Олег БІЙМА: «У нас — найбільш застійний час із часів застою»

— Олегу Івановичу, стало вже загальною тенденцією нарікати на нинішню ситуацію у вітчизняному кінематографі. Безумовно, кінопроцесу як такого в Україні вже не існує, але фільми все ж виходять. І деякі режисери — ви, звісно ж, в їхньому числі, вперто продовжують щось робити. Чи настільки невтішним є сьогоднішній стан справ? Як вам здається, чи можна пустелю, в якій ми опинилися, перетворити якщо не на «квітучий сад», то хоча б — на острівець життя?

— Ситуація дійсно вкрай погана. Ті особистості, які надзвичайно цікаво працювали років десять тому (В’ячеслав Криштофович, Роман Балаян і Юрій Іллєнко), ім’ям яких славний український кінематограф, тепер розгубилися, не знайшли себе в цьому часі. Це як поїзд з уповільненим ходом, ніби рухається, але вічно запізнюється. Як мені здається, ми всі дуже часто не здатні на внутрішню революцію, у тому числі — і в оцінці власного професіоналізму.

Має з’явитися нова плеяда. Відчуваю колосальну потенцію, котра існує в нас, але поки йде накопичення енергії, матеріалу. На зламах, історичних, психологічних — часто створюється унікальна кіномова. Так свого часу засяяв Сергій Параджанов. Ніби знімав примітивні картини і раптом — геніальне полотно. Він, як нині живучий Гресь, примудрявся навколо себе зібрати стільки неординарних особистостей, уміючи примусити їх добре працювати: Миколайчук, Скорик, Якутович, Кадочникова, Іллєнко. Адже спочатку Параджанов збирався робити традиційну екранізацію Коцюбинського, в дусі соцреалізму, з набором традиційних кольорових картинок. Половина успіху «Тіней забутих предків» — їхня заслуга. Іван Миколайчук немов з неба впав і згорів, як свічка. Він випередив час. Внесок Юрія Іллєнка як оператора також величезний, хоча про це часто забувають. Успіх приписують виключно Параджанову. Хоча саме після його фільмів з’явилося в 70-х роках українське поетичне кіно. Стало знаменом, візиткою, породило безліч послідовників.

Біда не в тім, що зараз мало картин. Життя — сіре, безлике й невиразне — не може породити яскраве відображення. Герой сьогодні — це або навіжений, або бандит. Одним зі своїх режисерських завдань вважаю відкриття нових, несподіваних особистостей. Увесь світ у пошуках талантів і героїв, але в Україні їх не хочуть бачити. Тому я не згодний з Криштофовичем, який якось сказав: «Хочеш зіпсувати фільм — візьми українських акторів!» Негарне це кокетство.

— Але ж проблема стагнації вітчизняного кіно не тільки в тому, що немає кому створювати яскраві образи...

— Так, ми всі зараз вчимося жити й особливо працювати за мізерні гроші. Я пропонував Миколі Мащенку взяти п’ятірку тих режисерів, які можуть у короткі терміни і за невеликі гроші зняти кілька фільмів. Їх куплять, з’явиться оборот. А поки знаходять 50 мільйонів для Греся на «Тараса Бульбу», 80 мільйонів на «Агасфера» Юрія Іллєнка. За гігантськими запитами можна втратити реальні можливості розвитку.

— У вас є досвід створення малобюджетних картин. Як ви знаходите спонсорів для своїх робіт?

— Кручуся без спонсорів. На експедицію останньої картини «Пристрасть» взагалі не було ані шеляга. Позичив 3 тисячі доларів у знайомих. Поїхали в заповідник «Качанівка» і в Переяслав-Хмельницький. За 10 днів зняли одну серію, коли цвіли сади. Влітку якийсь телеканал купив «Острів любові» і на «Укртелефільм» прийшли гроші. Ми їх швидко забрали і поїхали закінчувати фільм. Потім три дні зимової натури — от і вся картина! Вартість трьох серій просто копійчана: близько 25—30 тисяч доларів. Я знімаю малобюджетні стрічки, бо у мене немає іншого виходу. Життя примушує. Нереалізованих проектів багато. Півроку тому трапилася майже авантюрна історія. За проектом з назвою «Відродження» збирався екранізувати три історичні романи Івана Білика. Письменник разом з Богданом Ступкою ходив до Л. Кучми. Президент нібито обіцяв виділити 30 мільйонів доларів. Потім папери опинилися в бюрократичних кабінетах і розчинилися серед купи документів.

— Ми живемо в заполітизований час. Як ви ставитеся до того, що чимало творчих людей нині йде в політику? Чи немає у вас бажання спробувати свої сили на цьому терені?

