Крістіан БАРНАРД: Не смерть наш ворог...

Сьогодні, коли минуло багато років відтоді, ми запитуємо сімдесятишестирічного Крістіана Нітлінга Барнарда, чи не відчуває він себе Гагаріним у медицині? Розсміявшись, він відповідає з властивим медикам гумором:

— Різниця між мною й Гагаріним у тім, що під час його першого польоту ризикував сам Гагарін, а під час першої трансплантації серця ризикував не я, а мій пацієнт.

Уміння жартувати — це вміння жити й насолоджуватися життям. Уміння насолоджуватися життям — це взагалі певна філософська позиція. «Хочеш бути щасливим — будь ним», — свідчить народна мудрість. Ось що професор Барнард розповів про своє особисте життя.

— Так вийшло, — каже він, — що в мене тепер третя дружина. Від колишніх шлюбів у мене четверо дітей, а тепер народилася п’ята дитина. Якщо старшому нині 27 років, то дочці тільки 16 місяців. Дружині ще немає 25.

Наводячи ці слова, ми, автори статті, не хотіли б отримати реакцію на них, як на пікантне вкраплення в нудну розповідь. Я бачив щасливі очі людини, яка живе цим коханням. Поза тим обивательським, про що базікають на лавочках біля ганку та з насінням у роті... Це речі дещо інші. Він знає, скільки йому років, він знає про своє століття, просто він живе наперекір тій журбі, яка проглядає в його очах, що сміються.

Я ЗБУДУЮ ТУТ КЛІНІКУ

Професор Барнард прибув до Одеси вже не вперше. Колись, на врученні йому у Варшаві медалі Альберта Швейцера та міжнародної Золотої Зірки за визначні досягнення в науці, він познайомився з іншим претендентом на ці нагороди, професором Запорожаном — ректором Одеського державного медичного університету. Дружбу, яка почалася, він називає братством. «Ми є братством, яке відповідає за майбутнє людства», — каже він...

Коли він приїжджає до Одеського медичного університету, то читає лекції студентам, веде семінари із професурою. На нинішньому етапі реалізовується проект щодо будівництва в Одесі приватної клініки, яку буде включено до світової системи клінік із пересадки органів. Професор Запорожан — ректор університету — особливо наголошував на допомозі пана Барнарда в організації системи медичного страхування, без якого не може існувати приватна медицина. Він казав, що це навіть не питання медичних технологій, а питання культурних перетворень у нашій країні. Сам професор Барнард каже:

— Питання, пов’язане із трансплантацією органів, — це не питання розмірковувань на дозвіллі. У сьогоднішньому суспільстві це питання життя й смерті. Нині в світі робиться близько 40 тисяч таких операцій на рік. Але не в усіх країнах є необхідні фінансові інститути. Для організації подібних клінік у вашій країні я надаю фінансову й організаційну підтримку. У ПАР є група людей, які зацікавлені в будівництві приватних клінік в Україні. Перша клініка буде під патронатом Одеського медуніверситету. Тут будуть обкатані деякі моделі медичного страхування, щоб потім вони поширилися на всю Україну. Ще 1993 року, коли я виходив на пенсію, в ПАР більшість клінік були державними. Сьогодні в нас 75% медзакладів є приватними. Професор Запорожан відвідував мою клініку і, я гадаю, пересвідчився в високій якості нашої медицини. В Україні медицина існує на основі старих законів, і клініка, що будується, стане тією базою, яка дасть вашій країні не лише сучасні технології, а й створить передумови для розвитку серйозного медичного менеджменту й розвитку відносин між державною та приватною медициною. Будівництво клініки проводитиметься паралельно з підготовкою персоналу. Не можна гаяти часу.

ОРДЕН ЗА ДОБРОТУ

Нинішній візит професора Барнарда, взагалі-то, був пов’язаний із врученням йому унікальної нагороди. Річ у тому, що серед існуючих у світі нагород є тільки один орден, який вручають, можна сказати, за доброту. На аверсі ордена Миколи Чудотворця написано: «За примноження добра на Землі». Костянтин Васильович Бобрищев — дивна людина, мабуть, зробила неможливе. Будучи президентом благодійницького Фонду міжнародних премій, він заснував від імені цього фонду орден. «Коли я виконував необхідні юридичні процедури, — казав він, — один чиновник дивувався: «Як, ви самі хочете заснувати орден?» — «Саме так, — кажу, — а хто забороняв?» А потім ефект перевершив сподівання. Починаючи з 1995 року, орден визнано й зареєстровано практично в усіх європейських державах, в Африці та Америці». Нині серед 58 осіб, яких було нагороджено, такі відомі люди, як Марія-Тереза, Барон фон Фальц Фейн, академік Борис Патон, Михайло Жванецький... Усіх не перерахувати. Останнім, кого було нагороджено цим орденом, був Крістіан Барнард.

