Армія: між потребами і можливостями

У вівторок відбувся круглий стіл на тему «Переозброєння української армії: об’єктивні потреби, амбіції і реалії» за участю народних депутатів, представників комітету з питань національної безпеки і оборони та експертів Центру військово-політичних досліджень. Присутні окреслили основні проблеми, з якими зіштовхнулася наша оборонна промисловість, особливо в період неочікуваних викликів війни. На зустрічі було порушено широке коло питань, зокрема: доля проектів з озброєння, під які було виділено величезні кошти, пріоритети за видами озброєння та потреби в додатковому фінансуванні й контролю коштів, що маємо виробляти ми, в чому і з ким кооперуватися та що імпортувати, яка для цього необхідна законодавча база тощо.

Особливо актуальним порушення цих тем є в руслі нещодавно внесених Президентом змін до бюджету, згідно з якими було збільшено кількість виділених коштів на озброєння більш ніж на 5 млрд грн. В той же час Міністерство оборони України закінчило розробку стратегічних документів у сфері оборони, в тому числі воєнної доктрини.

«У ГЕНШТАБУ НЕ БУЛО ЖОДНОГО ПЛАНУ ЩОДО ЗОВНІШНЬОЇ ЗАГРОЗИ»

Сергій ПАШИНСЬКИЙ, голова Комітету ВР з питань національної безпеки і оборони:

— Україна отримала у спадок від Радянського Союзу колосальний арсенал озброєння. Станом на 1991-й рік ми мали одну з найбільших армій у світі. По кількості зброї, яка була в Україні, ми входили в п’ятірку найозброєніших держав. Україна традиційно входила в десятку найбільших експортерів зброї. Але станом на початок 2014-го наша держава цю армію бездумно знищила. І прикра «заслуга» в цьому не тільки Януковича. Він лише зачистив ті руїни, які отримав у спадок від попередників. За роки незалежності можна порахувати на пальцях однієї руки нові розробки, які було запроваджено. Практично жодної глибокої модернізації радянської техніки, яка стоїть на озброєнні нашої армії, не було втілено. Деякі програми були початі, але не знайшли свого завершення. Фактично всі бюджетні кошти, які ми виділяли на переозброєння, або розкрадалися, або використовувалися надзвичайно неефективно.

Коли Росія розпочала агресію, ми зіштовхнулися з колосальними викликами. В жодному нашому оборонному документі не було такого поняття, як вірогідний супротивник. У нашого Генерального штабу не було жодного плану щодо навіть теоретичної загрози зі сторони РФ. Усі військові частини, які були у нас тоді, в основному базувалися в Центральній і Західній Україні. Якщо подивитись на розташування наших військових частин на той час, то здається, що ми готувалися до війни з Румунією чи Польщею. «Укроборонпром», який нараховує понад 100 підприємств, використовував свій виробничий потенціал не більше, ніж на 5 — 10%. В таких умовах ми зустріли війну. Ми зіштовхнулися з російською армією, з російським озброєнням, з новим типом війни. Враховуючи цей кров’ю здобутий досвід під час реформуванні нашої армії, ми маємо розуміти, які системи озброєння для нас є пріоритетними, які тактики і стратегії ми повинні використовувати. Ми чітко знаємо, хто наш ворог і мусимо знати, як із цим ворогом ми будемо боротися.

Система управління нашим сектором безпеки є надзвичайно бюрократизованою і ще надзвичайно радянська. Не змінивши принципи функціонування військово-промислового комплексу, ми однозначно не зможемо протистояти російській загрозі. Наразі стан забезпечення наших збройних сил через півтора року російської агресії надзвичайно низький. Більше того, ми тільки-но розпочали розробку нових типів озброєння, яких так гостро потребуємо.

Ми готуємо закон, який має демонополізувати галузь виробничо-промислового комплексу. Десятки заводів фактично не працюють. Маємо розуміти, що, враховуючи наш потенціал, створити всю гаму озброєння, якого потребуємо, ми самі не зможемо. Саме тому нам треба шукати альтернативні системи озброєння, тобто йти шляхом, по якому ідуть країни, які співставні по нашому економічному потенціалу і мають ті чи інші загрози.

Розуміючи, хто є наш супротивник, ми повинні акцентувати і вибудовувати свою доктрину в протистоянні з російською регулярною армією. Російська армія — це тисячі танків, одиниць бронетехніки, це маса, яку нам, можливо, доведеться зупиняти. Зрозуміло, що повністю модернізувати те озброєння, яке ми маємо, в короткий час неможливо. Другий важливий момент — над нами поки що не літають російські літаки. Ми ж, у свою чергу, робимо вигляд, що так буде тривати вічно. Ніяких серйозних зрушень у модернізації систем ППО немає. В будь-який момент ситуація може кардинально змінитися, й окупанти почнуть використовувати авіацію.

Також зауважимо, що за півтора року російської агресії в нас з’явився дуже ефективний засіб ведення війни — це наша артилерія. Але артилерійські системи, які стоять у нас на озброєні, це системи 1960—1970-х років. Артилерія в Росії та у світі пішла далеко вперед. У нас усе це — в проектах. Треба звертатися до світового досвіду, закупляти ліцензії, домовлятися про кооперацію.

