Князь неуярмленої церкви

Феноменальна постать Йосипа Сліпого, сподвижника митрополита Андрея Шептицького, привертала увагу української еліти, насамперед — творчої, уже на початку 30-х років минулого століття. Ідеальний образ «мужа волі й чину»: могутня постава, карбовані, медальйонної чіткості риси обличчя... А енергетика, що йшла від типового подільського характеру, народного гумору, добірного слова! Сучасників вражала його енциклопедична освіченість (вищу богословську освіту здобував в Інсбруку й навчальних закладах Італії). Авторитетний богослов, видатний культуролог-мистецтвознавець, яскравий публіцист, авторитетний музейник, невтомний мандрівник. Мабуть, багатьма з цих прикмет можна характеризувати людей Ренесансу.

А судилося йому жити, працювати чи не в найтяжчі для українського народу часи: три жорстокі окупаційні режими — польсько-шляхетський, німецько-фашистський, російсько-радянський — залишили криваві стигми на його душі. І не лише на його. Бо «новітній Мойсей» (як Владику назвали під час довголітнього ув’язнення в ГУЛАГівських концтаборах) належить до плеяди ісповідників віри й водночас переконаних державотворців, таких як Митрополит Андрей Шептицький і Василь Липківський, Августин Волошин і Мстислав (Скрипник).

Його державницьке мислення випливало з декількох джерел: національної історії й культури, християнського гуманізму, широчіні філософських і культурологічних засягів.

У роздумах про відоме й невідоме в житті, релігійній діяльності, широкомасштабних проектах Патріарха не можна обійтися лише загальними штрихами чи дбайливо виписаними епізодами.

«КРАЙ СВЯЩЕНИКІВ І ПИСЬМЕННИКІВ»

Хтось із краєзнавців його батьківщину (Теребовлянський район на Тернопільщині) назвав «краєм священиків і письменників». Визначення справедливе, але... неповне. Вітцівщина — село Заздрість, на окраїні степу Панталихи (що його протинав горезвісний Кучманський шлях), разом із селами й містечками, відомими справіку (Струсів, Різдвяне, Зарваниця, Романівка, Острівець), нагадує разок намиста, укоронованого княжою Теребовлею.

Історичними попередниками Йосифа Коберницького-Дичковського (повне прізвище Патріарха) можна вважати душпастирів численних храмів княжої столиці та її околиць (монахів зі скитів та монастирів), серед яких були творці майбутніх чудотворних ікон, літописці-хроністи, видатні релігійно-освітні діячі (о. І. Волянський, о. П. Карпінський, о. С. Мохнацький) і їхні послідовники... Щодо письменників, то назвемо найближчих «сусідів» — о. Сильвестра Лепкого (народився в Золотниках), Володимира Гжицького (родом із Острівця), Василя Щурата (дитинство минуло в Кобиловолоках). Доповнять уявлення читачів мистецькі персоналії цього багатющого краю: скульптор Михайло Паращук, актор Йосип Гірняк, художники-візантиністи — брати Бойчуки, живописець Мар’ян Борачок...

А якщо трохи вийти за межі району, то натрапимо на імена Соломії Крушельницької, Богдана Лепкого, Леся Курбаса...

Витоки український патріотизм бере саме звідси: із невичерпних духовних джерел, із щоденної селянської праці, із подвижництва місцевих панотців, які були першими ентузіастами у справі заснування аматорських театральних і хорових гуртків, читалень і фестин, передплатниками українських видань, авторитетними просвітянськими діячами. А самобутня творчість народних майстрів (багато їхніх імен до наших днів не дійшло), авторів «фігур» і капличок, чиє різьблення в камені й дереві — шедевральне композиціями, пластикою, стилістикою.

Той могутній пласт культури, на якому виростав і формувався Патріарх Йосип Сліпий як гуманітарій та ісповідник віри, і сьогодні допомагає зрозуміти якщо не все, то головне в біографії цьогорічного ювіляра.

