Країна далекого Магрібу
Знайомство з Марокко в нашої групи українських журналістів почалося із Касабланки. Мабуть, для багатьох це місто асоціюється з красивим і сповненим неймовірних пригод життям. Певною мірою цей міф утвердився після виходу на екран 1942 року славнозвісного фільму «Касабланка» з Інгрід Бергман і Хамфрі Богартом у головних ролях. Кажуть, у одному із популярних місцевих барів з однойменною назвою навіть відтворено героїку картини, події якої розгортаються під час Другої світової війни. Однак сучасна Касабланка не має нічого спільного із романтикою стрічки. Нині це п’ятимільйонний мегаполіс, промисловий центр і один з найбільших портів країни. Зазвичай туристичну перлину Марраккеш називають містом контрастів. Та, здається, така характеристика буде влучною і для Касабланки, зрештою, для Марокко загалом. Повсюди багатство межує з бідністю, смак із несмаком, порядок із безладом... На вулицях, неподалік центру Каса (так мешканці любляче називають своє місто), буквально за кілька десятків метрів, стоятимуть вілла у два-три поверхи за високою огорожею і халупи із обов’язковою атрибутикою — розвішаним на балконі/подвір’ї шматтям та із супутниковою антеною на даху (в країні лише два телеканали — державний і комерційний). І тільки в одному- єдиному місці, де скупчені бутіки відомих світових брендів одягу, годинників і косметики, ми не побачили занедбаних чи напіврозвалених домів поряд із багатими будинками. Там — лишень фешенебельні котеджі. Цей район ми жартома охрестили «вулиця Шовковична».
У готелях, кафешках чи на базарі у нас часто запитували: «Where are you from?», тобто: «Звідкіля ви?». Почувши, що з України, у відповідь емоційно вигукували: «А, Шева!». Напевно, це мало б означати, що про Україну тут знають чимало. Багато хто, крім Андрія Шевченка, називав і Сергія Бубку... Цікаво, що в інших країнах як альтернатива звучить прізвище братів Кличків... До речі, футбол — популярний вид спорту серед марокканського населення. Якось нас повезли показати Атлантичний океан. І ми побачили, як на узбережжі сила-силенна юнаків, хлопців і вже немолодих чоловіків грали у футбол. Такий собі міні-чемпіонат світу! Пробратися до води між численними гравцями було непросто.
Океан! Величний! Безмежний! Дарма, що не можна було скупатися (кінець зими і температура вдень прогрівалася до +18), зате ноги намочили... Хвилі несподівано наздоганяли там, куди, здається, вони не мали досягати.
Океан вабить. На узбережжі можна годинами спостерігати за хвилями, чайками, грою у футбол або бігати босоніж по холодному піску і збагнути, яке воно — життя — на смак.
Зовсім інший темпоритм і атмосфера на базарі в Касабланці. Здається, там продається все: національне взуття — бабуші, оздоблене вишивкою чи бісером, і сучасні кросівки; добротні кашемірові шарфи, розкішні шовкові шалі та невибагливі поліестерові хустки; вишукане срібло і дешева біжутерія; сувенірна зброя і «японська» техніка; настінні металеві чи глиняні тарілки з краєвидами і всілякі сувеніри у вигляді шкатулок для прикрас, магнітиків на холодильники, брелків до ключів... А ще: найрізноманітніші спеції, місцева кава в зернах, оливки, східні солодощі, найекзотичніші сухофрукти (дорожче, ніж у нас), океанська риба, і, звичайно, фрукти, зокрема, соковиті марокканські апельсини й мандарини, які країна експортує на Захід... Як з’ясувалося, марокканці здібні до мов. Зазвичай, крім державних арабської і французької, вони володіють англійською, дехто — іспанською, а поодинокі, ті, які торгують вже роками, навіть російською, принаймні на побутовому рівні (за останні роки побільшало туристів із пострадянських країн). На базарі заведено торгуватися. Тому продавці спершу називають завищені у кілька разів ціни, а віддають товар за півціни, якщо пощастить, то й того менше.
