Братні Братушани

Завтра починається офіційний візит прем’єр-міністра України Анатолія Кінаха до Молдови, у ході якого буде обговорено проблеми торгово-економічних відносин, проблеми власності двох країн і територій один одного, перспектива розвитку ГУУАМ. Планується, що в ході візиту Анатолій Кирилович відвідає своє рідне село. Напередодні наш кореспондент побував там, щоб подивитися, як живуть сьогодні і з чим пов’язують свої надії представники української діаспори.

Північ Молдови, Єдинецький повіт, село Братушани. Розкинулось воно в долонях полів точнісінько ніби десь на Поділлі. Рівненькі асфальтовані вулиці, під лінієчку висаджені дерева, мало не біля кожного двору недавно привезені з полів копиці стебел кукурудзи, яка в Молдові здавна є другим хлібом, а в декого зараз — і першим. Здебільшого добротні оселі, чепурненькі приватні магазинчики і... сучасна автозаправка мало не в самісінькому центрі.

— Чи не підкажете, де тут проживав Анатолій Кирилович Кінах?— питаю по- українськи (українців тут живе багато) якоїсь бабусі, що сидить біля хвіртки на лавочці, спираючись на паличку.

— А ви хто йому будете?

— Я журналіст, з України. Хочу написати про батьківщину нашого прем’єр-міністра.

— А-а-а... Для вас, може, він і Анатолій Кирилович, а для мене — Толя,— хитрувато примружує очі. — Я ж його з отакого знаю,— показує рукою десь з на півметра від землі. — І батьків його знаю, і брата. Тата з мамою вже давно немає, а брат, в шахті працює, живий-здоровий, аякже. До них тут недалечко. Отак їдете прямо, повернете до магазину, а там спитаєте, де живе Галунка Саша, це брат Толі. А я — Маліновська Ольга Володимирівна, запишіть, Толя мене теж добре знає. І сина мого Георгія. Він в Білорусі директор, по теперішньому, — коледжу, людина року, таке йому звання присудили там.

— Та тут, бачу, у вас одні знаменитості проживають!.. — кажу і, подякувавши, спішу далі.

— А років мені вісімдесят два,— доноситься вслід.

Знаходжу будинок. Помешкання як помешкання — нічим не краще і не гірше, як дуже багато в цьому селі. Ворота, хвіртка — навстіж. На сходах, дверях, над якими примостилося ластівчине гніздо — свіжа фарба. Обійстя ще в стані генерального прибирання — вірна ознака, що готуються до приїзду поважних гостей.

Як водиться в селі — гукаю господаря з дороги. До мене виходить, приперши до стіни віника, молода біленька жіночка. Привітне інтелігентне обличчя. Вітаємося.

— Скажіть, це хата Анатолія Кириловича Кінаха?

— Так. Заходьте, будь ласка, ви хто будете?

За кілька хвилин вона розповіла мені, що є племінницею прем’єр-міністра, про головні віхи їхнього тутешнього родоводу, але порадила зустрітися, для більшої точності, із її батьками. Оскільки їх дома не було — мати торгувала в сільському магазині, а тато ще не прийшов із шахти, де ріжуть вапнякові блоки, то ми домовилися що я прийду потім. ***

На порозі сільської школи, де вчився наш прем’єр-міністр, запитую по-українськи дрібненьких школяриків, що обсипали мене зі всіх боків наче горох, як пройти до кабінету директора. Вони дивляться на мене, кліпають розгублено оченятами і не можуть збагнути, що я кажу. Запитую по-молдавськи. Та ж сама сцена. Аж поки якась дівчинка не пояснює по-російськи: мы ещё румынский не выучили, а украинский нам вообще не преподают.

— Дети, подымите ручки, у кого из вас родители — украинцы?— в мить переді мною виростає ліс рученят.

В українському селі російська школа — це типова картина не лише радянської Молдавії, але і теперішньої незалежної Молдови. Як я згодом переконався, в селі наяву мовний парадокс: діти розмовляють більш-менш чистою російською літературною мовою, а дорослі...

