Між Азією та Європою

Мешканці Туреччини лірично називають свою країну «Країною Тюльпанів». У тому, що це не поетична метафора, переконуєшся з перших кроків турецькою землею. Яскраві бутони цими весняними днями всюди видно на газонах і клумбах, уздовж доріг і тротуарів. Яскраво-червоний овал тюльпана легко вгадується на гербі Турецької Республіки, а у давнину ця квітка прикрашала головний убір султана Османа. Власне, від слова «тюрбан» походить і назва тюльпана, хоча самі турки іменують його «лале». Саме з Туреччини тюльпан потрапив до європейських країн — його красу гідно оцінили купці і дипломати, що відвідували Стамбул. Нинішньою весною влада цього міста, бажаючи підтвердити статус європейської культурної столиці, посадили 15 мільйонів тюльпанів — по одній квітці на кожного мешканця. У боротьбі за це почесне звання турецький мегаполіс упевнено обійшов конкурентів, у тому числі й столицю України. Адже сучасна Туреччина — молода й динамічна країна, що претендує на членство в ЄС.

ТЕПЕР Я ТУРОК, НЕ КОЗАК

Потрапити до Туреччини для українців сьогодні не проблема. Для цього в пункті прибуття досить заплатити за трьохмісячну візу скромний внесок — 30 доларів США. Такий порядок в'їзду було введено турецькими властями не випадково. За останні два десятиріччя ця країна стала особливо привабливою для українських «човників» і туристів. Сьогодні майже половину своїх доходів турецька скарбниця отримує від експорту продукції легкої промисловості й розвиненої сфери туристичних послуг. Доречно зауважити, для росіян і білорусів в'їзна віза до Туреччини досі обходилася на третину дешевше, що не може не викликати питань до українського МЗСу. Туристичним маршрутом Київ-Анталья прибули до Туреччини й ми — групу журналістів з України запросила громадська організація Платформа «Діалог Євразії», яка сприяє зміцненню зв'язків з сусідніми країнами. У тому, що Україна й Туреччина — близькі сусіди, сумніватися не доводиться. Свідченням того є не лише гробниця Роксолани в центрі Стамбулу, але й мова наших співвітчизників, яка звучить усюди й яку в Туреччині розуміють не гірше за англійську. В аеропорту Антальї усміхнені турки, дізнавшись, що ми з України, виголошують кодові слова — «борщ», «вареники», «Шевченко». Окрім туристів з нашої країни, у Туреччині чимало «заробітчан», які жартують: «Тепер я турок, не козак». А втім, українців в Туреччині нерідко плутають з росіянами. Очевидно, тому що галасливих туристів з Росії значно більше, а російське ім'я Наташа для місцевих мешканців встигло стати загальним. Як би там не було, але під смаки північних гостей туркам доводиться підлаштовуватися. Кілька років тому, в Антальї з'явився п'ятизірковий готель «Кремлівський палац», що по-турецьки забавно звучить як «Кремлін-сарай». Приїжджих острах бере, коли серед пальм, на березі Середземного моря відкривається краєвид на храм Васілія Блаженного чи зубчасту стіну Кремля. Таке рішення, як пояснює представник готельної фірми «Туркер Морова», своєрідний рекламний хід. Господар компанії за професією будівельник — він і є автором ідеї. І хоча на турецькому березі поки не видно української архітектурної екзотики, громадяни нашої країни забезпечують чималий сегмент туристичного ринку. За словами гендиректора фірми «Anex Tour Україна» Мехмета Гюндогду, лише їхня компанія доставляє туристів із десяти регіонів України, а всього країну відвідують близько 240 тисяч наших земляків щороку. Приваблюють їхні комфортні умови проживання й бездоганний сервіс — те, чого не знайдеш поки в рідному Криму. Незважаючи на наслідки економічної кризи, представники туристичного бізнесу сповнені оптимізму. Значні сподівання вони покладають на введення безвізового режиму з Україною. «Це наша мрія, — признаються вони, — ми постійно нагадуємо уряду Туреччини про необхідність такого кроку, але такі рішення приймаються на двосторонніх засадах». Проте, турецький МЗС зовсім нещодавно запропонував це Києву, тепер у відповідь слово за українською стороною.