І хоч турист у Марокко — в особливій пошані, а в парламенті навіть розглядається законопроект про те, що місцеве населення не матиме права підійти до туристів, якщо екскурсовод не підведе, вечірнім базаром ми ходили усією групою... Інакше, за словами нашого гіда Агді Абделькеріма, який, до речі, навчався у Києві, у нього могли б відібрати ліцензію. На базарі «працюють» чимало кишенькових злодіїв, дрібних хуліганів і жебраків — майже половина населення країни безробітні, серед них і молодь.
Щоранку приблизно о пів на шосту нас будив пронизливий голос муедзина, який закликав правовірних на молитву. Між іншим, жодного разу не довелося бачити, щоб у призначений час (як відомо, мусульмани моляться п’ять разів на день) зупинявся рух, як, наприклад, у Каїрі, і марокканці молилися. Судячи з усього, Марокко — більш демократична держава, ніж інші арабські країни. Чимало жінок працюють у сфері готельного й ресторанного бізнесу. Щоправда, здебільшого вони — прибиральниці.
З’ясувалося, що пронизливий голос муедзина звучить із мінарету заввишки двісті метрів. Його часто порівнюють із Ейфелевою вежею. Про це розповів гід, привівши нас до мечеті Хасана II, побудованої наприкінці 80-х — початку 90-х років минулого століття. До речi, Хасан II — попередній король. Нині країною править Мухаммед VI. Нагадаємо, Марокко — монархія.
Мечеть Хасана II — шедевр мистецтва різьби по каменю та ліплення, мозаїчних робіт та інкрустацій! Загалом різьба по каменю й оригінальна мозаїчна орнаменталістика властиві тамтешній архітектурі. Це відчувається повсюди: власне у Касабланці, Рабаті, Ес-Сувейрі, Марракеші...
МІСТО КОРАЛОВОГО КОЛЬОРУ
Марракеш — це поєднання благородних кольорів: теракотового, гранатового і коралового. Усі глиняні будівлі, принаймні у старому центрі, таких відтінків. До речі, центр міста занесений до світової спадщини ЮНЕСКО.
Вузькі провулки, у яких ледь можуть розминутися кілька чоловік, ведуть до базару. Продавці усілякого краму вправно розмістилися у закапелках вуличок. Серед них зустрічаються дуже колоритні персоналії. Шкода, що вони відмовляються фотографуватися. Побачивши націлений фотооб’єктив, відвертаються, ховаються, найспокійніші махають рукою, мовляв, не треба, а найтемпераментніші зчиняють такий галас! Можливо, це якимось чином пов’язано з релiгiєю — в iсламi немає пам’ятникiв людям.
Здається, ніби все йдеш углиб базару, а виходиш на центральну площу Джема- ель-Фна. Із настанням сутінків там збираються жонглери, акробати, танцюристи, музиканти, ворожбити, знахарі, заклиначі змій і просто авантюристи. Такий собі місцевий андеграунд. На площі роблять татуювання, наносячи малюнок хною, який за місяць змивається, пророчать долю, ворожачи на картах, танцюють танець живота, пригощають кебабом, смаженими овочами і апельсиновим чи манговим фрешем. Найепатажніші герої цього нічного дійства залюбки фотографуються. Щоправда, за гроші. І спробуйте у такому непевному товаристві не дати дирхами (грошова одиниця Марокко, 1$ — приблизно 7,5 дирхам), долар чи євро. Переважна більшість звідтіля розходиться далеко за північ. Найстійкіші залишаються до сходу сонця.
Про прихід нової Божої днини сповіщає муедзин, чий голос доноситься із 77 метрового мінарета Кутубіа — символу міста. Переповнені враженнями, на четвертий день ми навчилися знову засинати після його співу. Цікаво, а як місцеві жителі? Принаймні о дев’ятій ранку в кафе і скромних маленьких забігайлівках зустрінеш багато молодих і літніх чоловіків, на перший погляд, у доброму гуморі, які неквапно п’ють м’ятний чай і з неприхованою цікавістю роздивляються довкола. Взагалі, у Марокко ніхто нікуди особливо не поспішає. Звичайно, це виглядає не так, як у Індії, де в кожного з тамтешніх жителів вісім (сім- шість-п’ять — у кого скільки) життів попереду, проте...