— Я ще не сказав останнього слова в мистецтві. Гадаю, лише коли списується останній аркуш паперу, а амбіцій багато, жити за щось треба — депутатське крісло для декого дуже доречне. Справжнім митцям у політиці не місце. Кожний повинен займатися своєю справою, на високо професійному рівні. Як управляють «куховарки» державою, ми відчули на гіркому власному досвіді.

— А якщо вам запропонують зняти фільм-портрет про одного з кандидатів на посаду президента України?

— Погоджуся. Постараюся зробити добротну роботу. Не час ставати в позу. Сьогодні навколо політики крутяться дурні кошти. На цій роботі можна чесно заробити гроші, а потім зняти картину для душі. Адже знамениті «Шербурзькі парасольки» також агітка — фірми «Мерседес», що не завадило їм бути віхою в історії кіно.

— На ваш погляд, сьогодні інтелігенція може протистояти владі чиновників? Чи є у неї сили для ініціатив, які будуть задавати більш оптимістичний і позитивний тон громадському життю?

— Українська — навряд чи. Вона дуже нечисленна, і навіть та, яка є — дуже роз’єднана. На превеликий жаль, Україні ще треба виховати і вивести у великий світ свою унікальну інтелігенцію. А в продовження поставленого запитання — зріють сила, заряд, поки що хлопчики й дівчатка, на яких мало хто звертає увагу, але завтра вони — о-го-го! Буде вибух! Щоправда, ця грядуща інтелігенція — без характерних для нас рефлексій, вона жорстка і прагматична, вона — сталь!

— Ви універсальний режисер: знімаєте документальні, художні стрічки. А музичні роботи можна назвати цілим розділом у вашій творчості?

— «Золота ера» документального кіно була в минулому. Україна славилася саме науково-популярними та документальними картинами. Вони завжди на кілька голів стояли вище за художні. Нам закидали хуторянство, забираючи найяскравіших з Києва. Режисери нагадують скорпіонів у банці. Вже давно я відчув, які жорстокі часи грядуть. Вижити можна тільки, якщо дуже швидко і спрямовано працювати. На перезйомки немає ні грошей, ні можливостей.

— Криза документального кіно — це вирок назавжди? Чи вам все ж бачаться якісь перспективи відродження, хоча б трансформації в інші форми?

— Бути пророком, що і коли гряде в документалістиці України — не в моїй компетенції. Але будь-яка криза назавжди — неможлива. У нас поки застій подій. У нас — найзастійніший час з часів застою!

Я музичні стрічки вважаю своїм «бичем». Від свого гріха не збираюся відхрещуватися. Однак номенклатурщиною не займався, не прославляв дуті величини. За картину про хор ім. Г. Верьовки мав масу неприємностей. «Пришивали» націоналізм. У той час Ніна Матвієнко була невиїзною співачкою. Я записав чотири пісні в її виконанні. Худрада у Києві примусила шматувати стрічку. Ледве впрохав залишити хоча б один номер. А перед поїздкою на ЦТ відновив інші пісні. Москвичі захоплювалися: «Яка виконавиця! Яке чудо!» Саме звідти прийшла вказівка зняти про неї окремий фільм.

Півтора року тому народився цикл «Немеркнучі зірки». Це творчі портрети. Хочу, щоб і через 50 років глядачі могли дізнатися щось про цих талановитих і неординарних особистостей. Сьогодні екран заповнює посередність, забуваються дійсно справжні майстри, слава і гордість України. Такі, як Лариса Кадочникова, Костянтин Степанков, Євген Станкович, Зінаїда Дехтярьова, Юлія Ткаченко, Марія Стеф’юк, Євгенія Мірошниченко, Анатолій Солов’яненко, Ольга Басистюк. Ми працювали разом, знайомі по 10—15 років. Саме тому я відчуваю в собі моральне право розмовляти з ними на рівних. Їхнє особисте життя не менш цікаве, аніж творче. Я тільки трохи прочиняю завісу їхньої магії таланту. Наприклад, Платона Майбороду встиг зняти незадовго до смерті. У мене великий архів про нього, зйомки, що не ввійшли до стрічки «Пісні Платона Майбороди». Тоді цю ідею начальство «Укртелефільму» не підтримало. Хочеш знімати? Сам знаходь гроші. Пішов по знайомих позичати. Отак і працюю.

— В оцінці «Острова любові», який для багатьох став ніби візитною карткою Бійми, кінокритика розходиться...

— «Острів любові», який нещодавно демонструвався, вважаю своїм шедевром. Вище я не піднімуся! Але його час ще не настав. Це бомба, яка, на жаль, не вибухнула. Фільм показували в дуже незручний час, практично не анонсували. Неначе навмисне хотіли звузити аудиторію. На полицю не поклали, але подібним прокатом просто хотіли його задушити. Я мовчу про те, що знімав на «голому» ентузіазмі. Телевізійне керівництво, посилаючись на відсутність грошей, не допомагає. Їх вже ніхто й ні про що не просить. Але коли приносиш готову картину, то, виявляється, немає можливості показати фільм в прайм-тайм. Така наша політика. А розмови про український кінематограф — лише для красного слівця.

