Багатопартійна «революція» проти авторитаризму

Якщо при голосуванні нового «тимчасового» регламенту переважна більшість депутатів погодиться на партійну структуризацію ВР, це буде суто демократичний шлях, принципово відмінний від «партизації» виконавчої вертикалі

Як показала діяльність тимчасової робочої комісії парламенту з підготовки першого засідання нової сесії, питання про вибори спікера було аж ніяк не найголовнішим і поки що не найцікавішим.

На перший план виступило питання про політичну структуризацію нового парламенту відповідно до результату партійних виборів. Йдеться про пріоритет партійних фракцій над депутатськими групами, сформованими з «незалежних» депутатів, а також над профільними комітетами. Більшість партійних лідерів, котрі подолали 4-процентний бар’єр, уже висловили впевненість, що саме фракції, а не депутатські групи створять політичну структуру нового парламенту. А чисельне нарощування вельми незначних (якщо судити тільки за підсумками виборів) фракцій, таких як НДП і «Громада», за рахунок позапартійних свідчить, що процес «партизації» парламенту зустрів цілковите розуміння ділових людей у ньому. Можна навіть вважати, що вони бачать у політичних структурах той механізм, який дозволить їм ефективніше повернути собі (або хоча б не втратити) «інвестиції» в мандати, які самими депутатами-бізнесменами оцінені приблизно в 1 млн. доларів кожен.

На сьогодні відомо про ініціювання створення тільки двох депутатських груп — «Злагода й перспектива» й «Новий курс», причому без оголошення чисельності цих формувань. Що, своєю чергою, говорить про не дуже велику популярність як суто пропрезидентської групи на чолі з Д. Табачником, О. Литваком та іншими «випускниками» президентської «школи демократизму», так і групи захисників вітчизняного товаровиробника на чолі з М. Павловським і В. Коломойцевим, навколо яких, можливо, могли б об’єднатися багатопартійні аутсайдери й рештки адміністративної номенклатури, відсунутої під час правління Л. Кучми на третьорядні ролі... Так що в разі, якщо при голосуванні нового «тимчасового» регламенту переважна більшість депутатів (яку вже сьогодні видно неозброєним оком) погодиться на партійну структуризацію ВР, це буде суто демократичний шлях, принципово відмінний від «партизації» виконавчої вертикалі, що її в наказовому порядкові й усупереч Конституції здійснює Л. Кучма.

Значення партійної структуризації парламенту для суспільства поки що не є явним. А тим часом iдеться про принципове: перенесення ухвалення багатьох рішень у самі партії — за межами ВР. Адже саме політичні партії повинні керувати й керуватимуть голосуванням своїх фракцій у парламенті з найважливіших політичних питань. Власне кажучи, це і є той стимул, завдяки якому вже після виборів парламентські політичні партії дістануть можливість чисельно зростати, залучаючи до себе не тільки прихильників якої-небудь абстрактної ідеології, а й людей, котрі прагнуть через участь у партії впливати на прийняття її ухвал. У минулому скликанні цей механізм освоїли — кожна по-своєму — СПУ й НДП, тепер аналогічну можливість отримують СДПУ(о) і ПЗУ, та, загалом, і «Громада», перед якою ще залишається завдання перерости з регіонально-кланової в загальноукраїнську структуру. Безсумнівно, цей процес через деякий час призведе до внутрішньої реформи і в «старих» традиційних партіях — КПУ й Русі, а можливо, облагородить навіть НДП, яка напевно побажає очиститися від вимушених компрометуючих зв’язків. Але це — в майбутньому.

