на півроку, на рік — почав робити моновистави, програми... Почав їздити з ними.

«РОЗМОВИ ПРО СМЕРТЬ ТЕАТРУ ПЕРЕДЧАСНІ»

— Ви ж багато часу проводите на гастролях. Є якась різниця між публікою московською і провінційною?

— Невелика. Я намагаюся виступати в провінції в приміщенні міських театрів, туди публіка приходить усе-таки спеціальна. А такі театральні міста, як Омськ, Новосибірськ, Іркутськ... Я вважаю, що провінційна публіка добріша і краща за московську, вдячніша. Тут вона наче наситилася, хоча розмови про смерть театру передчасні — адже то тут, то там якісь театральні проекти виникають, крутяться.

— У вас буває байдужий зал, який ні на що не реагує?

— Цього в принципі не буває, тому що до мене ходять люди, які знають на що вони йдуть. Я завжди на афіші вказую авторів, докладно визначаю жанр. От як із «Мертвими душами»: я наголошую, що читаю останні розділи і що буде досить серйозне видовище. Навіть у провінції, де мені доводиться працювати на великі зали, яких я не люблю, — публіка у мене своя. Все ловить. А втім, ні, зачекайте. Було одного разу: привели школярів, аби їм за програмою послухати «Мертві душі». Б’юся, б’юся, ніщо їх не бере! Та все-таки якось розігрів під кінець, головно на прямих зверненнях до залу. Але не комікував.

— Один ваш герой, булгаковський Коров’єв із фільму Юрія Кари «Майстер і Маргарита», вигадав не зовсім вдалий каламбур про світло і пітьму. У результаті, наскільки я пам’ятаю, йому довелося жартувати трохи довше, ніж хотілося. Не боїтеся того ж?

— А чого боятися? Я стільки погані зіграв — ну що мені загрожує?.. Щонайбільше — виросте хвіст. Лицедіїв завжди ховали за огорожею, немає у них душі — у них маски. Інша справа, аби маска не приросла до обличчя, не «загратися»... На свою дорогу я давно вийшов. І нехай усе йде як іде... Є данність. От і все.

— До речі, щодо нечисті. Як вам вдалося так правдоподібно зобразити Смерть?

— Ну, Смерть грати мені не звикати. Я ще в «Царі Максиміліані», першому радянському мюзиклі на музику випускника консерваторії Максима Дунаєвського, Смерть грав і куплети співав. На цю виставу в театр «Наш дім» прийшов молодий Олексій Герман і ще тоді нас усіх помітив.

— У театрі в розумінні ролей вам усе-таки щастить більше, ніж у кіно, оскільки кінорежисери використовують здебільшого вашу зовнішність, і в результаті вам дістаються самі чудовиська, монстри...

— Ну чому монстри?! Був, наприклад, такий таджицький фільм «Кидок». Там я граю героїчного прикордонника. Потім я грав у «Минаючому серпні» героя-коханця...

— Ви? Героя-коханця?

— Так... І в «Івані Лапшині» у мене серйозна роль... У фільмі «Командир підводного човна», який просто не потрапив у прокат, я зіграв знаменитого Маринеско... А в фільмі «Із життя Потапова» я навіть грав заступника генерального конструктора. А ви кажете — монстри!

— Олександре Георгійовичу, даруйте за питання, але як ви знайшли гроші для театру в наш важкий час?

— Я використовував буквально будь-які лазівки. Мені, наприклад, Челябинський тракторний завод зробив декорації, і я до них, в Челябинський камерний театр, літав грати «Мертві душі». Переміг на конкурсі монодрам від їхнього імені. Відтак почав грати по всьому Сибіру: Омськ, Томськ, Іркутськ, Новосибірськ... Скрізь приймали прекрасно. Потім прийшов до Комітету з культури й кажу: «Хочу відкрити театр. Якщо через рік не видам продукції, женіть мене геть і закривайте як ні на що не здатного». Потрапив я в дуже складний час, бо всі понавідкривали театрів, а половина з них не функціонує — пора закривати. Минуло відтоді вже 2 роки, а я, як бачите, в театрі «Під дахом», це мала сцена Мосради, на четвертому поверсі. Три вечори поспіль — три різні вистави. І по всій країні з ними їжджу.

«Я КРАЩЕ НАРОДЖУ САМ»

— Ви вже кілька разів згадали «Мертві душі». Мені б дуже хотілося дізнатись, чому у вас у цій виставі монолог про «Птаха-трійку» звучить не в фіналі, а в середині й немов із якоюсь іронією?