БАТЬКІВЩИНА САНТА-КЛАУСА

Південну провінцію Анталья нерідко називають «батьківщиною Санта-Клауса». Його прообразом, як відомо, став Святий Миколай, що жив тут дві тисячі років тому в добу еллінізму. Незважаючи на давність, Анталья має цілком сучасний вигляд. Останніми роками тут спостерігався будівельний бум, а населення міста збільшилося з 60 тисяч до одного мільйона мешканців. Багатоповерхові райони з оригінальним плануванням, великі торгівельні центри і автомобільні шляхи, ні в чому не поступаються європейським шосе. Основою цього процвітання став не лише туристичний бізнес, але й продаж сільгосппродукції. Величезні площі в околицях Антальї зайняті теплицями, які тягнуться на багато кілометрів. Із ілюмінатора літака ця картина виглядає ще більш вражаючою. Фрукти й овочі звідси, з гордістю кажуть турки, розвозять по всій Європі, у тому числі й до України. Нашим сусідам слід віддати належне — до своєї землі вони ставляться з увагою і любов'ю. У центрі Антальї, на мальовничих берегах невеликої бухти, дбайливо зберігаються старі квартали, де примхливо переплелися греко-римська античність і мусульманський схід. Повз потужні кріпосні стіни й високі мечеті, до старого порту спускаються звивисті вулички. Жовті будинки з піщанику під червоними черепичними дахами перемежовуються із зеленими двориками, крихітними кав'ярнями й сувенірними крамницями. У них, а то й просто на вулиці під мандариновим деревом, вирує торгівля. Східна манера спілкування з покупцем спочатку дивує, потім починає бавити. Ціну на товар називають «зі стелі», проте, торг тут не лише доречний, але й обов'язковий. Вираз облич у продавців солодше, ніж халва чи рахат-лукум. Якщо в ціні не зійшлися — цокають язиком і не приховують розчарування, але обов'язково запрошують заходити наступного разу. Освоївши «правила гри», можна купити товар, що сподобався, разів у десять дешевше. При цьому розумієш, що без східного торгу купувати турецькі сувеніри — розписані тарелі або чотки — було б просто нецікаво. Бухта Антальї, де колись стояв грізний турецький флот, дивує чистотою води, в якій навіть на глибині видно косяки риб. У цій місцевості категорично заборонено будувати промислові підприємства, які можуть забруднювати довкілля. Тепер у старому порту стоїть флотилія яхт і прогулянкових катерів, на яких досить наполегливо запрошують покатитися. На хвилерізі сидять рибалки, а поруч йде торгівля фісташками та арахісом, які в Туреччині замінюють українське насіння. Непитущі турки розмовляють у кав'ярні за чашкою чаю чи склянкою холодного напою, добродушно розгладжуючи вуса. Переважна більшість місцевих мешканців ставляться до приїжджих привітно й доброзичливо, хоча екскурсовод на всяк випадок попереджає: рот не роззявляти, стежити за кишенями й рюкзаками, особливо у велелюдних місцях.

