Сторож над прірвою

І от минув рік звідтоді, як він затримався надовго. Замість цієї фрази можна було б написати просто: «Минув рік, як його немає серед нас», — але це буде неточність, оскільки його вічна напівприсутність серед нас ніби нікуди не поділася. Усе майже так, ніби він поїхав у Вовковию до батька косити сіно, або навіть просто десь дріботить своїм характерним кроком редакційними коридорами і кричить звідти, зачувши телефонний дзвінок у себе в кабінеті: «Скажіть — мене нема!» Є нерозгаданість його смерті, але є й тяжка недоговореність того, ким і чим він був і залишився. Можна перерахувати ті редакції, де він служив унікальним завідувачем відділу літератури і мистецтва (плюс добровільні профспілкові клопоти). Можна згадати десятки літературних та мистецьких імен, до оприлюднення яких він мав причетність. Але цього буде вбого мало для з’ясування: ким же був він сам серед цих великих і малих імен? Ким він був протягом останніх п’ятнадцяти років для цілого покоління творчої братії? Власне, він мало писав і мало говорив про мистецтво: воно для нього було настільки самоочевидним і незаперечним, що не потребувало слів. Отож назвати його мистецтвознавцем або ще якось так — то було б блюзнірством. Писати він умів. Він мав право також сказати іншому своє знамените: «Став крапку!» Але його істинним покликанням було патрулювання на межі між мистецтвом і долею. На цьому ефемерному прикордонні він усіх знав і всі знали його, тут він був у своїй стихії: організовував дебюти, прилаштовував на роботу, знаходив комусь лікаря, ставив когось у квартирну чергу, якогось ковбоя виручав із витверезника, а комусь був сватом — немов отець Лоренцо з «Ромео і Джульєтти». Він вибрав собі посаду того селінджерівського сторожа над прірвою в житі — посаду, омріяну багатьма, але надто часто ніким не зайняту. Для нас, тих, хто його знав, він був нашим смислом, нашою метафізикою, нашим еталоном і навіть нашою шепелявістю. Він жив нашим способом життя, але був вільним від наших амбіцій. Чомусь видається вельми показовою така згадка: кілька років тому одні київські євреї, назавжди їдучи за кордон, запросили у вузьке сімейне коло на прощання саме його — по суті, чужого їм. Можливо, ці мудрі й нещасні люди таким чином прощалися з ненарочитою українською справжністю — із чимось таким, що їм було важко покидати і що взагалі рідко зустрічається будь-де в цілім світі, не лише в нас.