Агонія влади не повинна вилитися в агонію держави

Що ж воно за слово таке солодке — «влада»? Із цього приводу «Філософський словник» робить узагальнення: «Влада — цілеспрямований вплив за допомогою будь-яких засобів (знарядь влади) однієї людини, групи, класу (носіїв влади) на іншу людину, групу, клас (підвладних), внаслідок чого підвладна сторона виконує саме такі дії, яких вимагає від неї носій влади і які без такого впливу не виконала б».

І ще. «Державна влада повинна здійснюватися найкращими людьми, які задовольняють етичний і політичний ценз... Влада, позбавлена авторитету, гірша від явного безвладдя; народ, який принципово відкидає правління кращих або не вміє його організувати і підтримати, є черню; і демагоги є його достойні вожді. Люди перетворюються на чернь тоді, коли вони беруться за державну справу, спонукувані не політичною правосвідомістю, а приватною корисливістю; але саме тому вони не шукають кращих людей і не хочуть передавати їм владу» (Іван Ільїн, «Про сутність правосвідомості»).

А як ставляться до влади наші сучасники? «Влада — це той же наркотик, вона затягує, але по-доброму. Треба побувати в моїй шкурі, відчути тягар відповідальності. І тоді, очевидно, стане зрозуміло, чому люди, котрі прийшли у владу, так важко з нею розлучаються. Із цих постів не йдуть через втому або перевтому» (Сергій Степашин, в. о. прем'єр-міністра Росії, — «Факты». — 14.05.99).

«Кучма теж непростий. Він два роки впирався, розвалював конкурентів, будував собі всякі системи, шукав підтримку за кордонами — і що, він це все здасть комусь добровільно? Ні, він генетично не здатний повірити, що він не пройде на виборах» (Сергій Терьохін, народний депутат, — «День». — 13.05.99).

«На думку О.Ткаченка, нинішня влада прагне «не обрання президента, а захоплення влади ще на один термін» («Голос України». — 31.08.99).

Навряд чи хтось з-поміж реальних претендентів захоче чи зможе забезпечити матеріальну та особисту безпеку екс-президента та його сім'ї після відставки. Отож Кучмі потрібно штучно створити таку політичну ситуацію, щоб виникла загроза конституційному устрою. Після того може відбутися навіть перенесення або й відміна президентських виборів.

Відомий бельгійський журналіст Едмон Вандеростін, який у листопаді — грудні 1991 року уважно стежив за підготовкою і ходом Всеукраїнського референдуму на Львівщині, повернувшись на батьківщину, написав гарячими слідами блискуче аналітичне дослідження «Україна незалежна» із більш ніж промовистим підзаголовком: «Матінко Росіє, ми знову хочемо залишитися сиротами». Однак припускаємо, що після президентських виборів Едмон Вандеростін, ознайомившись із соціально-економічною ситуацією в Україні, у своїй новій книжці про нашу державу використає і дещо інший підзаголовок. Підстав для таких поважних сумнівів більше ніж достатньо.

«Як відомо, народності, що не мають своєї держави тривалий час, втрачають здібності до організації себе власними силами і повертають собі знову це вміння поволі, за щасливого збігу обставин», — писав у своїх «Споминах» останній український гетьман Павло Скоропадський.

І справді. Нинішня політична боротьба в Україні — це не боротьба за комунізм чи капіталізм, за демократизм чи тоталітаризм, а боротьба за існування Української держави в принципі. Тож зовсім не випадково Ліна Костенко в авторській анотації до історичного роману «Берестечко», який побачив світ 1999 року, змушена акцентувати на тому, що сьогодні Україна «стоїть перед загрозою вже остаточної поразки».

Зовсім невипадково знаменита поетеса звертає увагу читача на драму, що розігрується в Україні протягом останнього десятиліття. На думку мимоволі спадають гіркі спостереження кінорежисера світової слави Сергія Параджанова, висловлені ним у розмові наприкінці 80-х незадовго до своєї смерті: «Яким вам бачиться майбутнє України?» — «Ніяким не бачиться мені! Усе, що є сьогодні, так буде через сотню років. Нічого відбутися не може». — «А що є причиною того»? — «Ви не могли б спитати щось розумніше?» — «І все ж таки?» — «Характер український. Хуторянство і боягузтво! Навчилися лише знищувати одне одного, і все. А мужніх — одиниці!..»