БАТЬКО ТУРКІВ

Різноманітність облич мешканців Туреччини інколи дивує. Уважно придивляючись до них, починаєш розрізняти нащадків вірмен, греків або курдів, вихідців з Кавказу й Середньої Азії. Досить часто зустрічається і слов'янський тип обличчя, що зовсім не дивно. Нинішня Турецька Республіка з'явилася внаслідок краху імперії Османа, до складу якої входили великі території — Балканський півострів, Саудівська Аравія, Північна Африка, Близький Схід, Кавказ і Північне Причорномор'я. Дивно, але ще сто років тому турецької нації як такої не існувало. Предки сучасних турків — сельджуки і османи — прийшли з Середньої Азії і є близькими родичами азербайджанців і туркменів. Завоювавши землі Візантії, вони стали засновниками багатонаціональної держави, яка тримала в остраху всю Європу. Після поразки в Першій світовій війні країни Антанти накинули султанському уряду кабальний договір, за яким етнічним тюркам — османам — залишалися лише глибинні райони Малої Азії. Жорстока національно-визвольна війна, що відбулася потім, під час якої військам генерала Мустафи Кемаля вдалося відвоювати нинішню територію, дала початок Турецькій республіці. З ініціативи першого президента всі жителі країни, незалежно від етнічного походження, стали називатися турками й отримали тюркські прізвища. Самому президентові М.Кемалю Великі національні збори присвоїли прізвище Ататюрк — «батько турків». Серед реформ, які він здійснював залізною рукою, було відокремлення держави від ісламу і боротьба з пережитками, наприклад, заборона на носіння традиційного азіатського одягу і головних уборів, введення латинської графіки, європейського календаря. Принципи кемалізму лягли в основу державної ідеології Туреччини. Час правління М.Кемаля, яке встановило однопартійний режим і державну економіку, самі турки нерідко порівнюють зі сталінським режимом, що навряд чи коректно. Так або інакше, але незаперечний авторитет Ататюрка захищено спеціальним законом, за яким за несхвальні відгуки про лідера нації або за спаплюження його зображень можна цілком потрапити до в'язниці. Пам'ятники «батьку турків» сьогодні стоять у всіх населених пунктах, а його портрети можна зустріти не лише в державних установах, але й, наприклад, у готелі чи навіть на стінах будинків.

