Іван Марчук, єретик Божою милістю
Іван Марчук сам по собі дуже виразний і довершений, як витвір мистецтва. Це - саме той випадок, коли постійна, спалююча внутрішня робота створює й зовнішній вигляд. Безпомилково пізнаються й картини Марчука: за незвичайною роботою пензлем, що примушує полотнища мерехтіти, за неймовірною насиченістю деталями, за язичеською космічністю його сюжетів. Відтворювати його манеру не вдається: можна скопіювати техніку, але не внутрішню свободу та темперамент.
Минули часи, коли Іван Марчук був шанований у вузьких колах прихильників, і вигнанцем у середовищі своїх "співбратів по цеху", у Спілці художників. Тепер він відомий у цілому світі, і Державна премія ім. Шевченка за минулий рік - лише запізніле визнання Марчука на батьківщині. Однак, як і раніше, він лишився вовком-одинаком, поза художніх товариств чи арт-тусовок. Він - працює, багато годин на день. Причому, на відміну від більшості художників, котрі прагнуть вивезти свої картини на Захід, він привозить їх із Нью-Йорка, де в нього майстерня, додому, в Україну.
В один із його недовгих приїздів ми зустрілися за чашкою кави.
- На початку 80-х років після ваших перших виставок у Спілці письменників, у Спілці композиторів, у Медичній бібліотеці у вас з'явилося багато шанувальників. Але, наскільки я знаю, з керівництвом Спілки художників ваші стосунки не склалися?
- Там моє ім'я промовляли з таким сарказмом, що навіть коли я заходив у будинок на Львівській площі, чиновники від малярства дивилися на мене з німим запитанням: чому ти тут? Отаким було ставлення. І нині, хоча в цій організації зі мною вже розмовляють привітно, у мене на неї алергія. Щоправда, коли я 1988 року був у Чехословаччині, мене - заочно! - прийняли до Спілки. Сьогодні вона загалом втратила будь-який сенс.
Я рік був за кордоном, повернувся - нібито герой, реабілітований! І мені влаштували виставку в музеї Українського мистецтва. Це була моя перша офіційна виставка - 90-го року, коли мені було вже за 50. Завжди воно так було: Спілка з тим режимом - окремо, а я - окремо. І коли мені вперше, ще неофіційно, вдалося виставитися, то це було не в Києві, а в Москві, 79-го року. Мої друзі фізики допомогли. Виставка мала резонанс, про мене заговорили. Зокрема й на "голосах".
А першу виставку в Києві, у Спілці письменників, робили з великим острахом. Проводили її Павличко й Загребельний. Через два-три тижні, коли поруч із Будинком письменників стояли черги - це ж поруч із ЦК - прийшли якісь люди, і виставку закрили.
Про це тепер смішно згадувати, але мої тертя з тим режимом тривали не одне десятиліття. Юрій Щербак ще, 69-го року написав про мене статтю в часописі "Вітчизна" і ще одну в "Науці і культурі". Згодом, через двадцять років, у Вашингтоні він розповідав, з яким трудом пробивалися ці статті.
До речі, Юрій був першим покупцем моїх картин, ще, 68-го року. Тоді я спілкувався переважно з науковою елітою - з фізиками, медиками. Вони були моїми першими глядачами на квартирних виставках. А колеги-художники мене не визнавали.
- Зате вас підтримували письменники, котрі переймалися проблемами української культури. Мабуть, відчували щось рідне у ваших сільських пейзажах, навіть у таких незвичайних. Як на мене, найбільше ваші картини асоціюються з віршами Павла Мовчана.
- Колись, коли Мовчан був ще поетом, ми спілкувалися часто, навіть видали разом книжку "Поріг". Павло вибрав мої вже готові картини, вони дуже органічно підійшли до його віршів.
Тоді він був вільною людиною, й вірші в нього виходили вільні. Потім пішов у політику, й відчуття волі зникло. Мені це нецікаво.
- У політику пішла більшість найвідоміших українських письменників-шістдесятників. Що, на вашу думку, важливіше: будувати нову державу, спустившись із вершин мистецтва, чи й далі самотужки йти до цих вершин, тобто займатися будівництвом духовним?
- Ви знаєте, що таке політика? Це спокуса, це влада, це блага. Творчість таких благ не дає. Наші письменники мали спокусу влади, вони хотіли добре жити. Тоді, коли Драч, Павличко, Яворівський, Мовчан щойно ринулися в політику, в цьому був якийсь сенс: їхні голоси було чути, вони будили народ. Та вони перестали бути хорошими поетами й письменниками, і стали пересічними політиками без справжньої влади - так, декорацією для інших. Їм доводиться витрачати величезну кількість часу й енергії на порожні засідання, зате живуть вони добре. Ось що таке політика. Ось що таке продаватися режимам, державі, владі.