Однак повернімося до виборів. Президентських. Скільки вже всіляких компліментів роздано українському народові... А скільки ще буде! До його розважливості, розуму й непогрішимості апелюють праві й ліві, комуністи й націоналісти, соціал-демократи, «зелені», соціалісти, центристи найрізноманітніших відтінків...

Кандидати на найвищий державний пост на всі заставки невтомно оспівують здоровий глузд і творчий геній українського народу, який, мовляв, безпомильно визначить, хто прокладатиме курс Українській державі в XXI століття. Та чи й справді народ такий безпомильний?

У стародавніх римлян для означення поняття «народ» використовувався термін «рорulus» — «народність, простий народ, плебс, натовп». Поняття нації характеризувалось терміном «nаtіо». Як бачимо, різниця доволі суттєва.

«Не треба забувати, що більшість, народна маса, по суті, складається з людей середнього рівня, звичайних; історію ж рухають нечисленні проводирі людськості, люди з виключним хистом, герої волі і думки». Ці слова належать всесвітньо відомому українському вченому-економістові Михайлу Туган-Барановському. А сказані вони були ще на початку століття.

Схожих поглядів дотримується і Левко Лук'яненко, почесний голова Української республіканської партії: «Народ не є правий, правою є провідна частина народу. Ось приклад: люди здебільшого не приймали колгоспи, боролися впродовж цілих десятиліть проти їх упровадження. Тепер до них звикли і не хочуть із них виходити. Нині частина нації, її передова частина, розуміє, що потрібні не колгоспи, а якесь приватне фермерство чи господарство. Цим ідеям колгоспники чинять завзятий опір, як 30 — 40 років тому колгоспам чинили. Хто правий? Права в цьому випадку більшість чи меншість? Звичайно ж, меншість. Чому? Тому, що ця більшість завжди інтелектуально менш розвинута. Народ часто сприймає популістські ідеї, і тому наше завдання дуже складне».

Народ перетворюється на натовп, коли вдається відучити його думати. Одним із найважливіших методів управління натовпом, методом, що містить у собі одночасно крайній примітивізм і підступність, є лестощі до натовпу, які він завжди прихильно сприймає: «Народ мудрий, народ завжди має рацію!»

І як же не повірити, якщо це так приємно? Історія подає величезну кількість доведень брехливості цих тверджень. Якби народ був мудрий, він нізащо не дозволив би себе одурити ні в жовтні 1917 року в Росії, ні в березні 1933-го в Німеччині, ні в липні 1994-го в Україні. Та й узагалі, якщо уважно заглибитися в історію людства, то можна зробити шокуючий висновок: у всі часи улюбленим заняттям різних народів було те, що вони дозволяли себе дурити, починаючи від Стародавнього Вавилону і закінчуючи порівняно близьким нам періодом, якщо зважити на феномен Володимира Жириновського чи Наталії Вітренко та ін.

Народ є народом лише тоді, коли він складається з особистостей. Якщо особистостей нема, народ перетворюється на натовп, котрий стає легкою здобиччю спритних пройдисвітів. Саме тому чергові вожді-пройдисвіти ненавидять найменший прояв індивідуальності, воліючи мати справу з «масами».

Сьогодні український народ розплачується за політичний вибір 1994 року. Зрештою, в цьому нічого дивного немає, бо, на жаль, у своїй більшості український народ нині — це все ще затурканий радянський раб, який на кухні вголос продовжує обурюватися нинішнім режимом, звинувачуючи у всіх своїх бідах незалежність, демократів, ринкову економіку. Він, мов зачарований, слухає новітню пострадянську номенклатуру (переважно ту ж комуністичну, лише трішки підфарбовану, яка наказує, рекомендує, як жити, за кого голосувати) і боїться зробити власний вибір. Над ним тяжіє страх відповідальності за власний вчинок, за своє волевиявлення навіть за умови таємного голосування. Ця посткомуністична боязнь переважає навіть природний потяг до життя цивілізованого, людського.