До речі, щодо м’ятного чаю по-марокканському, то його ми назвали найсолодшим у світі. До нього додають стільки цукру, що він стає як сироп. Із страв національної кухні куштували кускус — пшоняна каша з тушкованою куркою та овочами під гострим соусом і таджін — тушковане м’ясо з овочами із додаванням найрізноманітніших спецій, приготовлене у спеціальному глиняному посуді. Скуштувати можна, але їсти... Їжа дуже гостра й доволі жирна. Очевидно, тому марокканки переважно повні.
Особливою перлиною в Марракеші вважається «Сад Мажореля», названий на честь французького художника і вченого Жака Мажореля. Приїхавши в Марокко лікуватися від туберкульозу, він, захопившись країною, залишився там назавжди. У саду зібрана найповніша колекція рослин із п’яти континентів. Здається, особливо багато — найдивовижнішими кактусами — представлена Мексика. У 60-х роках минулого століття після смерті вченого сад занепав, аж поки за його відродження не взявся Ів Сен Лоран, який, до речі, прикупив нерухомість у Марракеші. Цей клаптик раю кутюр’є передав муніципалітету курорту.
У Марракеші чимало дивовижних місцин. Недаремно ж туди частенько приїжджають знаменитості зі світу моди й кіно. Свого часу місто полонило Вінстона Черчілля. Про це свідчить одна із його відомих картин із краєвидом Марракеша. Нагадаємо, що 1943 року, щоправда, в Касабланці, відбулася історична конференція, під час якої президент США Рузвельт і прем’єр-міністр Великої Британії Черчілль дійшли згоди вести війну до цілковитої капітуляції Німеччини.
ВИШУКАНА ПРОВІНЦІЯ
Неподалік Марракеша розташоване самобутнє портове містечко Ес-Сувейра. Витримане у біло-голубих тонах, воно зовсім не схоже на жодне із марокканських міст, а радше — на котресь з іспанських. Стара, дещо облуплена, немов випробована часом фортеця, — велична. Неподалік галасливо спілкуються рибалки. Щоранку вони виходять в океан. І щополудня повертаються із свіжими крабами, каракатицями, кальмарами, сардинами... Рибу можна скуштувати у прибережних ресторанах. Одному з них, стилізованому під старий корабель, майже сотня літ. Там подають тушковану або підсмажену рибу. Під гірчичним соусом. Чи просто скроплену лимоном. У-у-у... Морепродукти пропонують і в будь-якому кафе на набережній, де їх готують у відвідувачів на очах. Такий обід, звичайно, обійдеться дешевше.
Сучасна Ес-Сувейра — вишукана провінція. Ошатні піщані пляжі. Численні мініатюрні крамнички. Модерні галереї та художні салони. Оцінивши все це, європейці та американці почали там скуповувати будинки. Багато з них з’їжджаються туди, щоб зупинити час і насолодитися життям. Щодня ходити у порт за свіжою рибою, відтак зайти на базар і прикупити овочів, фруктів і спецій... А по обіді заглянути у якусь із крамничок, де можна натрапити на ексклюзивну річ...
Коли я гортала альбом про Марроко, придбаний у Касабланці, із глибини його сторінок випала засушена маленька біло-жовта квітка. Так цвіте мандаринове дерево. Запах у квітки, навіть засушеної, незвичний — ніжно-терпкий, дещо подібний до запаху жасмину. Вдихаєш і відчуваєш ще багатшу палітру ароматів, ароматів Марокко. Ця палітра замішана на м’яті, шафрані, гвоздиці, імбиру, кориці та інших екзотичних східних спеціях. Цікаво, що так пахнуть усі речі, привезені звідтіля.
Магріб — захід арабського світу, що протягнувся від Тунісу до Західної Сахари.
