Париж

Письменник-фантаст Герберт Джордж Уеллс колись сказав: «Коли я бачу дорослого на велосипеді, я спокійний за людство». Зізнаюся, мій оптимізм не поширюється так далеко навіть на рідний мені Київ, де є лише одна-дві велосипедні стоянки, та й там, по суті, завжди порожні «стійла» для двоколісних машин. З таким самим успіхом їх можна прив’язувати до металевої огорожі або до звичайного стовпа. А от за Париж, справді, можна бути спокійним.

Велостоянки тут майже на кожному розі — кидаєш монету в автомат, і ти вже на залізному коні, звідки в усій красі відкривається одне з найвеличніших і найромантичніших міст світу. Але велосипед має недолік — важко фотографувати. До того ж у моєму повоєнному дворі на Лук’янівці дитячі велосипеди взагалі не водилися, а дорослий був в одного лише Кольки Бурилова — сина начальника дистанції трамвайної колії. Тому «у вільному польоті» Парижем я пересувався бігом, зокрема й велосипедними доріжками, які тут швидше правило, ніж виняток.

План легкоатлетичної фотосесії виник через бажання зняти пам’ятник принцесі Діані, що стоїть поряд з тунелем, де вона загинула. Але це виявилося непросто. Він ніби грав на нервах бігуна, що відчайдушно крутив головою на всі боки, й докоряв невмінням орієнтуватися. Знайшов я його лише з другої спроби й не пошкодував — живі квіти й свічки біля підніжжя золотого полум’я життя, що перервалося. Переконався, парижани люблять Діану!

І тут-таки, на d’Orsay, цій облаштованій вулиці-набережній, історичній колисці Парижа, мені зустрівся ще один пам’ятник, що пов’язав мене з Україною, зі степами під Херсоном. Там років сорок тому я писав про мельника — ветерана Першої світової війни, який служив, разом з тисячами інших українців, у російському експедиційному корпусі у Франції. Вони хоробро билися, але після революції в Росії вимагали миру та повернення на Батьківщину. Натомість їх роззброїли й заслали на каторгу до Марокко.

Та все ж таки Франція їх пам’ятає. Хоча, напевно, не вся. Тижні за два до нашої поїздки якісь вандали, пов’язані, схоже, з російською феміністською панк-рок-групою Пусі Райот, спаплюжили пам’ятник. Але тепер він знову в усій красі: офіцер, що нагадує Миколу II, та бойовий кінь, що щипає травичку біля його ніг.

Там же, на d’Orsay, можна з близької відстані помилуватися Ейфелевою вежею, що давно й уже дещо банально є безперечним символом Парижа. Уперше ми її побачили з борту річкового кораблика, перетвореного на першокласний ресторан. Освітлення та рясний сніг показали нам не лише диво техніки позаминулого століття, а й неповторну картину, гідну пензля великого художника. Утім фотоапарат, схоже, теж непогано впорався...

На d’Orsay, у колишньому Бурбонському палаці, засідає парламент Франції — Національна асамблея. Поліцейський, в якого я знаками попросив дозволу зробити фото, прихильно кивнув, але сам неспішно, з королівською гідністю пішов геть з кадру. Не встиг... Пізніше ми побували й у внутрішньому дворику французького парламенту, що, незважаючи на все ще холодну пору, більше нагадував класичний регулярний парк. Піднялися й у ложу преси. У залі йшли дебати, а з чотирьох сторін президії розмістилися парламентські пристави у фраках і білих краватках-метеликах. На них, виявляється, не поширюється заборона торкатися народних обранців, і вони мають право застосувати силу в разі якихось зіткнень. Проте нічого такого тут не можуть пригадати, й зараз пристави — це здебільшого данина традиції. Хоча ні, інколи їм доводиться попрацювати, передаючи якісь документи із зали до президії.