Проте якщо суспільство готове бездумно проковтнути все, що загадає, запропонує, накаже нинішній правлячим режим, то це означає лише одне: таке суспільство приречене.

«Комунізм — це хвороба бідних і рабів. Це рівність у бідності, злиднях і рабстві. У радянського раба спотворене уявлення про поняття рівності. Він її розуміє як рівність у злиднях, як рівність пайка, за яким він стоїть у черзі, аби одержати із рук феодала. Йому не відома інша, дійсна формула рівності: рівність у можливостях кожному «самому зробити самого себе»... Раб не поважає нікого і ніщо. Для нього не існує законів. Страх замінює закони. Раба змушують коритися волі гнобителів. Раб боїться чужого, нового і незнайомого — іншого... Коли я думаю про феномен радянського раба, то передовсім маю на увазі не «широкі маси громадян», а нинішніх політиків, управлінців та іншу номенклатуру, свідомість яких, хватка і культура сформовані в системі радянського рабства... І їх ніщо і ніхто не зупинить, доки «широкі маси» не навчаться правил «правильного вибору», — будуть вибирати-визначати не долю певної ідеології, партії чи лідера, а будуть робити власний вибір власної долі вільної людини» (доктор економіки Юрій Саєнко, — «Універсум». — 1999. — № 3, 4).

Наш народ має дивовижну здатність напрочуд скоро забувати уроки минулого. Навіть зовсім близького, недавнього. І не кажучи вже про відсутність уміння здійснювати прискіпливий, ретельний аналіз цих уроків, а відтак робити належні оцінки й висновки, необхідні для творення кращого майбутнього. Це твердження, можливо, занадто різке, особливо яскраво виявляється нині, під час підготовки до президентських виборів.

«Президентом України став Леонід Кучма. Маємо те, що маємо», — під таким заголовком побачила світ передова стаття газети «За вільну Україну» від 12 липня 1994 року. І далі: «Нинішні президентські вибори — це свідчення того, які величезні сили протистоять нашій українській незалежності... Але сталося те, що не повинно було статися. У редакції не змовкають телефони. Голоси схвильовані: «Цього не може бути! Нам такого Президента не треба. Ми за нього не голосували!»

Чи відбулися якісь позитивні зрушення у свідомості нашого народу за останні п'ять років? Відповідь на це запитання отримаємо 31 жовтня.

А тим часом «Україна все більше і більше наближається до становища колонії, і то, головним чином, через невміння самого її населення самому собі дати раду» (Павло Скоропадський).

Одначе, врешті-решт, мусимо зрозуміти, що агонія влади не повинна вилитися в агонію держави.

ЗАМIСТЬ ПIСЛЯМОВИ

11 вересня цього року, виступаючи на семінарі «Відповідальність та безвідповідальність української інтелігенції», організованому Інститутом історичних досліджень ЛДУ ім. Івана Франка (в роботі семінару, зокрема, брали участь такі відомі вчені, як професор Джордж Грабович, критик і літературознавець Микола Рябчук, доктор історичних наук Ярослав Грицак та інші поважні науковці, письменники й журналісти), я поцікавився у присутніх, чи може хтось дати вичерпну відповідь на дуже конкретне запитання: нинішній Президент України — інтелігент чи інтелектуал? Відповідальною є ця людина чи безвідповідальною? Відповіді я не отримав, однак запитання виконало помітне пожвавлення серед учасників семінару. І це примусило мене замислитися над дещо дивними, на перший погляд, фразами, нещодавно кинутими Президентом: «Я рвуся до влади», «Я не можу кинути все напівдорозі і не довести справу до кінця».

Справді. Навіщо Президентові «рватися» до влади, коли вона й так зосереджена в його руках? Що, приміром, означає «кинути все»? Яку саме «справу» слід довести до кінця? І до якого «кінця»?..

Певно, я таки чогось «не доганяю». Бо, приміром, не можу зрозуміти, як Президент держави може бути «не політиком», а «ракетником». Звісно, сказано це ніби інтелігентно, але відповідально чи безвідповідально?..