«Масштаб глави нашої Церкви ми зрозуміли після того, як він вийшов на волю»

Ще перед тим, як Йосипа Сліпого етапом вивезли на Сибір, Андрей Шептицький надав йому титул єпископа-помічника. Слідчі НКВД називали його «гражданин Слепой», а співкамерники — «профессором», бо навіть у часі недолі той зберігав гідність. Після 18-річного заслання папа Павло VI зробив його кардиналом Католицької церкви. У грудні 1963 р. очолювану ним Києво-Галицьку митрополію УГКЦ Апостольська столиця назвала Верховним Архієпископством. (На той час це стало єдиним Верховним Архієпископством в усій Католицькій церкві.) Наша газета продовжує записувати людські свідчення про Йосипа Сліпого, «День» № 230-231 від 16 грудня 2011 року.

Отець-доктор Іван МУЗИЧКА впродовж багатьох років співпрацював із Патріархом. Був проректором Українського католицького університету, який заснував саме Йосип Сліпий. Пізніше очолював римську колегію Святої Софії, згодом служив в українському храмі Святих Сергія і Вакха в Римі. Нині, як сам жартує, — вільна людина. До речі, не так давно відзначив свій дев’яностий ювілей.

— Відомо, що Йосип Сліпий мав навколо себе мало вірних людей. Як ви поясните власну близькість до Патріарха?

— Не так уже й мало. Треба розуміти, що Андрей Шептицький, аби забезпечити провід Церкви, висвятив його на єпископа-помічника з правом наступництва митрополичого престолу цілком таємно. То був грудень 1939 р. — час, коли у Львові вже були більшовики. Обставини складалися так, що всі важливі події приховувалися. Те ж саме сталося потім, коли заарештували всіх наших єпископів, тобто ліквідація УГКЦ відбувалася цілком таємно з боку тодішнього НКВД.

Масштаб глави нашої Церкви ми зрозуміли після того, як він вийшов на волю. Йосип Сліпий одразу закликав Ватикан піднести УГКЦ до патріаршого рівня. Дехто навіть дорікав йому в несвоєчасності такого кроку. Це породило непотрібні суперечки і, на жаль, навіть похитнуло його сповідництво в очах вірян. Щиро кажучи, я не радо розпочинав із ним співпрацю — мій єпископ-емерит (той, що вже на пенсії. — Ред.) у Британії, де я працював з 1953 року, відрядив мене до Рима на службу Патріархові. Мені було шкода залишати своє попереднє місце праці.

— Які обов’язки ви виконували поруч із Патріархом?

— Мені було дозволено вибирати! Тому я завзято розпочав видавничу діяльність, опрацював понад сотню творів, які готував до друку. А потім у новоствореному Українському католицькому університеті ім. Папи Климента в Римі викладав моє улюблене пасторальне богослів’я.

— Напевно, Патріарх згадував своє дитинство? Повертався спогадами в рідне село Заздрість на Тернопільщині?

— Він не любив розповідати про свої переживання. Знаєте, є такі люди, які мало згадують, мовляв, от було і все! Йосип Сліпий навіть писав у науковому стилі, щоб уникнути надміру слів. Це очевидно з його листування. З 1975 року до самої смерті Патріарха я відповідав за його листування. Пригадую, як завжди протестував: «Чому так багато написано?». Він не залишив жодного спогаду ні про батьків, ні про рідне село, ні про тогочасний побут. Про роки неволі також нічого. Солженіцин написав про свій арешт двадцять сторінок, а Йосип Сліпий навряд чи витратив на це хоча б двадцять слів.

— Йосип Сліпий завжди багато читав. Цікаво, чи змінилась його думка про світ після заслання? Чи зазнавали змін його погляди в питанні віри?

— Так, Йосип Сліпий багато читав. Це абсолютно природно для високоінтелектуальної особистості. Про таких кажуть, що вони «гризуть книжки». Він був ректором Львівської духовної семінарії, де навчалося понад чотири сотні студентів. Оскільки мусив турбуватися про все життя семінарії, то мав обмаль часу на лекції. Усе, чим він жив, — здобув читанням. На відміну від Шептицького, який коли міг ходити, йшов у народ. Хоч Йосип Сліпий теж добре засвоїв уроки життя — ними стали тісні сибірські табори і тюрми серед дуже різних людей, народів. Як він сам часто згадував: «Між тих, з ким я жив, був і геній, і падлєц...» Він зблизька побачив людську шляхетність і велич, а також усяку гниль і мерзотність. Щось схоластичне: «Людина — це тварина з розумом!». Мабуть, він не раз згадав Шевченкові слова з поеми «Кавказ»: «...За кого ж Ти розіп’явся, Христе, Сину Божий?». Ні, в питаннях віри його погляди не змінилися. Він високо цінив молитву. Про це говорю з певністю!

— Що додавало йому сили ще так багато працювати в Римі після 18-річного заслання?