— То чи варто намагатися впливати на телевізійну політику?

— Необхідно впливати! Якщо врахувати, що істинна політика у вітчизняному ефірі поки що — фікція. Оскільки під «політикою» слід мати на увазі систему, продуманість, логіку, все те, чого поки, на жаль! — ми не спостерігаємо.

— Фільм «Острів любові» один з перших у нас еротичних фільмів. Як ви оцінюєте еротичну складову української культури?

— Мені здається, що у нас лише пробиваються перші паростки еротичної культури. Безперечним лідером у розробці цієї теми у нас був Л. Захер-Мазох. Я багато працював на Галичині, знімаючи там документальні та художні фільми. Вважаю цей край просто «ерогенною» українською зоною. Насамперед Гуцульщину. Досить пригадати народні пісні, легенди та казки. Яку пристрасть, енергетику в них закладено! Практично за кожним рядком криється певна символіка. А взагалі, Західна Україна — окрема субстанція. Там намішано багато крові: поляки, німці, угорці, румуни, чехи, євреї. Від кожного народу взяли краще, тому вони набагато європеїзованіші. Я люблю Україну: вранці прокидаюся з ненавистю до неї, а ввечері засинаю з любов’ю!

— В їхньому віці еротичне кіно стало не тільки відкриттям, а й «серійним» потоком низькопробної попси. Чи дивитеся ви її, щоб відділяти вульгарність і цинізм від уміння показати «це» професійно? Де та межа, яка відділяє низькі й «основні» інстинкти від істинного почуття?

— Те, що ви називаєте «еротичною попсою» — професійно мене цікавить, але не для того, щоб не повторити. Дивлюся, оскільки все на світі має свої тенденції, видозміни, і мені цікаво, що і як відбувається.

Грань «низьке-високе» — це зіставлення «мистецтво — ширвжиток», яке не окреслиш, не визначиш. Вона існує апріорно. Істинність помислів людини, яка знімає кіно, завжди очевидна. Великий Пазоліні хоч як намагався силою свого таланту принизити любов, довести її до повного свинства — не вдалося. Любов у його «САЛО, або 120 днів Содому» все одно сильніша за все на світі. Твір, котрий сповідує любов, якою б жахливою і диявольською не видавалася глядачеві форма, в якій він зроблений — все одно божественно!

— Кого в українському кінематографі у висвітленні любовної теми ви вважаєте своїм попередником?

— Параджанов у «Тінях забутих предків» і Довженко в «Землі» показували оголене тіло, але я не вважаю їх фільмами еротичними. Важливим є очікування глядача, поки сама дія ще не відбулася. Тобто, перефразовуючи Еквеліана, який говорив: «Передчуття страждання жахливіше за саме страждання». Улюбленим режисером був, є і залишається Вісконті. Він мені близький за нервом.

— В українській літературі й кіно є багато повільного, тягучого, «під тарковочку» відчуття часу та дії. А чи є динамізм, енергія, порив?

— Не тільки Україна грішить на повільність і тягучість — це вже менталітет такий. Але нехай це буде як завгодно, однак — цікаво! Повільність — знак таких геніїв світової культури, як Пруст, Джойс, Фолкнер, а в кіно — Ален Рене, Кшиштоф Зануссі, Бергман, Шлендорф. А глядач і знавці — буквально заворожені. Ось із цим у нас складності. Але ще не вечір.

— У художніх картинах ви використовуєте сюжети української класики ХIХ століття, мало знайомі широкій аудиторії. Але робите не екранізації, а фільми за мотивами Франка, Кобилянської, Вовчка...

— Намагався ніколи не займатися чистою екранізацією. Роман, повість чи розповідь кожний читач бачить по-своєму. Я вибираю невідомі твори, але з сильним емоційним «поштовхом». У «Пастці» приголомшила сцена вбивства Стальського (головного героя «Перехресних стежок»). Мені важливі стан, настрій, а не резюме історії.

— Певно, ви цінуєте письменників, які вміють передати особливий трагізм любовних колізій. І частіше за все — це народний колорит...

— Не можу сказати, що є кумир... Мабуть, Леся Українка. В її творах, у Франка і Винниченка різна палітра людських доль. А дуже часто українська класична література — це посипання голови попелом, ридання, стогони. Насправді — у нас генетична колосальна пристосовність до умов, виживанність, загартованість. Прикро, що маємо чудову літературу, але у світі наших авторів практично не знають. Треба крок за кроком, нехай і дуже повільно, все ж показувати їх світові. І потім — українському режисеру на чужому, не українському матеріалі навряд чи можна зробити якісь відкриття.