ПІДКОРЮВАЧКИ СУЛТАНІВ

Не дивно, що найбільший в країні аеропорт Стамбулу теж носить ім'я Ататюрка. У цьому величезному місті особливо відчувається, що Туреччина — не лише азіатська, але й європейська країна. Незважаючи на те, що нинішня столиця республіки — Анкара, ділове життя країни вирує в Стамбулі — колишньому центрі імперії Османа. Проте для більшості християн турецький Істанбул — це ще й візантійський Константинополь. Сліди минулої величі «другого Риму» помітні на кожному кроці. Величезне враження справляє подвійний, а місцями й потрійний мур імператора Феодосія, який захищав місто з суходолу. Він і зараз на вісім кілометрів тягнеться від берега Мармурового моря до затоки Золотий Ріг. Правда, засипаний кріпосний рів городяни використовують під сади та огороди. Кажуть, що таке рішення прийняла місцева влада, щоб зловмисники не розтягували цеглу. Дивлячись на цей напівзруйнований мур, башти й ворота, дуже зримо уявляєш останній штурм військ Мехмеда Завойовника, які в травні 1453 року, після двохмісячного артилерійського обстрілу, увірвалися до Константинополя. Цю подію багато істориків вважають ключовою в європейській і навіть світовій історії. Падіння Візантії закрило для європейців шлях на схід, що змусило їх шукати морський шлях до Індії, привело до відкриття Америки й початку доби великих географічних відкриттів. Для нашої країни, яка сприйняла православ'я з Візантії, Константинополь завжди мав особливе значення. У цьому місті прийняла хрещення княгиня Ольга — перша свята у Київській Русі. Місцем її хрещення вважається величний храм Премудрості Божої — Святої Софії, побудований в VI столітті при імператорові Юстиніані. Саме за образом і подобою цього храму зводилися головні собори Києва і Новгорода. За часів імперії Османа храм Святої Софії було перетворено на мечеть Айя-Софія. Поряд з ним побудували чотири мінарети й інші культові споруди. Проте, враховуючи, що храм завжди був «яблуком розбрату» між християнами і мусульманами, президент Ататюрк прийняв «соломонове рішення» перетворити його на музей. Сьогодні Св. Софія — найбільш відвідуване туристами місце. У храмі не перший рік ведуться реставраційні роботи, під час яких з-під шару штукатурки знову з'явилися чудові візантійські фрески й мозаїки. Дбайливо зберігаються в соборі й написи арабською мовою, а також молитовне місце османського султана. Велетенська баня Св.Софії, що вважалася восьмим «дивом світу», вражає своїми розмірами. Велич храму не давала спокою багатьом правителям. Чотириста років тому, за часів правління султана Ахмета, навпроти Св.Софії, як її дзеркальне відображення, з'явилася витончена Блакитна мечеть. Вона є головною культовою спорудою Стамбулу. Заклик до намазу п'ять разів на день звучить на вулицях і площах міста, що є предметом суперечки між прибічниками світської держави й ісламістами. Кажуть, що за Ататюрка протяжний спів з мінаретів було заборонено. Незважаючи на це, Туреччина завжди відзначалася відносною віротерпимістю. Одним з острівців православ'я в Стамбулі є грецький монастир Пресвятої Богородиці «Життєдайне джерело». За його високим муром розташовано некрополь константинопольських патріархів. Тут у підземеллі так званої Рибної церкви б'є чудодійне джерело — стверджують, що в його воді одного дня ожила ...смажена риба. Таких чудес в Стамбулі чимало. Недалеко від Св.Софії можна побачити мідний стовп від жертовника дельфійського оракула, вивезений з Єгипту обеліск фараона Рамзеса чи «нульову версту» Візантійської імперії. Незабутнє враження на туристів справляють константинопольські Цистерни — велетенські підземні водоймища, в яких зберігалася вода, що подавалася в місто акведуком. Цікаво, що візантійці, щоб переконатися в тому, що вода не отруєна, тримали в ній живу рибу. Косяки форелі в мармурових басейнах і зараз можна побачити в підземеллі. Можливо, звідси починається і легенда про життєдайне джерело в Рибній церкві. Унікальною візантійською системою водопостачання мешканці Стамбулу користувалися аж до минулого століття. Але так пощастило далеко не всім історичним спорудам. За століття, що минули, практично повністю на зведення будівель було розібрано знаменитий константинопольський іподром, а також кріпосний мур, що оточував місто по берегах Мармурового моря і затоки Золотий Ріг. Розповідають, що османський султан, побоюючись пророкування про повернення християнського імператора, наказав наглухо замурувати Золоті Ворота — ті самі, на яких прибив свій щит князь Олег. Камені стародавнього Царгорода пішли на спорудження палацу Топ Капі, що став резиденцією султанів. З палацу, в якому зберігається скарбниця, відкривається чудовий краєвид на протоку та його береги, проте, сам султанський палац дивує суворим аскетизмом. Кажуть, що біля воріт Топ Капі довгий час виставляли на списах відрубані голови. Страчували невгодних на мармуровому помості, який обмивали водою з сусіднього колодязя. Зараз на цьому місці безтурботно відпочивають туристи. Лише перед Кримською війною султан Абдул Гамід переїхав до розкішного палацу Долмабахчи на набережній Босфору. Пізніше тут жив Ататюрк, а нині розташована резиденція прем'єр-міністра. Незмінну увагу в центрі Стамбулу привертають гробниці правителів і їхніх дружин, у тому числі знаменитої Роксолани. Українське походження мала не лише вона, але й така собі султанша Надя, про яку менше знають і згадують. Зараз багато турків переконано, що українки — не лише гарні жінки, але і прекрасні дружини. Головне — вони невимогливі й працьовиті. Своїх жінок, як здалося, турки злегка побоюються.

ЧАЙ НЕ ПИТИ — ЯКА СИЛА?

