Агресор має відповісти
Андрій СЕНЧЕНКО: «Наше завдання —примусити РФ платити, зокрема через арешт її активів»
Після зухвалого вторгнення РФ на територію України та захоплення українських земель, наша країна і її громадяни два роки поспіль зазнають втрат. Втрат, які мало хто береться обліковувати. Проте питання визнання цих витрат — від матеріальних до моральних — вкрай нагальне. І в ХХ, і в ХХІ століттях ми знаємо яскраві приклади того, як агресору довелось поплатитись за свої загарбницькі злочинні наміри. Відповісти за свої дії через суди мусить і РФ.
Андрій Сенченко та його громадська організація «Сила права» займається захистом прав українських громадян, які постраждали внаслідок російської агресії. Матеріали відповідних заяв від постраждалих та рішення судів регулярно оприлюднюються на сайті «Сили права».
«ЗАРАЗ ВАЖЛИВІ НЕ ПОЛІТИЧНІ ДОКУМЕНТИ, А ЮРИДИЧНО ВСТАНОВЛЕНИЙ ФАКТ»
— Андрію Віленовичу, ви займаєтеся питанням юридичного доведення в судах права на компенсацію українським громадянам країною-агресором їхніх втрат. Наскільки реальним і ефективним є шлях боротьби із РФ у судах?
— На першому етапі — це визнання Росії через наші суди країною-агресором. На сьогодні у нас є лише заява Верховної Ради України, яка є політичною заявою. Важливо, щоб суд розглянув і вивчив докази, покази свідків та встановив факти. Робота триває за різними напрямками. Наприклад, наш громадський рух безпосередньо займається судами в інтересах постраждалих громадян. Займаємось наступними категоріями: вимушеними переселенцями, сім’ями загиблих військових і цивільних, пораненими, покаліченими, військовими, які перебували в полоні, цивільними особами, які перебували в незаконному ув’язненні та громадянами, котрі втратили особисте майно. Вся ця робота здійснюється нами для громадян безкоштовно. Робота побудована наступним чином. У нас є команда дуже кваліфікованих юристів у Києві, які готують пілотні заяви до суду. Далі ми повністю супроводжуємо для кожної категорії постраждалих і для кожного виду збитку ці заяви в суді на всіх етапах для отримання відповідних рішень. Після цього ми масово допомагаємо громадянам підготувати такі заяви через наші юридичні офіси, які є вже в половині обласних центрів. На нашому сайті є інтерактивна мапа, на якій ці офіси означені. Далі все це тиражується второваним шляхом.
— Окрім вас, хто ще займається правовим захистом постраждалих внаслідок дій РФ?
— Паралельно з нами питанням позову до агресора займається Станіслав Батрін, який судиться в Шевченківському суді, де він подав заяву й наші матеріали долучені до справи, яку він веде. Він займається не просто інтересами конкретного громадянина, а доказом самого факту визнання РФ країною-агресором. Дивною є позиція українських органів влади. В наших процесах ми залучаємо РФ, але на даному етапі ще немає відповідача, а є так звані зацікавлені особи. Таким чином як зацікавлену особу ми залучаємо РФ, і в Шевченківському суді Батрін робить теж саме. Але разом із РФ Батрін залучає до справи як зацікавлених осіб Президента України в особі його Адміністрації, СБУ, АТЦ при СБУ, ГПУ, Міноборони, Мін’юст і МЗС. Минулого тижня була абсолютно дика ситуація в суді, коли всі представники органів влади в один голос говорили про те, що не треба встановлювати юридичний факт російської агресії. Коли суддя спитала, чому у них така точка зору, то одні, а саме представники Адміністрації Президента, казали, що це загальновідомо, хоча для когось це відомо, а хтось трактує ці речі інакше. Інші говорили, що це питання вже врегульовано на законодавчому рівні й апелювали до постанови Верховної Ради про затвердження тексту заяви Верховної Ради. Але заява Верховної Ради — це політичний документ. І тут виникає питання про те, що нам зараз важливі не політичні документи, а юридично встановлений факт. Різниця тут зрозуміла. Поки що представники органів влади дружно чинять спротив.
— Можливо, влада не зацікавлена з якихось причин у визнанні РФ агресором на юридичному рівні?
— Цікаво дізнатись, звідки представники влади отримують месиджі, які призводять до їхнього синхронного спротиву. Вважаю, що на сьогодні Банкова боїться таких судів і боїться, можливо, не так юридичного встановлення факту агресії РФ, як того, що в цих судах можуть висвітлюватись зовсім незручні для влади речі, які суд буде вимушений обговорювати. Наприклад, Шевченківський суд долучив до матеріалів судової справи повний комплект матеріалів слідчої комісії ВРУ щодо розслідування Іловайської трагедії. І ці матеріали будуть вивчатись у суді. Я, даючи свідчі покази, торкнувся одного з епізодів, котрий був присвячений якраз Іловайській трагедії. І це, підкреслю, лише один з епізодів.