«БЕЗ ЗАКОНОДАВЧОЇ БАЗИ ПРИХОДУ ІНОЗЕМЦІВ У СФЕРУ ВИРОБНИЦТВА ЗБРОЄННЯ ГОДІ ЧЕКАТИ»

Валентин БАДРАК, директор Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння:

— Я вітаю те, що комітет Верховної Ради з безпеки і оборони почав працювати з експертами, зокрема в публічному режимі. Маю надію, що ми дійдемо до суттєвого рівня і парламентського, й громадського контролю за сектором оборони. Треба робити й спільні виїзні засідання.

Ситуація демонструє різке збільшення загроз. На жаль, за останні півтора року війни системи переозброєння так і не створено. Окрім «Укроборонпрому» з його ста підприємствами, в цьому процесі беруть участь і близько 40 підприємств космічного агентства, і близько 30 дуже потужних приватних підприємств. Також є підприємства, що належать до МЗС, МВС, СБУ тощо. Треба звернути увагу, що коли, наприклад, ми говоримо про ракетну зброю, то головний розробник перебуває в сфері космічного виробництва, виконавці ж — у Міністерстві оборони або навіть є приватними підприємствами — такими, як «Автокраз». «Укроборонпром» може керувати цим процесом в плані розподілу коштів. Але ж генеральний директор космічного агентства не підпорядковується генеральному директорові «Укроборонпрому». Тому з квітня 2014 року наша експертна група пропонувала зробити вертикаль у виконавчій владі на рівні віце-прем’єр-міністра. Тоді було б зрозуміло, хто оперує і координує національний оборонний комплекс.

Другий момент пов’язаний з тим, що український оборонний комплекс може виробити до 30% зброї, яка потрібна Україні. Де взяти решту? Коли говорять про купівлю ліцензії або кооперацію, виникає питання — хто це робитиме? У нас є система військово-технічного співробітництва, яка замикається на РНБО. Що зроблено за ці півтора року? З ким було домовлено про якісь конкретні проекти двостороннього або мультинаціонального співробітництва? Наводяться приклади Польщі й Туреччини. Але ще більш яскравим прикладом може бути Південна Африка. В один час с ПАР Україна відмовилася від наміру отримати ядерний статус. Сьогодні ця країна виробляє й скорострільні гармати, разом із європейськими компаніями — ракети, працює в європейських клубах зі створення озброєнь. Україна ж не працює в жодному такому клубі. Це має бути завдання системи вертикалі військово-технічного співробітництва, яка сьогодні працює більше на імпорт, ніж на пошук проектів кооперації.

Також треба зауважити, що парламент не зробив низки величезних завдань, які мав зробити. Купівля ліцензій, отримання західних технологій, прихід західних компаній на український ринок — усе це залишиться лише словами доти, доки в Україні не з’явиться закон про військово-технічне співробітництво, захист іноземних інвестицій, офсетні угоди, виробництво озброєнь та військової техніки, державне приватне партнерство та ще низка законів. Відсутність цих документів робить правила на українському ринку незрозумілими. Не забуваймо, що в нас був прецедент, коли на український ринок мала прийти дуже солідна іноземна компанія, яка прагнула зробити суттєві інвестиції у виробництво високоточної зброї. Але як тільки з’явився контракт на мільярд доларів, що перевищує навіть ціну найбільшого танкового контракту (640 млн грн), то цю компанію виштовхнули. Компанії, які придивляються до України, це бачать, знають про це, й поки не з’являться згадані закони, нічого не буде.

Щодо модернізації державного оборонного замовлення. Справді, нічого не зроблено в галузі модернізації ППО. Навіть модернізація гелікоптера Мі-24, яка велась спільно з французькою компанією, не потрапила цього року в державне оборонне замовлення. Що означає той факт, що в державному замовленні менше десятка конструкторських робіт? Це означає, що стратегічна компонента українських озброєнь поки що не формується.

Запитайте начальника Генштабу — на яких літаках Україна літатиме 2025 року? Які системи ППО Україна використовуватиме 2025 року? Я переконаний, що відповіді на це запитання ви не отримаєте. Одна шведська компанія була дуже зацікавлена, щоб її літаки потрапили в Україну. Компанія Сікорського ще 2010 року так само хотіла виробляти в нас гелікоптери. Особливо бажав цього Сергій Сікорський — син легендарного киянина, патріарха вертольотобудування. Обидві ці компанії були дуже здивовані, що в Україні не існує жодних планів щодо такого співробітництва. Я б хотів, щоб парламентський комітет взяв на себе просування цього питання, й разом із громадськістю через ЗМІ ми висвітлювали цей процес, відвідували відповідні підприємства й контролювали хід справи. Щоб не було так, як 2006 року, коли за президентства Ющенка було анонсовано проект «Сапсан». Минуло десять років — де цей «Сапсан»? Які кошти було на нього витрачено й куди вони поділись?