— А це для того, аби воно зазвучало! А то стерлося зовсім. Я його навмисне роблю смішно: «Постораниваются и дают ей дорогу другие народы и государства», — та це вони із жахом, з якоюсь навіть огидою «постораниваются»! Загалом, я читаю не від імені героя і не від імені автора, а як читач, прямо звертаюся до залу. Це мій улюблений прийом: я в цій виставі мушу контактувати з глядачами. У Достоєвського це неприпустимо, я там закритий. А тут підморгнути залові, спитати про щось — звичайна справа.

Я граю за Станіславським: усе відбувається зі мною, тут і зараз. Колись школа читців була зовсім іншою. Я показував свою програму худраді мастодонтів, читав Горького — «Народження людини». І мені сказали: «Філіппенко щойно перед нами народив». А раніше належало так читати: читець залишається безпристрасним, а вся публіка народжує. Я краще народжу сам.

«У ВСІХ СТРАШНИХ РОЛЯХ ГОЛЮСЯ»

— На мій погляд, найсильніша ваша роль у кіно — це Артуро Уї в фільмі Бориса Бланка «Кар’єра Артуро Уї. Нова версія».

— Ця моя роль справді з золотого репертуару. І мені подобається картина. Ну а Кощій у фільмі «Там, на неведомых дорожках» за Едуардом Успенським — це одна з улюблених ролей. Успенський починав як сатирик, ми грали його мініатюри, а потім він, як багато хто, знайшов захисток у дитячій літературі. І написав дуже смішну книжку «Вниз чарівною річкою» з усілякими підтекстами... Мені спочатку то одну перуку приміряли, то іншу — все не те! І тоді гример — там прекрасний був гример, вивчав френологію, все знав про черепи — мені й каже: «Сашко, не ховай лисину. У тебе є якісь три точки на ній, дуже рідкісні, отож абсолютно гармонійна голова. А зголи-но ти геть усе». Я поголився, дивлюся, справді вилитий Кощій. Відтоді у всіх страшних ролях голюся.

— Олександре Георгійовичу, вас, очевидно, впізнають люди. Не стомлює слава?

— До мене слава, популярність прийшли тоді, коли я вже майже всьому знав ціну. Я розумів, що впізнають тебе чи ні, а ДАІ все одно треба поважати.

— Ви автолюбитель?

— Так, я дуже люблю цю справу.

— А яка у вас машина?

— «Нива». Мені її подарували після виступів у Тольятті. «Нива» — ідеальна машина. Скрізь пройде і ніколи не зламається.

— А який Олександр Філіппенко як людина?

— Усе, як у гороскопі написано... Діва і Мавпа. Я в це дуже вірю. Діва любить порядок у дрібницях і деталях. З них, кажуть, добрі адміністратори виходять. Тепер, відкривши свій театр, змушений бути його директором. І добре почуваюся в цій ролі.

«УСІ МИ ГРАВЦІ, І ЩАСТЯ — ВИГРАТИ»

— Олександре Георгійовичу, розкажіть про свою сім’ю.

— У мене троє дітей. Син і донька від першого шлюбу, донька від другого, який триває вже майже двадцять років. Старша донька Марія — перекладач, син Павло вступав до Щукинського, але я жодних зусиль до його вступу не докладав, він сам спробував і сам передумав. Зараз грає в групі «Ай-Еф-Кей». Що це за група, що грають — абсолютно не розумію. Якийсь крандж. Але є фанати, уявляєте? У сина мого — фанати!

— А вам яка музика подобається?

— На радіо, коли інтерв’ю беруть у прямому ефірі, завжди запитують: «Яку відбивку зробити, що вам поставити?». Я прошу, аби бенд був великий, аби рег-тайм якийсь зіграв, де контрабас живий, справжній, аби труби дали клас, ну й скрипочка, може... Скрипочка в ре мінорі — може, ой, може прихопити...

— Чим займається ваша молодша донька?

— А дочка Сашенька, їй дванадцять років, уже виступає на телебаченні з читанням дитячих оповідань для дорослих. Олег Григор’єв, Юрій Коваль... Я намагаюсь їй добирати репертуар, але головним чином допомагає мати, режисер на телебаченні. Потомственна телевізійниця. Дружину звати Марина. Обожнює свою справу. І, як ви можете здогадатися, найбільше на світі я ненавиджу словосполучення «нічний монтаж».

— Що таке, по-вашому, щастя?

— Займатися тим, чим хочеш. Усередині в тебе аби не було дискомфорту. Зрештою — всі ми гравці, і щастя — виграти. Всім бажаю, щоби не було «двадцяти двох». А двадцять одне — це «очко». (Ти в «очко» коли-небудь грала?) Можна, щоправда, і блефонути, можна й на п’ятнадцяти банк зняти...