«ДЕЯКІ ГРОМАДЯНИ ВВАЖАЮТЬ, ЩО ДЕРЖАВА НА НИХ МАХНУЛА РУКОЮ»
— В РФ є практика, коли українські громадяни виїжджають з окупованої території на терени РФ, то їм пропонують заповнити вже готовий формуляр зі скаргою на Україну.
— Я знаю про цю практику. Росія стимулює подання заяв українських громадян проти України в Європейський суд з прав людини. Для країни-окупанта всі засоби підходять. Але мене турбує інше — з’явились заяви українських громадян, які живуть на вільній території України, в Європейський суд з прав людини одночасно проти РФ і України. Коли я розмовляю з цими людьми і питаю, чому вони так чинять, то вони відповідають, що вважають, що їхні втрати дійсно трапились внаслідок агресії РФ. Але водночас вони кажуть: на нас наша держава махнула рукою. Тобто вони усвідомлюють те, що триває російська агресія, але також розуміють, що адекватних зусиль української держави щодо захисту їхніх інтересів, як постраждалих від російської агресії, немає. Наведу приклад. На другу річницю окупації Криму Президент Порошенко зробив заяву про те, що він доручив готувати засідання РНБО на тему деокупації. Водночас він додав, що дав доручення Кабміну підготувати концепцію правового захисту інтересів держави та бізнесу, які постраждали внаслідок агресії. Про громадян він не згадав. Звісно, у громадян виникає така реакція обурення і вони починають судитися зі своєю рідною державою замість того, щоб судитися з країною-агресором.
— З нашого боку ведеться робота за вже наведеним прикладом створення шаблонних формулярів для оформлення скарг?
— Ні, адже ми не займаємось судами, як формою гібридної війни або політичного тиску. Це методика якраз агресора. Ми займаємося судовими процесами з дотриманням усіх передбачених законами процедур.
— Ви якось демонстрували програму, яку розробив Кабмін, де розглядається питання компенсації з боку України власним громадянам.
— Це взагалі абсурдна річ. Я після цього зустрічався з представниками Мінсоцполітики і запитав, як таке могло бути, коли уряд зобов’язується компенсувати втрати. Термін «компенсація» не може відноситись до України! Україна в цій ситуації може надавати лише цільову допомогу, а не компенсувати збитки, адже насправді вона не є причиною конфлікту і цих втрат. Чиновники посилаються на те, що на них здійснюється тиск постраждалими, які вимагають компенсацію. Таким чином чиновники знайшли таку потворну форму відповіді. На це я їм сказав, щоб вони пояснювали людям просту річ: у держави Україна дуже обмежені можливості і вони визначаються фінансовим станом країни. Виплати, які здійснює українська держава постраждалим, — це наші податки і ми свідомо погоджуємось, що частина цих податків виділяється на користь постраждалих. Але це цільова допомога, а компенсувати збитки має агресор. У держави Україна є певна сума і називається вона допомогою. Якщо її назвати компенсацією, то тоді ви втратите можливість отримати з РФ гроші. Цей шлях є абсолютно антиукраїнським. Маю надію, що буде внесено поправки в цю програму.
— У світовій практиці були подібні випадки, коли можна було зібрати відповідну кількість доказів і пред’явити консолідований позов агресору?
— Я приведу дуже переконливий приклад. Це приклад Кувейту, який постраждав від агресії Іраку. Тоді було дві доби воєнних дій і сім місяців окупації. Внаслідок цього Кувейт пред’явив Іраку претензії на суму 452 млрд доларів. Ці претензії більш ніж на 140 млрд доларів вже розглянуто й визнано. І вже більш 40 млрд доларів Ірак вже заплатив Кувейту. Але в цій ситуації є полегшуюча обставина для цього — діє суд ООН для розгляду цих позовів. В створенні такого суду задіяна Рада Безпеки ООН і в нашому випадку РФ заблокує таку можливість. Тому ми пішли іншим шляхом через національні суди. Ми обґрунтували відсутність імунітету у РФ і будемо примушувати платити агресора через арешт його активів.
— Як у випадку з Кувейтом і Іраком реалізується стягнення збитків?
— Платять щомісяця. Вже немає Саддама Хусейна серед живих, а ще два покоління іракців будуть платити за агресію Іраку проти Кувейту. І це, до речі, має бути певним щепленням на майбутнє для тих, хто може забажати на когось нападати.
— Якщо говорити про наші реалії у відносинах із РФ. Вона взагалі не визнає себе стороною конфлікту. Як нам бути з цим?
— Нам в даному випадку не потрібне їхнє визнання. В цьому є відмінність від рішень Європейського Суду, які потребують доброї волі винної держави, і крім того цей суд може прийняти рішення на користь невеликої кількості громадян. Оскільки у нас більш ніж 2 млн постраждалих, то ми звертаємось до українських судів, яким під силу розглянути таку кількість заяв. Ми будемо примушувати агресора платити через арешт його активів. У нас немає завдання торгувати їхнім майном. Наше завдання — примусити РФ платити і, повірте, платити їм доведеться.