Набережні Мармурового моря й протоки Босфор виглядають як зона відпочинку, де можна погуляти серед квітів і подихати морським повітрям. Багатомільйонний Стамбул — досить чисте місто, хоча на вулицях практично немає урн через загрози терактів. Ймовірно, через велику скупченість населення стара забудова має досить хаотичний вигляд. Проте багато районів, наприклад, стародавня Галата над затокою Золотий Ріг, мають вельми поетичний вид. Буденне життя Стамбулу тече діловито й розмірено. На вулицях багато транспорту й людей, велика кількість магазинів і невеликих кондитерських, в яких смачно пахне турецькою кавою. Життя Стамбулу нерозривно пов'язане з морем, а тому однією з пам'яток міста є рибний базар Кум Капі, де продають і готують свіжу рибу й морепродукти. Поруч в Мармуровому морі рядком стоять судна, чекаючи черги, щоб пройти через Босфор — рух у вузькій протоці доводиться суворо регулювати. Турки розповідають, що довгий час було зовсім непросто перебратися і на інший берег Босфору. Поки наприкінці минулого століття не звели два підвісних мости, які з'єднали Азію й Європу. За проїзд мостами стягується спеціальна плата, проте, пішоходів туди не пускають, оскільки мости стали популярним місцем для самогубств. Щодня ними проїжджає близько мільйона пасажирів, оскільки Стамбул розрісся не лише на європейському, але й азійському березі. Тут з вершини Соснової гори о вечірній порі відкривається вражаюча панорама євроазіатського мегаполісу. Нічний Стамбул має колоритний краєвид і на площі Таксим, яку порівнюють з київським Майданом. Перебуваючи в Туреччині, починаєш розуміти, як багато українських слів мають тюркське походження. На стамбульському майдані смажать і продають каштани, які за солодкуватим смаком дещо нагадують морожену картоплю. А втім, смаки українців і турків багато в чому відрізняються, хоча про турецьку кухню можна говорити лише з захопленням. Її основу складають овочі, рис, боби, зелень і, звичайно, баранина. Звична для українця свинина в мусульманській Туреччині — табу. Практично всі страви турецької кухні щедро приправляються спеціями, і особливо, перцем. Від його кількості може змінюватися й назва страви. Із меленим червоним перцем і лимонним соком, наприклад, пікантного смаку набуває звичайний гороховий суп. Проте гостей попереджають: що для турка добре приправлене перцем, то для іноземця — смерть. Зате в турецькій кухні багато смачної випічки — гарячих коржиків, булочок і піде з різною начинкою. Будь-який обід неодмінно закінчується десертом — солодке турки просто обожнюють і одна зі страв з медом знову називається... Кемаль-паша. Не виключено, що солодощі, як і спеції, заповнюють за турецьким столом відсутність алкоголю, до якого наші сусіди в цілому не схильні. З великим задоволенням вони п'ють каву і, особливо, чай — зелений або чорний, але переважно свій. Турки вважають, що з природних і кліматичних причин їхній чай набагато кращий, ніж будь-який інший. У ньому практично немає хімії, а на чашках не залишається коричневий осад. Так або інакше, але смак турецького чаю, дійсно, відмінний, і в магазинах його продають кілограмовими упаковками.

