Атака через тил

«Ошукані пристрасті, вражене марнославство балакучі. Пороки, розчарування, помста — найкращі агенти поліції» — казав Гобсек у знаменитому творі Оноре де Бальзака. І саме ці слова мені згадуються в руслі вже низки скандалів, що торкнулися вищих щаблів української влади. І щось підказує, що ні відвертості Фірташа, ні операції урятування в Непалі з кількамільйонним бюджетом — це не останні прикрі епізоди, які раз за разом будуть оголювати пороки нашого владного Олімпу. Один відомий «чекіст» в свою чергу зробить усе, щоб ці пороки використати для нападу на наш тил. Путіну в такому випадку «гради» і «смерчі» потрібні лише як допоміжний елемент. Ворог не просто буде наступати в лоб на Маріуполь чи Щастя, він буде оточувати. Оточувати через Київ, через дискредитовану владу, через прагнучих реваншу політиків, через бажаючих слави і грошей журналістів. І ні Президент, ні уряд не зробили нічого, щоб цей тил зміцнити, щоб зменшити уразливість, давати менше приводів до провокативних зачіпок. Яким би не був підступним Путін, це не нівелює ганебності того факту, що двигуни на Іл-76 у нас не заводяться, а в Донецькому аеропорту з 10 танків у нас глухнуть 8.

Війна триває вже більше року, протягом якого не було зроблено жодного кроку щодо реального реформування державних та економічних механізмів. Замазати піаром реальні вади в країні не можна. У час, коли начальник Генштабу керує успішними відступами в аеропорту (злітна полоса якого так і не була зруйнована, та і не могла бути зруйнована, адже бетон заливали за європейськими вимогами) в Донецьку, а «головний рятувальник» особисто літає в інший кінець світу рятувати українських громадян, щоб потім самому просити допомоги, українці Донбасу бідкаються в зруйнованих хатах, сплачують непомірні рахунки за комунальні послуги, а солдати під час «перемир’їв» гинуть щодня. І при цьому по телевізору спостерігають за кипучою діяльністю керманичів. До речі, чергова зустріч у Мінську «друзів Путіна» має відбутися 6 травня. Так що віденські історії, натиск бойовиків та, можливо, ще багато невідомих нам краплених карт підготовлено саме до цих перемовин. Перемовин, на яких, як багато хто вже думає, вирішують не мирні перспективи, а те, чим будуть розплачуватися наші політики за компромати. Можливо, той, хто так думає, помиляється. Але те, що Україну в Мінську знову буде представляти Леонід Кучма, що ще з літа минулого року наштовхувало на відповідні думки, — перемовини та угоди більш покликані зафіксувати якісь заздалегідь вирішені моменти. Народ все це відчуває, і достатньо прислухатися до розмов у метро за 4 грн чи в чергах за хлібом по 6—7 грн, щоб зрозуміти, що градус невдоволення зростає і скоро перетне точку кипіння.

У випадку ж загострення ситуації в суспільстві владу ніяк не врятує закон, який урізає права громадян. Йдеться про досить небезпечний у багатьох сенсах урядовий законопроект №2562, одна з норм якого покликана скасувати принцип презумпції невинуватості осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності. Якщо він буде схвалений профільним парламентським комітетом, Верховна Рада може проголосувати його в цілому, як це часто буває з урядовими законами. Тоді у влади зникне потреба доводити, що громадянин вчинив «злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції», «дрібне хуліганство» тощо. Фактично — це крок до створення поліцейської держави, де порушується базовий принцип прав громадянина. Прикрий досвід Януковича з його «законами 16 січня», які стали спусковим гачком для остаточної хвилі обурення, нічому не навчили теперішніх керманичів. Не можна «закручувати гайки» в прогнилій каналізації. Треба міняти систему труб, інакше прорве. Але те, що на всі проблемні питання у представників влади є відповіді, та по факту немає рішень, переконує, що ніхто «стояки» міняти не буде. Презумпція невинуватості сидить у них самих на рівні незаперечної аксіоми. І це народ має доводити владі, що не зовсім доречно літати в Непал міністрам з армією журналістів і що домовлятися з агресором про відтинання власної ноги не можна.