Поети-депутати? Людям було потрібне їхнє Слово. І в їхніх віршах цього Слова було все одно більше, ніж у їхніх промовах. От Павличко засідав у Верховній Раді, займався іноземними справами. А коли він цього ж періоду написав кілька віршів, таких, що мороз по шкірі - ці вірші читав увесь народ, принаймні мав змогу читати. Вони зробили більше, ніж його депутатство.
Чи Павло Мовчан. Цьому панові політика вже "скрутила голову". Балачки про культуру просто набридли. Слід робити діло.
Мене політика ніколи не приваблювала. Я прожив життя чисто, не написав жодної непотрібної, непотребної картини, й у мене, крім однокімнатної квартири, нічого немає: ні лімузинів, ні дач...
- Пане Іване, дивлячись на ваші пейзажі, можна відразу сказати: так, це Україна! Українське село, український степ. Але техніка ваша дуже незвичайна.
- Це мій власний винахід - "плентанізм". Я назвав таку техніку за маминим словом "плентати". У дитинстві вона мила голови моїм сестрам, а потім розчісувала волосся та примовляла: "Ну хто це їх так заплентав, що гребінець не бере?" І коли я почав малювати безперервними тонкими лініями, нібито сплутаним блискучим волоссям, я й назвав цей метод "плентанізмом".
Приїхавши з Тернопілля в Київ, у своїх роботах я невдовзі почав "відкидати" все, чому навчався, всі школи, всіх своїх учителів. Я волів зробити щось таке, чого до мене ніхто не робив. Нібито сказати: "Я есмъ!" Я, можливо, не кращий від інших, але я не такий, як усі. Багато хто, дивлячись на мої перші праці, сміялися: "Та він нічого не вміє!" А мені було байдуже: погано чи добре. Головне - це був мій спосіб самовираження, мій стиль. Уже тоді почав складатися величезний цикл картин "Голос моєї душі". Це ніби притчі в живописі. Земля, природа, звірі, коні, люди. Спогади дитинства перемішано з іншими, відповіднішими моєму вікові образами, їх порівняння, зіткнення...
Наперед я не знаю, що малюватиму. У мене виникає один образ, другий. Рука мене сама веде. Можу сказати: мало яку картину я писав головою, розумом. Вони мені нібито являються. Задумів, внутрішніх заготовок у мене набагато більше, ніж завершених праць. Ось бачите: в цих маленьких блокнотиках тисячі ескізів майбутніх сюжетів чи картин, ніби закодованих. Їду в автобусі, у потязі - а образи просто рояться. Я їх занотовую кількома штрихами, аби не забути. Згодом, у майстерні, відкриваю свій нотатник і згадую, зрозуміло, на полотні виходить зовсім не те, що мені примарилося. Але я не заважаю картині народжуватися. Вона сама себе пише, я лише допомагаю їй своїм пензлем.
- Чимало ваших картин нагадують віртуозні джазові імпровізації.
- Я полюбляю імпровізації, але картини доробляю до... мікрона. Як музикант: він написав мелодію, а згодом її слід аранжувати, шліфувати. І нарешті всі приходять і вигукують: ох, яка картина, вже готова! Ні, кажу, тут потрібно ще намалювати зо дві тисячі деталей. Людина цього не бачить. Однак я ж бо бачу. Я шукаю довершеність, і якщо не вдається її досягти, мене охоплює дискомфорт.
Це пекельна робота. Я пишу з величезною швидкістю: десятки мазків за секунду! Я мокрий стою біля мольберта, спина аж парує. Розумієте, я працюю в надзвичайному екстазі. Це вже екстаз. Лише в такому стані мені вдається довести роботу до того, аби на ній був мов би мій фірмовий знак. Аби й без підпису було видно: це картина Марчука, і більше нічия.
Інколи я бачу, що ту чи ту мою ідею, мій технічний прийом хтось узяв і скопіював. Тоді я різко повертаю в бік і працюю в зовсім іншій манері. Нехай спробують мене наздогнати.
Одержима я людина, так. Я знаю, що все одно я не Мікеланджело, але те, що зроблю я - ніхто цього не зробить.