— Гадаю, саме ця молитва, а ще віра та свобода діяти на благо своєї Церкви і народу. На будинку УКУ в Римі він помістив гасло: «Істина і любов до науки збирають у розсіянні сущих!». Але чи справді це гасло досі діє в нашій еміграції, яка триває вже 130 років? Видається, пам’ять про це таки вже стирається. Бачте, ріка Йордан збирала ізраїльський народ, який був розкиданий по всьому світі! А в нас аж дві річки — Дніпро і Дністер, які ділили нас споконвіку! Це ніби наш первородний гріх, що ми ті поділи ще більше помножуємо! Митрополит Шептицький та його наступник Йосип Сліпий мали спільне бажання — з’єднати нас воєдино. Впевнений, що майбутнім поколінням теж доведеться над цим потрудитися, бо ворожі сили самі по собі не зникнуть.

— УГКЦ овіяна багатьма стереотипами. З одного боку, її сприймають як додаток до Римо-католицької церкви, а з іншого — виглядає, що через неї екуменічний діалог між православ’ям і католицизмом не може розвиватися. Чи відчуваєте ви такі настрої, живучи в Римі? Як можна це змінити?

— Наше повернення до церковної єдності (йдеться про Берестейську унію 1596 р. — Авт.) було виконанням волі Ісуса Христа, «аби всі були одно» (Ів. 17, 21). Це вже потім різні експерти придумали терміни: «унія», «уніяти». Та й ми самі занадто легко підхопили ці терміни. Так виникла ця ілюзія додатка! Ніякого додатка! Яким чином ми заважаємо їхній розмові? Йосип Сліпий у посланні «Про поєднання у Христі» пише, що «між нами немає суттєвої догматичної різниці», а далі він влучно цитує православного митрополита: «Ми такі самі православні, як і ви католики». Як на мене, саме це слово — «стереотип» нагнітає на людей страх за те, що самі ж натворили, не розуміючи самих себе і найважливіших Христових слів. Відповідальна влада в Римі не бере участі в цій нерозумній дискусії. У цій полеміці, що триває вже понад сотню років, більше нісенітниць і прихованої злоби, ніж щирого бажання виконати Божу волю. До слова, Йосип Сліпий завжди мав чітку та ясну позицію з цього приводу. Він говорив настільки гостро і правдиво, що його слів боялися, навіть вбачали в цьому якусь «схизму».

— Відомо, що ви багато зробили для українських жінок-заробітчанок, які приїхали в Італію у пошуках хліба. Яким ви бачите портрет українського емігранта сьогодні? Чи змінився він останнім часом?

— Маю зауважити: вони не шукають хліба! Дякувати Богові, сьогодні в Україні не вмирають з голоду, як це було минулого століття. Ні, сьогодні кожна з тих жінок іде на свою жертву, як наймичка в Шевченковій поемі. Тут годі скласти єдиний портрет, бо в усі часи, відколи з Галичини розпочалася еміграція, люди були різними: від неграмотних до політичних діячів і вчених. Патріотичних чинників було мало. У формуванні нашої діаспори Церква посідала дуже важливе місце. Складно сказати, що буде далі. Марно покладатися лише на власні сили і намагатися будувати самоорганізацію українців, як це було раніше. Дівчата, які тут виходять заміж, для України «пропадуть», бо разом зі своїми дітьми стануть італійцями. Незабаром в Україну повертатимуться жінки зі своїми італійськими пенсіями. По собі залишать хіба добре ім’я українки і своєї нації. На жаль, вони не в силі відродити власні творчі пориви та приречені залишитися німою еміграцією.

— Ви досягли поважного віку, за чим шкодуєте і за що особливо вдячні Богові?

— Я не хотів би на щось скаржитися. Навпаки, є за що висловити подяку. Все життя я вчився! Особливо радію, що мав таких добрих наставників — від учительки в сільській школі до професорів-філософів світового рівня. Непросто розуміти, чого тебе вчить життя саме цієї миті. Я двічі був учасником дивізії «Галичина», тому досвід, що його здобув там, багато допоміг мені потім. Спочатку служив у військовому оркестрі й мав змогу вдосконалювати свої музичні здібності, а іншого разу через хворобу мене зробили помічником австрійського лікаря, який навчив мене практичних медичних навиків, що прислужилося мені в душпастирській діяльності. Бо потребуючих серед «наших» ніколи не бракувало. В усьому, що робив, мене провадив Бог. Боюсь, аби не видатися читачеві побожним чваньком... (Сміється.)

— Що з того, чого ви навчилися у Патріарха, допомагає вам найбільше?

— Працювати без упину! Він про ту свою звичку казав: «Будь-коли я приходив до кімнати митрополита Андрея, він завжди працював: щось робив, або читав, або молився. Але завжди був зайнятий!» Я навчився цього ще у свого батька, який навіть у неділю радо переглядав свою пасіку. Я йшов із ним, тому засвоїв ще й ази пасічництва, але про це не зізнався Блаженнійшому, бо зробив би мене патріаршим пасічником. Він купив усе потрібне устаткування, аби студенти цілий рік пили свій чай з медом.

— Насамкінець, отче, скажіть, будь ласка, де відновлюєте сили?

— Ще з війська навчився все робити за планом, тому кожен день розписаний по хвилинах. Гей, усіх таємниць не розповім, навряд чи повірите. (Сміється.) Утім, єдина прикрість — час, бо надто швидко летить. Я якось не помітив, як прожив уже дев’ять десятків.

P. S. Редакція висловлює подяку отцю-студиту Юстинові Бойку за допомогу в проведенні інтерв’ю.