До речі, знову ж таки перед черговими Мінськими перемовинами з’явилася інформація про третю сторону. І бойовики, і ЗСУ, що несуть службу, в безпосередній видимості один від одного стверджують, що знову з’явилася третя сторона, яка розпочинає стрільбу. Ще влітку мені довелося писати про таку третю сторону в Рубіжному. Згодом вона з’являлася неодноразово. І ось знову чергові свідчення, які говорять лише про одне — хтось, щоб не надавати безпосереднього наказу, підштовхує сторони до зіткнення. Нещодавній шалений обстріл Донецька, який вівся з позицій бойовиків, покликаний переконати донеччан в тому, що «хунта» нищить їх у своїх оселях. Все йде за планом. Планом Путіна. І в ньому немає місця миру, як і немає місця Україні. Для нього українці винні вже тому, що існують, а отже, заважають. І від українців, від організованості і відповідальності як базового стрижня суспільства буде залежати, чи вийдемо ми зі згаданого оточення. Більше нам сподіватися немає на кого.

«У ЛУГАНСЬКУ МИ НА СЬОГОДНІ СПОСТЕРІГАЄМО ТРИ ПОТУЖНІ БАЗИ, НА ЯКИХ ІДЕ СКУПЧЕННЯ ВАЖКИХ ОЗБРОЄНЬ І ТЕХНІКИ»

Дмитро ТИМЧУК, народний депутат, координатор групи «Iнформаційний опір»:

— Формат Мінських угод абсолютно дискредитував себе, починаючи з перших спроб розв’язати конфлікт. Я не бачу сенсу вести перемовини в цьому форматі. Якщо наслідувати приклади перемовин, які вже пройшли, то нам зараз знову варто чекати наступу. Тоді теж велися розмови про створення певної буферної зони, відведення важких озброєнь. У той же час йшло посилене перекидання техніки, озброєнь і найманців на Донбас. До кінця минулого року було сформовано основні ударні угрупування, про що група «Інформаційний опір» повідомляла неодноразово. У результаті на початку року ми мали широкомасштабний наступ, який призвів до того, що ми втратили Дебальцевський плацдарм. Зараз усе повторюється. Ми бачимо, що Мінських угод бойовики не дотримуються. Більше того, ними ще використовується чинник травневих свят — під приводом підготовки до парадів іде посилене перекидання за останні декілька діб озброєння до Донецька і Луганська. Це ті напрямки, з яких російські терористичні сили намагаються видавити наші війська на лінії Авдіївка, Піски, Опитне, Водяне. У Луганську ми на сьогодні спостерігаємо три потужні бази, на яких відбувається накопичення важких озброєнь і техніки для наступу на північ Луганської області — це Станиця Луганська і Щастя. Тобто терористи абсолютно не креативлять і повторюють все те, що було торік. Відповідно нам замість перемовин із незрозумілими гарантіями і незрозумілим ефектом, потрібно готуватися до наступу російських терористичних військ.

Варіант мирних перемовин, а потім проведення під керівництвом і спостереженням Києва, а також міжнародних спостерігачів, місцевих виборів на Донбасі і потім виведення російських військ, нереальний. Ми можемо все це обговорювати виключно в плані демонстрації прагнення до мирного врегулювання конфлікту. Проте реально сподіватися на цей сценарій я б не став ні за яких умов. Тобто, у нас залишаються інші два варіанти, які можна вважати реальнішими. Перший варіант — остаточна фаза силової операції і визволення Донбасу від усієї цієї нечисті. Другий — це замороження конфлікту в його нинішніх межах, будівництво фортифікаційних споруд і перехід до формату Нагірного Карабаху. Якщо ми не вирішимо цю проблему, а заморозимо, то варто очікувати, що ситуація буде аналогічною до конфлікту між Вірменією і Азербайджаном. А це постійні перестрілки і постійна зона нестабільності!