На жаль, фотографувати в парламенті Франції без спеціальної акредитації не дозволяють. А от у музеї d’Orsay, що суперничає з Лувром і куди, до речі, українських журналістів пропустили безкоштовно, інший підхід: тут не можна знімати твори мистецтва, але не забороняється фотографувати відвідувачів. А вони, повірте, не менш цікаві. Ось втомлена китаянка, а може тайка. Вона ніби ще раз передивляється й хоче зберегти в пам’яті все побачене. А це, вочевидь, американські туристи. Ходити їм явно нелегко, але не хочеться нічого пропустити...

Ми теж намагалися більше побачити в Парижі, й одного дня замість музеїв під дахом відвідали знамените паризьке кладовище, яке теж інакше як музеєм не назвеш. На Пер-Лашез поховано чимало відомих українців. Зізнаюся, знайти їхні могили без екскурсовода було нелегко. У колумбарії (тут більше порядку, ніж у київському, але він не такий барвистий) ми відшукали місце, де покоїться прах Нестора Махна. Могилу Симона Петлюри знайти не вдалося. Але знайшли останній притулок Оноре де Бальзака, який закінчив своє життя в Парижі.

Пізніше в інтернеті побачив його вислів: «Париж завжди буде найпривабливішою з усіх вітчизн — вітчизною радості, свободи, розуму, гарненьких жінок, пройдисвітів, доброго вина...». На жаль, цю думку великого француза можу підтвердити в цьому репортажі лише одним знімком паризької красуні, хоча їх (знімків) у мене вистачає. Що стосується вина, то воно, звісно, вище за будь-які похвали. Шкода лише, що у Франції мало знайомі ще й з такими марками українських вин, як «Шабо» або «Колоніст», у яких теж французьке коріння. А ними також можна було б пишатися.

Судячи з Пер-Лашез, Франція, на відміну від України, де кладовища дуже нагадують звалища, дійсно, більш ніж цивілізована країна. Ще про це свідчить відсутність бездомних тварин. У Парижі не трапилося зустріти жодного собаку без господаря. Але бачили, як жінка прибирала з асфальту після свого улюбленця. Не виключено, що після смерті близькі поставлять на її могилі пам’ятник і йому. Таких скульптур на Пер-Лашез чимало, а одна навіть дуже зворушила фотографа.

Єдину побачену в Парижі бродячу кішку ми назвали Муркою Пер-Лашез. Вона чекала потомства, не підлабузнювалася до відвідувачів і виглядала цілком доглянуто — можливо, просто вийшла на кладовищенську алею подихати свіжим повітрям.

Усі знають, Париж — місто сонця. У цьому сенсі нам не дуже пощастило. Щоправда, дощів практично не було, чого не скажеш про сніг. І майже весь час похмуро й досить прохолодно. А на Пер-Лашез ми просто замерзли. Зате в Парижі нам багато розповідали про альтернативні джерела тепла та електроенергії й про те, що вони незабаром змінять обличчя французької столиці, перетворять її на smart-citi, тобто розумне місто, де одні джерела енергії доповнюються іншими, а надлишки акумулюються й використовуються в пікові години та хвилини.

Уже до 2015 року всі нові будівлі у Франції передбачається здавати в експлуатацію енергопозитивними, тобто такими, що не лише поглинають енергію, а й повертають її в мережі. Ми дізналися, як виробляються кременеві сонячні модулі й що вітрила яхт складатимуться з фотовольтаїки. А замість бензинових таксі їздитимуть (без водіїв) кіберелектромобілі. Так вирішиться не лише проблема енергоефективності, а й знизиться навантаження на магістралі, де сьогодні ще трапляються затори.

Погодьтеся, багато що з цього здається гідним Уеллса. Не будемо скептиками. Ось перед вами небачена в Києві й решті України працююча заправка електромобілів. У Парижі це не рідкість. Але, звісно, не тому про це місто говорять: побачити й померти. Ми вигадали інший девіз: жити, аби повернутися.