Крістіана Барнарда запитали на прес-конференції:

— Ви сьогодні нагороджені орденом Миколи Чудотворця. Чим, на вашу думку, є категорія «добро». Чого у вашому житті було більше: добра чи зла?

— Я думаю, нам важко визначити поняття людської доброти. Напевно, тут доречно звернути увагу на золоте біблійне правило — чинити з іншими так, як хотілося б, щоб чинили з тобою. А взагалі, мені в житті більше щастило на добро. Я люблю приїжджати в Україну, тому що тут я завжди стикаюся з добром, а не зі злом. Я маю радість від того, що допомагаю вашій країні.

СМЕРТЬ МОЖЕ ТЕ, ЧОГО НЕ МОЖЕМО МИ, — ЗУПИНИТИ СТРАЖДАННЯ ПАЦІЄНТА

Спостерігаючи з боку, як ця людина стоїчно переносить всі злигодні необхідного офіціозу, я був вражений його мудрою скромністю. Натовпи студентів з фотоапаратиками й відеокамерами стояли на сходах університету і дивилися на нього, як на диво. У нього виходило посміхнутися кожному. Я спитав одного парубка, чим викликано такий ажіотаж. «Якби ви послухали хоч одну лекцію, яку нам довелося почути, ви б також бігали за ним, відкривши рота». Пізніше, коли все вляглося, мені й декільком колегам вдалося поговорити із професором у спокійній обстановці. Я розказав йому про наведену вище оцінку лекторської майстерності професора — він розсміявся: «Ну раз так, то дозвольте я розкажу вам про деякі суперечливі моменти в медицині. Нехай це буде замість інтерв’ю, якого ви чекаєте.

— Можливо, вас це здивує, — продовжив Барнард, — але, хоч я практикуючий лікар уже більше ніж п’ятдесят років, я розумію смерть набагато краще, ніж розумію життя. Наприклад, що ви маєте на увазі, коли кажете: «Я живий»? Що ви маєте на увазі, коли кажете: «Я насолоджуюся життям»? Що ми маємо на увазі, коли кажемо: «Моє життя закінчилося»? Почнімо зі смерті. Смерть насправді — це клінічний діагноз, оснований на певних симптомах і ознаках, які свідчать, що мозок загинув. Але це трапляється не тоді, коли зупинилося серце. Іноді серце продовжує битися після смерті, тобто протягом 6—7 хвилин після того, як мозок помер. А тіло вмирає вже після того, як умирає мозок, адже життя мозку пов’язане з диханням. Якщо ми будемо підтримувати дихання практично вмерлої людини, то серцебиття буде продовжуватися. Але це не є життям, якщо мозок помер.

У яких же умовах серце зупиняється перед тим, як пацієнт помер? Це відбувається в разі інфаркту. Людина падає не від того, що померла, її мозок іще живе. Якщо нічого не робити, то мозок буде продовжувати жити ще 3 хвилини. Отже, людина вмирає від того і після того, як зупинилося серце. Підбивши підсумок, я скажу, що коли є серцебиття, то це не означає життя, як і те, що коли його немає, це не означає смерть. Я не обізнаний, наскільки добре ви знаєте Біблію, але коли людина була створена, що зробив Бог? Він не запустив серце, він удихнув життя в людину, тобто дихання набагато важливіше, аніж серцебиття. І в багатьох мовах світу ви можете виявити, що слова «дихання» і «душа» збігаються. Коли дихання покидає людину — її покидає душа. Сподіваюся, тепер ви добре розумієте, що таке смерть?

Однак що таке життя? Життя — це не тільки наявність серцебиття і дихання, це щось більше. І, що дуже важливо, в розумінні життя в певних випадках лікар може вирішити, що життя пацієнта закінчене, хоча його серце все ще б’ється і він іще дихає. Якщо життя закінчене, лікар повинен відмовитися від подальшого лікування. Питання ефтанзії нині широко обговорюється в усьому світі.