СПАДКОЄМЕЦЬ ВЕЛИКИХ

Видатний історик Іван Крип’якевич, окрім фундаментальних наукових праць, створив захоплюючу книжку «Історичні проходи по Львові». Ця річ захоплююча, мабуть, не так історичним фактажем, як описами, сюжетами, подробицями, характерними для тої чи іншої дільниці, вулиці, споруди Львова. Десятки разів доводилося перечитувати розділ про Широку вулицю (із кінця ХІХ ст. і понині — Коперника) зі славетним архітектурним комплексом, так званим Святодухівським. Мова йде про величезну колись ділянку, виділену австрійським урядом для потреб українських греко-католиків. Ішлося про комплекс будівель жіночого монастиря, костел із дзвіницею (чи не найкращою в місті). Костел було адаптовано як церкву для потреб греко-католиків, а монастирські приміщення перетворено в семінарські. Саме тут, у семінарських турах, і сформувався гурток «Руська трійця» на чолі з Маркіяном Шашкевичем, саме тут було виголошено першу промову українською мовою, саме звідси візії національного відродження поступово, але послідовно утверджувалися в умовах кожного наступного покоління галицького священництва.

Молодий богослов Йосип Сліпий, призначений на посаду ректора семінарії митрополитом Андреєм Шептицьким, без сумніву, досконало знав своїх попередників, високопоставлених духовних владик, знав і те, що не всі вони були прихильниками україноцентричних упливів. Зате він постійно тримав у полі зору свого кумира — Маркіяна, а «питомців» семінарії вважав продовжувачами його справи.

Уже за порівняно короткий час семінарія переростає в Українську католицьку богословську академію, й о. ректор Йосип Сліпий мудро й невтомно працює, збагачує її потенціал повсякденною особистою працею, високим інтелектом, витонченим мистецьким смаком. На той час у Галичині в царині науки, освіти, культури не було жодного державного закладу. Легальні інституції — Наукове товариство імені Шевченка, «Просвіта» й підпільний Український університет разом із Богословською академією — взяли на себе місію, яку задекларував митрополит Андрей Шептицький ще 1913 року: «Ми мусимо думати по-державницьки про свою державу». Що це означало на практиці, свідчить давня галицька періодика, архівні документи, спогади колишніх випускників (а ними свого часу були батько поета Антонича Василь Антонич, письменник Тимофій Бордуляк, єпископ Ізидор Борецький, поет Богдан Кравців...)

З ініціативи о. ректора в Богословській академії впроваджено наукові курси, якими керують видатний славіст, засновник Національного музею Іларіон Свєнціцький, археолог Ярослав Пастернак, візантолог Володимир Залозецький; в Академії засновано Наукове богословське товариство, налагоджено видання часопису «Богословія», започатковано журнал «Мистецтво і Культура» (останнє число датоване 1939 роком...) Особливою подією стало створення при Академії каплиці, до роботи над якою було залучено видатних майстрів — живописця Петра Холодного та скульптора Андрія Коверка. Іконостас посвятив сам митрополит Андрей 13 грудня 1927 року, а настінні розписи — 3 лютого 1929. І знову ж таки завдяки Сліпому при Академії формується і швидко розвивається власний музей, відкритий 9 жовтня 1932 року.

Якими міркуваннями керувався ректор, насичуючи релігійний навчальний заклад мистецькою атмосферою? Відповідь — у його інавгураційному слові 1932—1933 навчального року: «Пізнати церковну історію, мистецтво, літургіку, аскетику й загалом ціле минуле Церкви і забезпечити її розвій та втримати на висококультурній висоті в майбутньому, плекаючи естетичний смак, можна тільки завдяки частим оглядинам і глибоким безпосереднім студіям»...

Поет Богдан Кравців, студент Академії 30-х років, так згадує про інтер’єри й колорит закладу: «...Стіни коридору, як і обидва боки сходів, були прикрашені старими іконами, цими властивими йому прикметами, які збирав о. ректор. Повіяло давниною й витонченістю української духовности в церковному мистецтві. Я не сподівався, що побачу таке багатство, хоч до того часу мав змогу оглядати мистецькі скарби в різних музеях Західної Європи, зокрема в Бельгії й Німеччині... В почекальні перед канцелярією о. ректора стіни були прикрашені картинами сучасних мистців — О. Новаківського, І. Труша, О. Кульчицької, І. Іванця й інших».

Перелічені художники — не тільки улюблені автори, а й співбесідники, дискутанти, а проте — однодумці в головному. Подібні стосунки підтримував Й. Сліпий із поміченим і виокремленим завдяки великим творчим можливостям С. Гординським, котрого далеко згодом запросить на «головну роль» в оформленні храму Св. Софії в Римі.