КУРСОМ НА ЄВРОПУ

За чашкою міцного чаю відбулося й наше спілкування з колегами з турецьких ЗМІ. Ринок преси в Туреччині з її 75-мільйонним населенням має вражаючий вигляд. За словами журналістів, в країні діє близько 40 національних і 500 місцевих телеканалів, 10 тисяч радіостанцій, а також видається майже 400 великих газет. Щоденний наклад деяких з них сягає сотень тисяч примірників, а поліграфія перевершує рівень більшості українських газет. Турецьке телебачення виглядає теж барвисто — по всіх каналах танцюють і співають. Останніми роками, розповідає редактор телеканалу «Тюрк» Еркан Аккуш, заможні люди почали вкладати в пресу значні кошти. Певною мірою це є віддзеркаленням ситуації в країні, де вирують політичні пристрасті. У турецьких теленовинах цілком можна побачити люту бійку в парламенті — зовсім як у Верховній Раді. Такі видовища турецьких журналістів не дивують. «Б'ються у нас рідко, — сміються вони, — але сильно». Зараз в країні точиться дискусія навколо змін Конституції — 29 поправок, винесених урядом на референдум, мають демократизувати політичну систему країни і сприяти її вступу до Євросоюзу. Одна з поправок передбачає можливість порушення цивільними інстанціями кримінальних справ щодо військових і проведення суду над організаторами невдалого перевороту. Річ у тім, що з часів Ататюрка армія Туреччини була своєрідним гарантом збереження світської держави. За останні півстоліття військові тричі брали владу в свої руки, заявляючи про необхідність стабілізації в країні. Тепер, розповідають турецькі журналісти, ситуація поступово змінюється. Ще років десять тому про критику військових не могло бути й мови, але сьогодні турецькі ЗМІ сміливо викривають в їх рядах корупцію. Особливо гострі публікації з'являються в газеті «Тараф», що в перекладі означає «Незалежність». Не дивно, що чиновники досить часто судяться з журналістами. «Позови подають ледве не щодня — для нас це звичайне явище, — зізнаються турецькі колеги. — Проте, наше суспільство хоче жити по-новому, а демократичні зміни підтримують три чверті населення». Про реформи в турецькому суспільстві ми вели мову й в редакції найбільшої в країні газети «Заман» («Час»). Її щоденний наклад сягає одного мільйона примірників. Видання, за яким стоять великі підприємці, не можна назвати опозиційним, але воно нерідко піддає «конструктивній» критиці дії уряду. Ультрасучасна будівля редакції й умови роботи в газеті можуть викликати лише добру заздрість. Кореспондентська мережа газети «Заман» поширена в багатьох країнах, перш за все, у сусідніх з Туреччиною. Окрім світових подій, турецького читача цікавлять новини з тюркоязичних і мусульманських країн, наприклад, з Киргизії. Значну цікавість в Туреччині виявляють і до сусідньої України, особливо, після «помаранчевої революції». «Туреччина, — пояснює редактор зарубіжних новин Джеліль Сагір, — обрала євроатлантичний вектор розвитку. Ми давно є членами НАТО і хочемо стати першою мусульманською країною у складі Євросоюзу». Зрозуміло, на цьому шляху — не без проблем. Наприклад, нарікання з боку ЄС викликає ситуація з північним Кіпром. В той же час Туреччина робить рішучі кроки, спрямовані на демократизацію суспільства. «На вулицях Стамбулу, — говорить Д.Сагір, — ще можна побачити жінок у хустках, але це досягнення. Оскільки раніше вони сиділи вдома і нікуди не могли вийти без чоловіка. Сьогодні навіть завзяті прибічники ісламу виступають за інтеграцію в Європу. За свої 37 років я пережив три військові перевороти і тепер хочу, щоб мої діти жили в демократичній і ліберальній країні». Турецькі журналісти вважають, що основною перешкодою для вступу Туреччини в ЄС є негативні стереотипи щодо ісламу, а також швидке зростання населення країни, яке потребує освіти і зайнятості. До речі, якщо казати про розвиток співпраці з Україною, турецькі журналісти зазначають, що читачі і телеглядачі мало інформовані про життя сусідніх країн. «П'ять років тому, — розповідає кореспондент інформаційного агентства «Джихан» Юнус Ердогду, — я виявився першим турецьким журналістом, який почав працювати в Києві, а постійних кореспондентів українських ЗМІ в Туреччині немає досі. Тому інформація про наші країни доходить з третіх рук».

Цей вакуум інформації прагнуть заповнити не лише турецькі ЗМІ, але й громадські організації. Одна з них Платформа  «Діалог  Євразії», створена представниками інтелігенції в 1998 році. «Біля її витоків, — розповідає заступник генерального секретаря Шабен Гюль, — стояли такі відомі письменники, як Чингіз Айтматов і Олжас Сулейменов. На одному з культурних форумів в Стамбулі було порушено питання про відсутність спілкування з інтелігенцією сусідніх країн. Інтелектуали говорили, що цей зв'язок слід установити, розвивати дружні відносини, знаходити спільну мову. Адже головне — це не лише економічні чи політичні проблеми, але й живі контакти між людьми». За роки, що минули, Платформа «Діалог  Євразії» заснувала кілька проектів «народної дипломатії» й за цими напрямами ведеться робота. Видається журнал «ДА», зі сторінок якого виступають відомі люди, у тому числі й з України. У Києві відкрито представництво, яке проводить зустрічі й «круглі столи» за участю української інтелігенції. «Зараз, — розповідає координатор Гьокхан Демір, — у нас існують контакти з українськими вченими, письменниками і депутатами. Вони беруть участь в наших гуманітарних проектах». Співробітники Платформи  «Діалог  Євразії» вважають, що для інформування жителів двох країн і розвитку їх співпраці багато чого може зробити преса. «Потрібно, — кажуть вони, — щоб знання про наші країни всемірно розширювалися, а Туреччина й Україна стали не лише добрими сусідами, але й справжніми друзями».