Вважаю, що одним із пріоритетів має бути створення зброї стримування. Причому створення її має відбуватись у такий спосіб, щоб Україна мала найменшу залежність від когось. У Дніпропетровську створено 12 із 20 балістичних ракет, зокрема й «Сатана». Тому в мене немає сумніву, що зброєю стримування в Україні має стати саме ракетна зброя. Поки цей процес триватиме, щоб заповнити вакуум оборони, ми маємо використовувати сильні традиції спецназу. Поки що у нас немає іншого варіанту, ніж орієнтуватися саме на нього, як на ядро чинника стримування.

Ще один важливий момент. У новій воєнній доктрині має бути прописано, що Україна бере курс на створення нової професіональної армії.

«МИ НЕ МОЖЕМО ВИКЛЮЧАТИ ТОГО, ШО РОСІЯ ПОЧНЕ ШИРОКОМАСШТАБНУ АГРЕСІЮ»

Дмитро ТИМЧУК, народний депутат:

— Зараз триває нова хвиля дискусії щодо стратегій розвитку оборонно-промислового комплексу України. Ми переконалися на практиці, що теперішній формат оборонки не задовольняє потреби Збройних сил. Зараз усе зосереджено на роботі ремонтних підприємств, які працюють в інтересах АТО. В цьому плані протягом 2014 року ми спостерігали слабку взаємодію між виконавцями — конкретними підприємствами, «Укроборонпромом» і Міноборони. На початок 2015 року ці проблеми зберігалися. Міноборони начебто виділяло достатньо коштів, адже після Іловайська і Дебальцевого багато техніки потребувало відновлювання, але до підприємств чомусь ці гроші не надходили. Лише на початок березня ми побачили укладання угод з конкретними підприємствами. До цього ремонтники лагодили техніку фактично за свій рахунок, що неприпустимо. Оборонні сили довго розкачувались, але треба зазначити, що весна і літо цього року показали позитивну тенденцію, адже темпи відновлення техніки справді вражають. Багато ремонтних бригад працюють і від Збройних сил, і від ремонтних підприємств у зоні АТО. Тобто питання ремонту техніки вирішуються.

Але не варто забувати золоте правило обороноздатності — армія має бути готова до оборони не лише від найбільш реальної загрози (для нас це Росія), а й від найбільш масштабної. В цих двох сенсах у нас загрози співпадають. Ми не можемо виключати того, що Росія наважиться на широкомасштабну агресію з використанням усіх неядерних сил. Тобто не варто забувати про розвиток Повітряних сил, ППО і Військово-Морських сил. Зараз Міністерство оборони йде правильним шляхом. Незважаючи на те, що на сьогодні авіація не застосовується в зоні АТО, проте ми досягли світових показників по нальоту льотчиків, який становить понад 100 годин. До 2014 року ця цифра не сягала більше ніж 30—40 годин.

Разом з тим питання модернізації техніки стоїть дуже гостро. Прогнози в цьому плані вельми не втішні. За всіх безпрецедентних воєнних витратах, на масштабну програму переозброєння армії і флоту коштів не буде років п’ять. Отже, об’єктивні потреби і амбіції наших збройних формувань, не відповідають нашим потужностям і фінансуванню. На цей час є концепції розвитку воєнно-промислового комплексу в різних редакціях. Мені навіює оптимізм те, що автором найбільш обговорюваного проекту є Володимир Грек, який працює в РНБО по лінії оборони, — це Спеціаліст з великої літери. Маю надію, що РНБО запропонує досить реалістичний проект щодо розвитку оборонного комплексу. Абсолютно погоджуюсь з думкою, що цей документ має виноситись на розгляд загалу. Як правило ж, подібні документи розробляються за закритими дверима із залученням доволі не широкого експертного кола, хоча в Україні існує великий колектив, який давно і продуктивно працює над цими проблемами.

У балансуванні між потребами і витратами, ми, вочевидь, будемо йти непопулярним шляхом. Наприклад, у нас об’єктивно немає коштів для створення підводного човна та двох-трьох фрегатів для участі в океанській зоні під егідою НАТО. Тому на даний момент може йти мова про створення протикорабельного комплексу на березі. Таким чином ми могли б забезпечити собі безпеку з моря, а переозброєння Військово-Морських сил відкласти на потім.

Вважаю, що МОУ пропонує досить ефективні шляхи реформування оборонки. Наприклад, ще раніше було запропоновано всю техніку, яка необхідна Збройним силам, розбити на три групи. Перша — та, що виробляється виключно в Україні. Друга — техніка, яка виробляється в кооперації з іншими країнами. Наприклад, що стосується авіоніки або тепловізорів, то тут доречно було б працювати з європейськими виробниками. Третя група озброєння — те, яке ніколи не має вироблятися в Україні. До цієї групи належать ті зразки, які використовуються в дуже невеликій кількості і заради них не має сенсу налагоджувати серійне виробництво. Хоча деякі приватні підприємства, можливо, могли б взятися за це.