Спілкування з найвидатнішими діячами нашої культури «заторкувало», як пише згадуваний Кравців, і проблеми літературні. Та й сам ректор засвідчив неабиякий літературно-публіцистичний хист. А важкого 1943 року з нагоди 100-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича в яскравій промові біля могили поет на Личаківському цвинтарі називає Маркіяна «молодим апостолом», котрий «своїм запалом і глибоким переконанням... з’єднував собі всіх, будив у них духа й захоплення для високих поривів». Названо було промову словами Шашкевича — «Кріпне криця душ тугих». Цим стилістичним прийомом сказано багато: і про тяглість національної ідеї, і про духовну стійкість у час непевний і жорстокий, і про готовність із гідністю зустріти удари долі.

ДОВГОЛІТНЯ ХРЕСНА ДОРОГА ЙОСИПА СЛІПОГО

А вони падали один за одним. Перший удар (14 вересня 1939 р.) — німецькі літаки розбомбили церкву Св. Духа, її дзвіницю, а також бібліотеку Богословського товариства. А квітневої неділі 1944 року вже радянська бомба знищила дощенту бібліотеку й завдала непоправної шкоди Музеєві. Гинули студенти й викладачі. Й. Сліпий гірко зауважував, що людських життів не повернути, а от «відбудувати й наново набути можна все». Запам’ятаймо ці слова!

Надійшла весна 1945 року. Радянська влада, окупувавши Львів, ліквідовує релігійні й культурно-мистецькі заклади. У самій Академії по-варварськи плюндрують каплицю, зносять, трощать іконостас, забілюють стіни Святодухівської церкви. Самого Й. Сліпого енкаведисти заарештували у квітні цього ж року. Починається довголітня хресна дорого Патріарха.

Сьогодні, коли моральні імперативи значною мірою знецінено, коли піар став нормою поведінки політиків і навіть творчих осіб, від яких багато залежить у загальнодержавних справах, чомусь рідко лунає поклик Івана Франка:

Кожен думай, що на тобі
Міліонів стан стоїть,
Що за долю міліонів
Мусиш дати ти одвіт...

Йосип Сліпий давав «одвіт» за долю мільйонів українців, за розіп’яту Церкву майже два десятиліття. Колись останнього козацького кошового — Петра Калнишевського — було замуровано в кам’яному мішку Соловецького монастиря, живцем викреслено з людської пам’яті. Первоієрархові УГКЦ Йосипові Сліпому надали можливість звідати неісходимий ГУЛАГівський материк, переганяючи з тюрми в тюрму, із табору в табір. Щоправда, час від часу робили невеликі перерви — для роботи в найголовнішій бібліотеці Радянського Союзу, зустрічей із високопоставленими чиновниками, котрі спокушували літню людину благами, які, мовляв, буде дано після відречення від рідного народу, Церкви і власних моральних устоїв.

Вірні Української греко-католицької церкви як істинне диво сприйняли (на Батьківщині та за її межами) звільнення Йосифа Сліпого після 18-річного заслання. То був 1963 рік, короткочасний період хрущовської відлиги. Уже кілька літ перебував на волі письменник, мій односельчанин Володимир Гжицький, котрий розповідав про зустрічі не з одним краянином, зокрема й артистом Йосипом Гірняком. Згадували й прізвище Патріарха, але не можу пробачити собі, що не спонукав Володимира Зеноновича вийти за межі його роману «Ніч і день», тоді інакше можна було б глянути на концтабірний побут і побачити в ньому приклад незвичайного стоїцизму, високої гідності посеред мучеників і людських покидьків.

Слухаючи (і читаючи) Гжицького, не уявляв, що в пекельних умовах можна було підтримувати контакти не тільки зі співв’язнями по нарах і камерах, а також із тими, що були на відстані тисяч кілометрів, спілкувалися з будь-якої нагоди...

Через багато-багато років як народний депутат України я вирішив зробити декілька кроків у справі вшанування пам’яті Блаженнійшого Йосифа Сліпого (у зв’язку з наближенням його сторічного ювілею). У квітні 1991 року в США серед українських громад, особливо в Центрі «Свята Софія» (Філадельфія), уже йшла мова про святкування. Тоді ж і запропонував увазі найвизначніших «святософійців» — п. Леоніда Рудницького, п. Романа Навроцького та п. Мирослава Лабуньки.