— Среди взрослых у нас свой специфический язык — братушанский,— розповідав мені згодом директор школи Олег Костянтинович Домущу. Цей братушанський трьохмовний, з домішками різного роду-племені архаїзмів, суржик лише з великою натяжкою можна назвати українською мовою. (До речі, як мені згодом розказував брат прем’єр-міністра, на нім і Анатолій Кирилович розмовляв в дитинстві і в юначі роки, як і їх сім’я, родичі, сусіди). Це щось подібне до того, як-от Вєрка Сердючка з екрана глаголить. До речі, в Братушанах, її, цю телезірку, яку ненавидять, мабуть, всі українські філологи, як не дивно, бачать. І «довчаються» з її полум’яних уст «української» мови... Це відбувається через канал ОРТ. А українських телеканалів, з яких можна було б почути рідну мову, в Молдові немає. Колись по дві години на добу транслювали сюди з Києва УТ- 1 та, мабуть, дуже втомилися, тому вже давно в тутешньому телеефірі Україною і не пахне. Тут бачать з екранів в основному тільки Росію та Румунію. Молдовське загальнонаціональне телебачення настільки бідне, що працює всього по кілька вечірніх годин на добу, видаючи на-гора в основному так звані мильні серіали далекого зарубіжжя, які не кожний витримує на будь-якій мові.

Школа з центральної вулиці, яка й по цей день носить ім’я Леніна, побудована в п’ятдесятих роках, очевидно, з місцевого вапняку, котрий видобувають неподалік. В селі Купчень, в шахті, де працює не лише брат Анатолія Кириловича, а й де трудився його ще зовсім молодий племінник, який прикутий зараз до інвалідського візка, буквально вирваний з лабет смерті дядьком Анатолієм. Двоповерхова. Навкруг неї чимало дерев. Міцні стіни. Все, як кажуть представники сучасного молодого покоління, нормально, якщо кинути оком, проїжджаючи мимо в машині. А якщо зупинитися... Про неї мені так розповідав її директор Олег Костянтинович Домущу: «Наша школа на сьогоднішній день є школою із найважчими матеріальними умовами всієї північної частини Молдавії». (Чому так доля чи люди її карають, думається, на це зверне увагу її колишній учень — прем’єр-міністр України, під час візиту до Молдови. Принаймні на те вона має величезну надію...). Парадний вхід, як розповіли мені вчителі, відчиняють лише тоді, коли вмирає якийсь тутешній педагог, і покійника, за традицією, виносять через нього під час траурної церемонії. В інші часи старі, пошарпані двері наглухо зачинені. Діти і вчителі користуються запасним входом. У єдиному, розрахованому на 350 учнів шкільному корпусі зараз, за словами вчителів, навчається — не повірите — близько 800 учнів! Навчання тут проходить з раннього ранку і до вечора. Від зміни до зміни класи не встигають як слід провітритися. За цим корпусом — страшнувате розвалля давно замороженого приміщення нової школи, яка мала бути із спортивном залом, великими світлими класами, про котрі, як про манну небесну, мріють тутешні вчителі і учні. Поряд — залишки шкільної їдальні, з вирваними дверима та вікнами. Вона колись харчувала дітей. Це згадують, як добру чарівну казку. Тепер тут немає ні сніданків, ні обідів. У середньому хороший, досвідчений вчитель цієї школи отримує зарплати, в перерахунку на наші гроші, 115 гривень на місяць. Перенаселена вона не лише дітьми, а й учителями, багато з яких давно заробили, як кажуть, заслужений відпочинок, але не в змозі реалізувати його. Скажімо, школа має аж п’ять вчителів німецької мови. Одна з «німкень»— місцева жителька Лариса Андріївна Мойсюк п’ять років вчила Анатолія Кириловича Кінаха. Вона розповідала мені про нього — одного із найкращих своїх учнів.

— Сім’я Толина дуже скромна. Українська селянська сім’я. Мама — тітка Софія, ми з нею жили поряд, через дві хати, і батько — Кирило, просто чудові люди були. Тато його дуже молодим почав хворіти. Якось я сказала в класі: «Діти, давайте передплатимо німецьку газету. Щоб на кожній парті був екземпляр — принесіть з дому по п’ятдесят копійок». Толя прийшов до школи наступного дня і каже: «В мене дуже захворів тато, я не можу зараз дати гроші на газету, треба на ліки». Він дуже любив батьків, вмів цінувати їх труд і копійку... В нього є старший брат — Олександр. Галунка його прізвище. Вони лиш по мамі рідні. Толін батько з багатодітної братушанської сім«ї. В нього тут дуже багато рідних, двоюрідних братів і сестер.