- Ви щойно зачепили тему музики. Справді, ваші роботи надзвичайно музикальні. Які мелодії чуєте ви під час роботи? Українські наспіви чи щось на кшталт симфоній?
- Музиканти також уважають, що мої картини близькі до музики, і що в мене навіть серйозна музична освіта. А я не знаю нот.
Дуже люблю слухати тишу. Це найкраща музика. У дитинстві для мене кращою піснею було каркання ворон. Я вибігав на вулицю і відчував, що здіймаюся в небо, до цих ворон. Я з ними ріс, я їм лиха завдав багато: забирав яйця, руйнував гнізда, бешкетником був.
- За віщо ж їх так?
- Важко сказати. Просто ворони на мене так діяли, я не міг зрозуміти, що зі мною. І це нерозуміння самого себе вихлюпувалось у розорення воронячих гнізд. А згодом, десь у п'ятнадцять, коли я відчув себе художником - це "розбишацтво" мов відрізало. Мистецтво мене змінило. І досі для мене людина мистецтва має бути особливою. Насамперед - людиною добра, справедливості, любові, яка сіється на все - живе й мертве.
- У багатьох ваших картинах відчувається присутність Бога. Цілком зрозуміло, що ви - віруюча людина. Одначе ви ще й єретик, навіть язичник. У вас люди перетікають у звірів, живе переплетіння з мертвими, і виникає враження, що ваші коні, собаки, птахи мають такі самі душі, як і люди. Ось ця скрипка - вона знає про життя не менше, ніж скрипаль...
- Це читається, так? У мене кожна картина - філософська притча. Тому в мене корови-філософи, мудрі віслюки, у мене про сенс життя розповідають трава й дерева. Душа - це щось, розлите в усьому світі. І це "щось" мене жене вперед. Немає мені спокою. Мені наче хтось твердить: ти не маєш права стояти, сидіти, спати, їсти, ти повинен працювати, працювати, працювати! Інколи я запитую себе: навіщо так мучитися? Чому я не маю права відпочити, полежати на траві, поїхати на море?
Як я живу? Родини немає, нормального побуту немає, ніколи не можу поїсти по-людськи, тощо. Ніхто мене не приголубить, не притулить до себе. Прокидаюся, як звичайна людина, хочу й того, й іншого, відтак відганяю все від себе - і працюю. Зате, хоч би що діялося навколо мене, я завжди почувався вільною людиною. Це почуття в мене - найсильніше, ще з дитинства. Тоді ще жодні таланти не розкрилися, а от блаженний стан свободи - був.
- Тут, на ваших картинах - село. А як вам живеться в місті? Я не бачив у вас жодної картини з міським пейзажем. Адже вікна вашої майстерні виходять на екзотичну клаптикову ковдру з дахів.
- Місто для мене існує як тло, дуже багате й сповнене спокус. Але це не означає, що з цього багатства я повинен щось узяти на своє полотно. Моя творчість - це насамперед моє дитинство. Жодної картини з величезного циклу "Голос моєї душі" я не написав у місті. Міські пейзажі - це твори, що вже створені, розумієте? У Нью-Йорку я милуюся досконалою в своєму виконанні архітектурою, але в свої роботи вставляти її якось не хочеться.
А от природа - це те, що вічне й неповторне. Це те, що виростає, буде жити, помре і з'явиться знову, в іншій іпостасі. Ні, я не урбаніст.
- Проте в останні роки ви живете в найвеличнішому місті світу - в Нью-Йорку. Чи немає тут протиріччя?
- Місто - це моя в'язниця. А у в'язниці я працюю з більшою насолодою, у в'язниці більше нема що робити, окрім як працювати. Художникові необхідне відмежування від світу, лише тоді він у творчому стані. У Нью-Йорку я знімаю помешкання під майстерню, працюю там по півроку, не менше як дванадцять годин на добу, доки руки та очі дозволяють.
Там я можу продати одну картину, і декілька місяців жити безбідно. Але я дуже не люблю продавати свої роботи. У мене надовго зникає настрій. Ходжу й мучуся, але доводиться - адже це єдине, чим я живу.
- Дехто з молодих художників досить голосно заявляють, що Марчук застарів, що сьогодні в авангарді зовсім інші напрямки.
- Я можу за місяць зробити сто, тисячу картин у цих, так званих модних стилях - з десяток на день! Підписатися вигаданим іменем - і буде супермодний художник. Ця новизна лежить на поверхні.
Я не хочу витрачати часу, не хочу зраджувати самого себе. Мені б устигнути те, що я задумав...