Так була рекомендація в селі Заздрість Теребовлянського району відкрити меморіальний музей. Для цього потрібно було придбати родинний будинок і присадибну ділянку, реставрувати приміщення, зібрати необхідні музейні експонати, а у Львові здійснити перепоховання тлінних останків Патріарха в церкві Св. Юра (згідно з волею покійного). Далі йшлося про встановлення меморіальної таблиці на будівлі колишньої Духовної академії. Чи не вперше було висловлено думку про необхідність відновлення церкви Св. Духа. Наступним кроком було звернення до Служби безпеки України. Ось що на мій запит відповів голова СБУ Євген Марчук: «Цілком поділяючи й підтримуючи Вашу думку про безперечну цінність духовної спадщини кардинала Й. Сліпого, ми щиро готові сприяти тому, щоб ці матеріали стали надбанням широких кіл громадськості. Особливо актуальним це питання постає у зв’язку з ювілейним святом кардинала Й. Сліпого, якому цього року виповнилося б сто років від дня народження» (15.03.1992).

Не можу тут не сказати про те, що дістав дозвіл побачити весь фонд Й. Сліпого, цілу окрему кімнату, заповнену документами, листами (до Блаженнійшого й від нього), книжками, особистими речами... Опісля папську буллу з благословенням Папи Пія ХІІ про надання хіротонії архієпископа було передано соборові Св. Юра, а рукопис «Історії вселенської Церкви» скопійовано для підготовки окремого видання (воно вийшло за редакцією о. І. Музички в Римі ще 2001 року).

Тим часом ювілейні заходи в Україні тривали. На той час я дістав дипломатичне призначення, після чого відбув коротке відрядження до США. У Нью-Йорку за попередньою домовленістю я мав зустрітися з Патріархом Мстиславом. Прибув до його резиденції в місті Баунд-Брук, але Священнійшого не застав. І звернувся до нього листовно. Ієрарх Української православної церкви не лише згадав добрим словом Йосипа Сліпого, а й благословив людей на звершення добрих справ.

ПРОГРАМА ПАТРІАРХА

Ще раз звернімося до хроніки тих далеких часів (за неповний 1963 рік). 26 січня Й. Сліпого звільнено за клопотанням Папи Івана ХХІІІ і президента США Джона Кеннеді...

Проекти й програми того, що почав реалізовувати Йосип Сліпий після прибуття до християнської столиці, давно були глибоко продумані, узгоджені з власним інтелектом і витонченим смаком. Легалізація УГКЦ, виведення її з багаторічного катакомбного існування потребувало політичної й юридичної аргументації, належного інформаційного «забезпечення» вимріяної грандіозної програми, котра вимагала дотримання не лише історичних аргументів, а й релігійних канонів, диктували певні мистецько-естетичні підходи.

Ідея «воскресіння України» в Римі могла змінюватися й удосконалюватися. Уже під час реалізації програма Патріарха укоренилася в певних позначених історією будівлях (старовинна церква Сергія і Вакха) і торкнулася новопридбаних територій у Римі (дільниця, що прилягає до Via Boccea) й поза столицею Італії. Можна говорити і про ширші засяги в Європі (Мюнхен, Сарсель), в Америці й Канаді, але це — тема окремої розмови.

Лише Господові відомо, як вдавалися Й. Сліпому першочергові кроки на шляху створення в Італії української оази, ареалу національно-культурного, духовного простору України на античному й християнському, гуманістичному й просвітницькому фундаменті?

Продовжимо хроніку.

3 березня. У великодньому посланні закликає всіх українців у світі «зберігати єдність за всяку ціну»...

28 березня. Бере участь у роботі Конференції українських єпископів.

11 жовтня. Виступає на ІІ Ватиканському Соборі. У присутності 2500 делегатів з усіх кінців планети Йосип Сліпий закликає піднести Українську греко-католицьку церкву до патріаршої гідності. Собор одностайно підтримує заклик.

1 жовтня 1965 року — відкрито осередок монахів студійського уставу.

1967 рік — відновлення храму Жировицької Богоматері і святих Сергія і Вакха. Створення першої в Італії Української греко-католицької парафії.

31 жовтня 1971-го — у Римі відбувається урочисте відкриття посвяченого Патріархом Українського музею при названому храмі. Маестро Святослав Гординський, один із найактивніших упорядників збірки музею УГКЦ (із 1966 р.), виголошує доповідь «Українське мистецтво впродовж віків».

Український музей у Римі посів особливе місце в глибоко продуманій структурі українських інституцій — третє числом. За задумом Патріарха, він мав постати як міфічний Фелікс. Зважаючи на неможливість відбудови чи реставрації храмів на українських землях, зокрема етичних, чи не мав на увазі Патріарх певним чином «нагадати» про цілковиту руйнацію Десятинної церкви, Михайлівського собору, головного собору Київської лаври, Святодухівської церкви й каплиці у Львові.