— А мама Толі родом з сусіднього, теж українського, села Шофренкани, там і сестра її живе. Веселою, ба навіть такою, знаєте, штукаркою була. Толя був товариський, сильний , вчився на відмінно. А ще я його пам’ятаю як дуже хорошого спортсмена. Виступав навіть на республіканських змаганнях по баскетболу. Добре грав в ручний м’яч, взагалі легкоатлет був прекрасний, — розказувала мені Ольга Павлівна Карп, вчителька російської мови і літератури.

Теперішній директор Братушанської середньої школи видався мені досить імпозантним молодим чоловіком. Він дещо іронічно заявив, що знає про мету мого приїзду сюди саме тепер. Сказав, що це пов’язано з візитом українського прем’єра в Молдову. Повідомив, що тут, в школі, переді мною вже був Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Молдова пан Петро Чалий, з подібною метою. Говорив він з іноземним журналістом про іноземного прем’єра з якоюсь підкресленою гідністю, твердо відстоюючи свою позицію.

— На жаль, я Анатолія Кириловича не знаю, але багато начувся про нього. В нашій школі працює i його племінниця Алла Олександрівна. Вона вчителька початкових класів, в цьому році веде випускний четвертий клас. Тільки зараз її немає, вона працює після обіду. До обіду, як і всі в нас, підробляє, продає «гуманітарну», бо ж хіба можна прожити за 140 лей (вашими менше 70 гривень) шкільної зарплати на місяць?

— Я тут запитував дітей по- молдавськи і по-українськи, і вони мене не розуміли...

— Це чисто російська школа, і більшість з них не знає молдавської, а української — тим паче. В нас немає викладання української мови. Ми якось проводили опитування, чи бажають батьки викладання української мови в школі, і переважна більшість заявила — ні.

— А скільки тут проживає українців?

— У селі, по паспортах, більшість українців.

— З чим пов’язано, що вони не хочуть вивчати свою мову?

— По-перше, це досить-таки вузька перспектива по відношенню до того, що нам дає російська мова..

— До речі, ви також українець?

— По паспорту — так. А якщо не брати до уваги паспорт, то я не росіянин, не українець, я — радянський, як більшість з нас — радянські.

— Пробачте, ви сказали, що українська мова дає дещо меншу перспективу, ніж російська, а от приклад вашого земляка — Анатолія Кириловича Кінаха, якому українська мова дає можливість працювати прем’єр-міністром великої держави, ні про що не говорить?

— Я би не сказав, що це контр-приклад. В даному випадку одне другому не суперечить. У середовищі молдован, українців, білорусів, таджиків, узбеків — російська мова, як і в минулому, є мовою міжнаціонального спілкування, на якій спілкується триста мільйонів людей.

— Мені хочеться зрозуміти ось що: пан Кінах тривалий час в Україні розмовляв тільки російською мовою, а зараз він дуже добре говорить по-українськи. Але ж ці знання української мови йому, виявляється, зовсім не дала рідна школа. Там, в Україні, він, в зрілому віці, вимушений був самостійно надолужувати те, що не мав змоги осягнути в дитинстві, а це, погодьтеся, непросто і не кожному дано. Отож мені хочеться зрозуміти, чому цей приклад Анатолія Кириловича не заохотив жителів, особливо дітей, молодь вашого села до вивчення української мови в рідній школі? Хай би навіть в окремому одному класі, як це є зараз в багатьох інших школах Молдови?

— Ми дуже раді тому, що Кінах наш односельчанин, що він закінчив нашу школу, це дійсно людина видатна. Стати прем’єр- міністром такої великої держави людині, яка не володіє видатними якостями, не вдалося б. І ми прекрасно розуміємо, чому він вивчив українську мову самостійно. Він розумів, що не знаючи цієї мови, на якомусь етапі свій рух нагору загальмує. Але приклад Кінаха ні в якій мірі не відiб’ється на тому, як я збираюся жити завтра, його приклад не відіб’ється, як буде жити моя сім’я, як буде розвиватися моє майбутнє, чим я буду займатися, чи буду просуватися по службовій драбині і т.д. Я поставлений в такі умови, що не можу виконувати свої директорські функції якісно тому, що не знаю румунської мови, державної мови цієї держави. Я вважаю, що це неправильно. Неправильно було й те, що ставили Кінаха в такі умови, при яких він не міг стати високою посадовою особою, не знаючи української мови. І це в державі, де, за словами ваших засобів масової інформації, більше 60 відсотків населення вважає мовою свого спілкування російську мову. Я не знаю чому Україна не вводить другу державну мову російську, я не розумію, чому Молдавія не вводить другу державну мову російську. Я не кажу, що російська мова — це мова Росії, я кажу, що російська мова — це мова якою спілкуються 95 відсотків населення Молдавії.