— А як ви відбираєте акторів для своїх фільмів?

— Спочатку для мене важливий імпульс. Я людина захоплива! Матеріалом треба буквально перехворіти, щоб став нав’язливою ідеєю. Логічно вибудувати. Можу гордитися, що від запропонованих ролей актори у мене не відмовляються. Практично не роблю проб. У «Пастці» я бачив тільки Богдана Ступку. На нього спеціально писав сценарій Франкових «Перехресних стежок». Але ентузіазму своєю ідеєю не викликав. Богдан Сильвестрович сказав: «Така банальна річ! Навіщо за неї братися?» Тільки після прочитання готового сценарію він змінив свою думку. Матеріал вийшов цікавий, величезне поле для вияву його незвичайного обдарування. Він знімався практично за копійки. З ним працювати і легко, і важко. У фільмі «Гріх» сталася ситуація, коли на середині картини ми майже розсварилися. Сперечалися через один принциповий епізод. Бачили його по-різному, аж до ультиматумів. Кожний наполягав на своєму — або розходимося в різні боки. Довелося йти на компроміс, робити два варіанти.

— З кожною подальшою картиною у вас все менше зірок. Хоча в зарубіжному кінематографі без відомих імен продюсер просто не дасть грошей на зйомки. На «зірках» робиться популярність фільму. Ви йдете своїм шляхом, роблячи ставку на молодих?

— З «Гріхом» пройшов мій перехідний період, коли я розпрощався з практикою запрошення московських акторів. У своїх стрічках завжди робив ставку на українських виконавців. У нас колосальні творчі сили різних поколінь, абсолютно не реалізовані в роботі. Дуже цікавими є старшокурсники Київського театрального інституту, але їм можна тільки поспівчувати. Сьогодні дуже мало знімається фільмів, і чи зможуть вони дочекатися своєї години? Чи вистачить сил, характеру й довготерпіння — от запитання? Для мене головне — як виконавець розкриває запропонований йому образ, нерв, його неадекватність вчинків у запропонованих обставинах. А відомий він чи не дуже — не так важливо. Наша школа за технікою, внутрішньою виповненістю, істеричністю — значно сильніша від зарубіжної.

— Режисерами не народжуються — ними стають...

— Режисерами народжуються! Цей фах не набувається системою знань. У 17 років я зрозумів, ким хочу стати. Пошук внутрішнього «я» йшов болісно. Малював, писав вірші, музику. Мій концерт для фортепіано з оркестром передавала радіостанція «Юність». Дуже втішними епітетами нагороджували. Займався всім потроху. А в результаті з мене вийшов режисер, якому набуті навички знадобилися. 1966 року закінчив школу. І єдиний з України був запрошений для конкурсного вступу до ВДІКу, на курс Сергія Герасимова. Але саме в той час розлучалися мої батьки, і я не поїхав до Москви. Роки навчання в Київському театральному інституті згадую з теплотою, хоча мої однокашники, на жаль, не реалізовувалися з найрізноманітніших причин.

— Нині модно малювати своє родове дерево. Шукати дворянське коріння. Про скільки поколінь ви знаєте?

— У нас звичайний рід, без «білої кістки». Знаю три покоління дідів і прадідів. Батько (вже покійний) — військовослужбовець, Герой Радянського Союзу. Першим на танку увірвався до Берліна. Його ім’я записано у всіх енциклопедіях про Велику Вітчизняну війну. До останнього дня вірив у ідеали своєї юності — марксизм-ленінізм, захоплювався Сталіним. При цьому був чесним, порядним і фанатично відданим своїй країні, ладу. Ми з ним дуже різні. З багатьох питань мали полярні думки. Мама свій талант співачки поклала на олтар сім’ї. Закінчила консерваторію, володіла чудовим голосом (лірико-колоратурне сопрано). Їй пророкували блискучу кар’єру. Але вийшла заміж. Батькові потрібна була не актриса, а дружина... Народила чотирьох дітей. Вижили лише ми з сестрою. Я наймолодший. Можна сказати, над нами висів фатум. Як тільки виповнювалося сім місяців братам, вони вмирали. Діагноз один і той же — запалення середнього вуха. Маму немов «зациклило» на імені Олег. Всіх нас трьох вона називала цим ім’ям. Я також перехворів саме в цьому віці. Побував на тому світі. Лікарі нічим допомогти не могли. Тоді бабуся з відчаю віднесла мене до якоїсь знахарки. Чи шепотіла вона, чи якимсь зіллям лікувала — не знаю, але здійснилося чудо. Маю абсолютний музичний слух. Ось тільки вуха частенько болять.

— У творчості ви себе називаєте людиною, що захоплюється, а в особистому житті?

— Все моє життя підпорядковане тільки творчості. Саме там реалізовую те, чого бракує в особистій долі.