Визначення домінанти українського освітньо-духовно-культурного пристановища поза межами уярмленої України орієнтувалося на найбільшу нашу християнську святиню — собор Святої Софії в Києві. У системі координат (історія й сучасність, Схід і Захід, православ’я і греко-католицька релігійна традиція) — тільки високомистецький архітектурно-творчий шедевр. Мислився храм як символ, а не копія-муляж чи модерна репліка. Тому друга важлива проблема — вирішення інтер’єрів, відмова від буквального копіювання автентики київського храму, що давали можливість сприйняти новотвори як своєрідне духовне відлуння українських святинь, таких як Софія і Києво-Печерська лавра, Унівська й Почаївська лаври, Львівський собор Святого Юра.

«ВІН ПОДІБНИЙ ДО СТАРОГО ДУБА, ЯКОГО БУРІ ЧАСУ ТРОХИ ПІДНИЩИЛИ, АЛЕ ЯКИЙ УПЕРТО ПРОТИСТОЇТЬ УСІМ ПОГОДАМ»

Заповіти великих українців дуже близькі кількома особливостями. Насамперед намаганням делегувати своїм послідовникам обов’язки, невиконані зобов’язання, нереалізовані можливості. «Заповіт» Йосип Сліпий писав упродовж кільканадцяти років, він надзвичайно скупий як життєпис, але масштабами зробленого й замисленого вражає. Чи здатна нинішня доба формувати особистості такого формату, чи екстремальні, традиційні колізії нашого буття є обов’язковою передумовою гарту, ушляхетнення самородків (тоді — з-під селянської стріхи, сьогодні — із приватного бізнесу)? Як природно поєднувалася висока національна свідомість із «відпорністю» до ксенофобії, людиноненависництва! Якби Блаженнійший пожив хоч декілька літ після загальноукраїнського референдуму 1991 року, чи змирився б він із нагнітанням антигалицької істерії, «теорією і практикою» Табачника, демагогією неосталіністів, адептами «Русского мира», посяганням московських попів на старовинні українські храми? З другого боку, невже мовчав би, не гримнув патерицею, дізнавшись про ще одне спалення старовинної дерев’яної церкви, яку ніхто й ніколи вже не відновить? Чи не вклав би він власну цеглину у фундамент знищеної гітлерівцями й сталінцями церкви Святого Духа у Львові?

І тут слід навести деякі позитивні тенденції. Блаженнійший Любомир Гузар благословив відновлення Святодухівської церкви. Професор Іван Вакарчук рішуче підтримує реставрацію Святодухівської каплиці й відновлення інтер’єру ректорського кабінету о. Й. Сліпого в нинішньому університетському корпусі.

Йосипа Сліпого називали «новітнім Мойсеєм». Як і старших його сучасників — Франка й Шептицького. Але, на відміну від них, його новітність формувалася обставинами середини ХХ століття. Він належав до людей, котрі пережили два миттєві спалахи відновлення української державності — 1918 і 1941 років. До третього, найпотужнішого і, будемо сподіватися, найстабільнішого, — в 1990—1991 роках Патріарх не дожив, власне, п’ять років. Реабілітований (посмертно) за чотири місяці до Акта проголошення незалежності України. А ще через рік його тлінні останки, згідно з його волею, повернуться на рідну землю.

Портретувати Патріарха любили журналісти, графіки, живописці, скульптори. Ще 1969 року газета «Цюрхер Цайтунг» писала: «...Він подібний до старого дуба, якому бурі часу трохи зашкодили, але який уперто протистоїть усім погодам...» Переклад, здається, неточний: краще було б — «негодам». По-своєму, бачили й ліпили Блаженнійшого Григорій Крук та Лео Мол (Молодожанин). А от Святослав Гординський залишив два шаржі-ескізи, на яких Йосип Сліпий дуже схожий на свого учня й краянина єпископа Ізидора Борецького, що славився невимовною добротою й теплим, воістину нашим подільським гумором. І все-таки, коли йдеться про «канонічний» образ, то, мабуть, це найкраще вдалося Еммануїлові Миську. За цим портретом створено пам’ятник Й. Сліпому на його батьківщині — у с. Заздрість. Ювілейні заходи вже «зачепили» ці благословенні місця. Блаженнійший Святослав уже відбув урочистості у Філадельфії, митрополит Ігор — у Львові, митрополит Василій — у Тернополі... Столиця України теж повинна сказати своє слово. Хоча б задля того, щоб мучеництво й подвижництво Князя неуярмленої Української церкви — УГКЦ — стало моментом істини в стражденному для України ХХ столітті.