— Ви кажете про двомовність. А в Придністров’ї, наприклад, офіційно, в Конституції записано, аж три державнi мови: російська, молдавська і українська, але ж фактично діє лише одна в органах влади, в інших важливих сферах — російська. То хіба не ясно, що пропонована двомовність у вас і в Україні могла б призвести до того ж самого: до фактичного функціонування однієї мови, з допомогою якої напевно ж можна зробити дуже багато, як-от зробили в Придністров’ї, але за допомогою неї знайти національну ідею, яку у вас і в нас шукають, не так просто.

— Для того, щоб ввести у нас українську мову, є кілька варіантів. Варіант перший: ми можемо перейти на українську мову, як на основну мову навчання. Це неможливо. Всі педагогічні кадри в такому випадку повинні були б піти зi школи, бо вони на українській працювати вже не змогли б. Другий варіант: вивчення української мови, скажімо, по три години на тиждень в кожнім класі. В цьому випадку, що ми втрачаємо? Втрачаємо години російської мови і іноземної мови відповідно до того часу, що віддаємо українській мові. А більшість жителів, незважаючи на те, що вони українці, на те, що вони говорять на братушанськім діалекті, — проти цього.

— Скажіть, скільки ваших випускників зараз навчається в Росії?

— Важко сказати, але в Україні вчиться їх значно більше. Особливо багато наших дітей здобувають вищу освіту в Чернівцях. Основна ж маса вчиться в Молдові.

— Але в Молдові немає, в дуже багатьох випадках, вузів такого профілю, які є в Україні. За тисячі кілометрів, в Росії, вчити дітей, мабуть, не кожний тут зможе, а от Україна — поряд, але там при прийомі у вуз знання державної мови обов’язкове. Відповідно до угоди між міністерствами освіти України і Молдови Україна надає безкоштовні місця в своїх навчальних закладах лише тим, хто в Молдові вивчав українську. Сьогодні, напевно, ще десь якось зможуть домовитися батьки, через хабар, чи якось по- іншому, щоб дитина вступила на навчання в український вуз, не знаючи української, але завтра це буде неможливим. Та й справа, врешті, й не в тім... Думається мені, що пан Кінах не лише з кар’єрних міркувань вивчив українську. Очевидно, просто відчув себе не тільки по паспорту українцем.

Нещодавно в черговий раз у Братушанській школі побував ще один знаменитий її випускник Іван Олександрович Вакарчук — ректор, доктор фізико-математичних наук, професор Львівського університету імені Франка. Всього з п’ятдесятих років і по цей час, за словами мого співрозмовника, більше сорока колишніх вихованців Братушанської школи стали кандидатами і докторами наук. Виключна більшість з них — українці. Працюють в багатьох країнах світу. Але, як не дивно, такі безперечно високі успіхи школа не прославляє хоча б невеличкими табличками на дверях класів, де вони вчилися. Хоча що ж тут дивуватися, при такій бідності...

В четвертому «А» класі навчається син племінниці Анатолія Кириловича — Федір. Вчить його мама — класний керівник Алла Олександрівна. Федя з великим задоволенням продемонстрував мені, за якою партою колись сидів його знаменитий дядько Толя. Він, мабуть, заздрить молодшому своєму братові, що його назвали на честь прем’єр-міністра України — Анатолієм. До речі, рідні брати по мамі, Олександр Галунка і Анатолій Кінах подбали про те, щоб продовжити пам’ять про своїх батьків в іменах дітей і внуків. Наприклад, Анатолій Кирилович назвав доньку Софійкою на честь матері. Зi слiв рідних Анатолія Кириловича, півторарічна донька є його найбільшим щастям, якого прагнув довгі-предовгі роки-десятиліття. Народила йому цю величезну радість Марина Володимирівна, друга дружина, до речі, журналістка, в 39 років. Майже рекорд для жінок- породіль.