Один маленький хлопчик у клініці дав мені зрозуміти, що таке життя. Якось уранці я прийшов на роботу й молодий лікар покликав мене: «Професоре, підіть і погляньте на це». У маленькій кімнаті сиділи діти і снідали. «Подивіться на цього хлопчика». Ця дитина випадково проковтнула соду і це викликало дуже важкий хімічний опік стравоходу. Коли опік зажив, утворилася стриктура. Він не міг більше ковтати їжу й слину. Йому зробили мішечок, у який надходила слина та їжа. А годували його через фістулу в шлунку. Надалі ми сподівалися зробити йому реконструкцію стравоходу. І що було для мене дуже важливим — хлопчик не сидів у кутку й не плакав під час сніданку, він сидів зі своїми друзями, тому що він міг жувати, міг відчувати смак їжі. Він жував і ковтав, а ця їжа потрапляла в мішечок. Поївши з усіма, він ішов до медсестри, і вона вже годувала його через фістулу. І я зрозумів, що життя — це насолода життям. Це святкування того, що ти живеш.

Але радість життя повинна бути справді радістю. І для того, щоб святкувати, треба мати мотив для свята. І в цього хлопчика залишилося те, що його радувало і що він міг святкувати. Але коли в житті немає більше радості й немає чого святкувати, життя закінчується, не зважаючи на те, що людина ще дихає й серце її ще б’ється. Найбільша помилка, яку роблять лікарі, — «ми вважаємо, що смерть — це наш ворог, і нас ніщо не зупиняє в боротьбі зі смертю». Це неправильний підхід до медицини. Часто смерть — це наш друг, тому що смерть може зробити те, чого не можемо ми, — зупинити страждання нашого пацієнта.

МЕТА МЕДИЦИНИ — ПОЛІПШИТИ ЯКІСТЬ ЖИТТЯ

Мета медицини не продовжити життя, а поліпшити якість життя. Ми повинні робити все можливе, згідно з нашими бажаннями і можливостями, щоб поліпшити якість життя. Якщо в нас більше немає можливості поліпшити його якість, тоді наш обов’язок — дати пацієнтові померти гарною смертю, не продовжуючи лікування, яке не має жодної цінності. І якби я не зробив нічого в моєму житті, то одне тільки це могло б стати найважливішим досягненням мого життя.

А тепер подумаймо, коли життя починається? Не знаю, як у вашій, але в моїй країні дозволені добровільні аборти 16—17 тижнів вагітності. Це називається просто абортом. Але хіба це свобода нового світу, якщо мати може позбутися дитини тоді, коли захоче? І якщо це не називається вбивством? З якоїсь причини люди вірять, що життя ще не почалося. Я ж вірю, що життя починається в момент зачаття дитини. Коли ембріон розмістився в матці, всі компоненти майбутнього життя вже наявні. Я вважаю, якщо жінка робить аборт, ми повинні казати не «жінка зробила аборт», а «мати дозволила вбити свою дитину». Ви можете сказати: «Професоре Барнард, ви дуже дивна людина. Кажете, що треба дати людині померти, а з другого боку, ви проти абортів». Але є відмінність: між дуже хворим пацієнтом, якому дуже важко жити й ще не народженою дитиною, про яку я не можу нічого сказати. Я не можу сказати, яке буде життя цієї дитини, якщо їй призначено народитися. І, як ви зрозуміли, я цілковитий прихильник ефтаназії, але я цілковитий противник вільних абортів.

Є така історія про одну людину, яка була смертельно хворою і потрапила в госпіталь у тяжкому стані. Молодий лікар прийшов і почав його оглядати. Пацієнт спитав його: «Зачекайте хвилиночку, що ви робите?» — «Я вас оглядаю, щоб почати лікування». — «Чому ж ви хочете мене лікувати?» — «Тому, що якщо ми не будемо вас лікувати, ви помрете». Пацієнт сказав: «У чому проблема? Я не боюся смерті, я прожив гарне життя. Краще спокійно померти, аніж штучно продовжувати життя». Але незважаючи на протести пацієнта, він був підключений до системи штучного життєзабезпечення. Медсестра перевіряла, щоб усе працювало. Коли вона прийшла до нього в черговий раз вночі, він був мертвий, тому що він сам себе від’єднав. Він залишив записку своєму лікареві, в якій написав: «Справжній ворог — це не смерть, справжній ворог — негуманність».

P. S. Після цих слів професор Барнард раптом заплакав.

Київ — Одеса

№199 17.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»