Завуч початкових класів Клавдія Петрівна Миринюк теж сусідка Анатолія Кінаха:

— Я пам’ятаю дуже багато про його дитинство і тому, що він був моїм близьким сусідом, і тому, що я не набагато молодша за нього. Ось хоча б таке. Коли вчився в школі, у вільному хлівчикові моєї мами, бо в них на обійсті не було такого, організував бібліотеку. Всі учні з нашої вулиці Миру, а вона дуже довга в нас, ходили туди. Читали, спілкувалися, то був свого роду неформальний клуб. Вони під його керівництвом зробили там ідеальних порядок, поставили столи, книжкові полиці, навіть посуд. Сам Толя дуже багато читав книг. Особливо фантастики. І вмів заохотити інших. А ще вони влаштували зв’язок, ну як в Тимура — дзвіночки, проводи... День народження в моєї мами 22 червня. Вона завжди скаржилася: от, мовляв, інших людей на день ангела вітають, а їй завжди з динаміка — «В цей день почалася війна...». І вони рішили привітати її раніше, до того, як в шостiй годинi почне працювати радіо. По проводах, на світанку, один одному повідомили (Толя був організатором) і прийшли до неї в п’ять годин і привітали. Дома в нього, скільки я його пам’ятаю, завжди на стіні, над ліжком, був розклад всього, що він мав робити: зарядки, навчання в школі, підготовка уроків, робота по господарству... В нього завжди все було розписано наперед.

— А ким він хотів стати?

— Та це всі в нас знають!.. Готував себе до війська, мріяв бути військовим льотчиком. Але вступити в льотне військове училище не вдалося. То, мабуть, перша трагедія його життя була.

З Олександром Івановичем Галункою, братом Анатолія Кириловича, ми розмовляли довго, після всіх інших моїх зустрічей в селі, за вечерею.

— Я старший від нього на п’ять років, тож, як водиться в селі, фактично вибавив його. Мій тато трагічно загинув зовсім молодим. Через чотири роки мама вийшла заміж вдруге, народився Толя, і мене виховав його батько — Кирило. Любив він нас, як синів, однаково. Мене навіть більше жалів, бо ж я напівсирота, хоч я ніколи не відчував, що не маю тата.

— Оце де ми зараз знаходимося, це, можна сказати, є вашим спільним батьківським гніздом?

— Так. Усього тут було 25 соток землі. На них зараз стоїть три хати: одна батьківська, та, яку Толя віддав моїй дочці, одна моя і одна синова. Отут ми всі й живемо: сім’ї дочки, сина і я з дружиною. Теоретично окремо, а практично разом. Як сідаємо за стіл, то нас аж дев’ятеро. Вулиця Миру, номери 28 — 30, тут вмістилося все наше, і Толине, звичайно, коріння.

— Розкажіть про ваших батьків.

— Це були прості сільські люди. Освіта... Ото що за Румунії покінчали по кілька початкових класів — то й все...

— А брат, як він з такої простої сім’ї зміг?..

— В основному сам всього досягав. Як поїхав з дому в сімнадцять років вступати в інститут, так і пішов далі. Додому лиш в гості приїздив. Перший рік по конкурсу не пройшов і дає телеграму додому, що залишається в Ленінграді. Батьки в плач. Він же ще сам, в чужому далекому місті, як тут не плакати? Поступив в кораблебудівельне училище. Десять місяців в ньому вчився і одночасно на вечірніх підготовчих курсах . Закінчив училище і одразу вступив в інститут кораблебудівельний. Потім він і економічний закінчив. Працював в Таллінні, в Миколаєві, став депутатом, а далі ви ж знаєте біографію. Отакий мій брат. Як не гордитися ним, не любити?

Повна назва рідного села Анатолія Кириловича Кінаха — Старі Братушани. В минулому це один із крупних райцентрів північної частини Молдови, який був розформований в шістдесятому році і приєднаний до Єдинецькогою району. В примерії, сільській раді по-нашому, на видному місці красується коротка історична довідка: «Площа села Бретушень складає 377,15га. Населення — 6 тисяч 408 чоловік. На території села розташовані 22 підприємства. Радгосп-технікум — 1152 чоловіки, сільська лікарня — 180, там працює близько 12 лікарів, сільське споживче товариство 205, ПМК-6...». Довідка складалася кілька років тому і свідчить хіба що про те, що тут колись було. Скажімо, одна з найбільших в Молдові ПМК-6, де працював і брат Анатолія Кириловича, розпалася, замість порівняно великої лікарні, відкрито центр здоров’я, і лікарі стали так званими домашніми лікарями. Радгосп технікум перетворився в зоотехнічний коледж. Із всіх споживспілчанських підприємств залишився лиш один магазин і то частково. З трьох дитсадків залишилося два. Про кінно-спортивну школу теж лиш добрий спомин зостався, як і про багато що інше. В цілому це вже майже не те село, яким його, очевидно з дитинства пам’ятає Анатолій Кирилович. Тут уже все в приватних руках: і магазини, і промислові підприємства, і земля. Інше життя, ідеали, ритм. І хто не вписується в нього, тому дуже важко.

— Було багате село, а зараз... Дуже важке становище. Більшість людей безробітні, — розповідала мені працівник примерії, до речі, родичка ректора львівського університету пана Вакарчука, Людмила Віталіївна Вакарчук.

Біля примерії ще височить постамент. Леніна з нього вночі зняли і, за словами, Людмили Віталіївни, він перебуває тепер в комунгоспі «на збереженні». Чи не в найкращому стані зараз в селі церква, в якій колись, за словами Зінаїди Іванівни Галунки, дружини брата нашого прем’єра, хрестили немовля, давши йому ймення Анатолій на прізвище Кінах. Хрещеною матір’ю його була, за словами вчительки Ольги Павлівни Карп, покійна Тєтєля Марія Павлівна, робітниця місцевого тютюнового комбінату. До речі, наш прем’єр полюбляє, коли буває в рідному селі, відвідувати це святе і для нього місце. Зінаїда Іванівна, приємна, симпатична жіночка, яку язик не повертається назвати бабусею, хоч має вона аж четверо внуків, яка була моїм чудовим гідом по селу, розповідала, що в Братушанах віруючих стає все більше. Дуже багато баптистів, є свідки Єгови. До речі, новий молитовний будинок Євангельських Християн-Баптистів вміщає вже більше людей, як церква.

Вісімнадцятого жовтня прем’єр-міністр України Анатолій Кінах побуває з візитом в Республіці Молдова. На початку цього місяця тут уже був його російський колега Михайло Касьянов. Після його візиту дуже багато засобів масової інформації Республіки Молдова висловили глибоке розчарування. Росія, по суті, нічого не дала Молдові за спасибі, за добрі братерські почуття, підтвердивши тим самим прагматичність своєї зовнішньої політики. Я не заздрю нашому прем’єр- міністру, який відвідає цю бідну країну після Касьянова. Країну, вражену величезними конфліктами, політичними проблемами. Адже частина його серця знаходиться там, на тій землі, яка його зростила, де не лише рідне село, сотні таких українських сіл — шістсот тисяч українців!.. І починаючи від сільської школи, куди він, очевидно, навідається, і закінчуючи владними структурами Кишинева, від нього проситим уть якщо не прямої значної допомоги, то опосередкованої. (Молдова претендує більш як на сто двадцять об’єктів на українській території, і це питання буде обговорюватися на зустрічі). Як її надати, якщо країна, котру він представляє, сама далеко не багата і має свої інтереси не менш прагматичні, ніж північна сусідка? А як не надати, коли то рідна земля? Легко було з особистим. Він усе своє по закону успадковане в Молдові від батьків майно віддав, по суті, ще в сімнадцять років, сім’ї брата, побажавши за те лише одного — щоб жила вона дружно, в любові. Як складе свій черговий важкий іспит?

Історична довідка села Старі Братушани:

«Здавна родючі землі, які лежать між річками Чугур і Сарата, були необжиті. Вони зацікавили перших переселенців з Поділля — братів на прізвище Братуш. Тому назва села походить від слова Братуш. Датою його народження прийнято вважати 1560 рік. Тоді в селі нараховувалося 6 хат. В 1585 — 1620 роках Братушани належали землевласнику Іордаки-Гафенку. В селі нараховувалося 297 хат з 1893 душами населення. В 1873 році на кошти віруючого Петра Кузинського була збудована православна церква. Відчуваючи нестачу робочої сили, місцеві поміщики вимушені були шукати її на стороні. Так в Братушанах появилися селяни з Поділля, Чернігівської, Волинської та інших губерній. Сюди ж переселялися селяни і з Буковини і Запрутської Молдови. На кінець дев’ятнадцятого століття вже проживало 4164 чоловік. Було в селі 775 дворів».