Поки що ж довгострокове, але вкрай актуальне для української багатопартійної демократії стратегічне завдання добре зрозуміли «старші» партії в новому складі ВР. Здавалося б, навіщо КПУ, Рухові або Соцблоку, чисельність яких помітно перевищує старі регламентні норми чисельності фракцій, знижувати цей бар’єр до рівня «прохідності» партій на виборах — 14 депутатів? Тільки для того, щоб ПЗУ, СДПУ(о) й багатостраждальна ПСПУ (якій ліві, очевидно, великодушно готові пробачити всі словесні образи й навіть послуги Президентові) могли утворити свої фракції. Зрозуміло, добродійність ця, як і все в нашій політиці, цілком прагматична: поступка «новачкам» дозволяє, по-перше, зробити їх своїми прихильниками в багатьох «внутрішніх» питаннях, по-друге, знижує шанси створення пропрезидентських безпартійних груп, схильних влаштовувати свої штаби поза парламентом — у стінах адміністрації. І, як свідчать ухвали тимчасової робочої групи А. Бандурки, така далекоглядність вже приносить плоди тим, хто передбачав подібний розвиток ситуації ще при прийнятті змішаного закону про вибори: комісія проголосувала за надання 12 травня спеціального слова О. Морозу — для напутньої промови перед новим складом парламенту. НДП і Рух «скаржаться», що таке рішення ухвалено саме завдяки ПЗУ й СДПУ(о), які нібито тим самим заздалегідь відкривають О. Морозові шлях до спікерства.

Щодо спікерства, то шлях до нього, зрозуміло, відкриє не цей черговий виступ голови парламенту минулого скликання, а розподіл крісел у профільних комітетах (яких, як виявляється, може стати не менше, а більше, ніж у попередній Верховній Раді). Крім того, найважливішу роль у обранні спікера відіграє питання, які повноваження партійним фракціям відведе новий регламент. Якщо, на відміну від минулого скликання, лідери фракцій дістануть можливість реально впливати (можливо, навіть шляхом голосування на засіданнях квазіпрезидії) на організаційні питання роботи ВР, то конкуренція за перше крісло помітно знизиться, й справа буде тільки в тому, хто саме захоче обійняти таку клопітну посаду.

А ось виступ О. Мороза першого дня сесії цікавий тим, що прозвучить він в очній дискусії з Президентом Л. Кучмою, котрому, як відомо, теж надано слово 12 травня для обнародування свого щорічного послання. До речі, якщо досі багато хто не розумів, чому, власне, Президент мав намір зробити свою доповідь до початку сесії ВР 4 травня, і десь не в парламентських стінах (що було б прямим порушенням Конституції, якщо йшлося саме про послання до парламенту), то тепер його мотиви прояснилися. Адже про намір О. Мороза відкрити сесію було відомо ще з його післявиборної прес-конференції, і Президент, певно, просто шукав приводу уникнути, як йому, можливо, здавалося, перших дебатів iз конкурентом у передвиборній кампанії.

Насправді ж це будуть не дебати претендентів на президентський пост, а дуже жорсткий тест для представників двох протилежних напрямів українського політичного життя. За О. Морозом, як лідером однієї зі структур багатопартійної демократичної системи, стоятиме ідея парламентаризму. За Л. Кучмою, на жаль, стоятиме привид поліцейського режиму. Який з урахуванням уже проробленої для цього «роботи» в силових органах і після загибелі В. Гетьмана цілком спроможний перевести це вбивство в «справу Кірова» з тотальними репресіями проти «ворогів народу, демократії, незалежності, ринку» і т. ін., і под.

Проте вже очевидно, що боротьбу Президента Кучми з політичними партіями програно. Доказ цього — й візит до США голови адміністрації Президента Є. Кушнарьова, де він усупереч реальності доводить, нібито саме завдяки Л. Кучмі в Україні відбулися демократичні парламентські вибори. Після аналогічної пропаганди «перемоги» Президента в конституційному процесі, яка досить довго вводила в оману стратегічних партнерів, друзі України, безсумнівно, гідно оцінять її тернистий шлях до демократії. А сам український парламент, можливо, продемонструє таку бажану для Президента єдність і консолідацію, ухваливши серед перших же законів — нову виборчу, чисто пропорційну систему. Так, про всяк випадок, щоб у прибічників розпуску ВР не виникало зайвих спокус. Ймовірно, саме цей закон має на увазі НДП, коли говорить, що зуміє співпрацювати і з «Громадою», і з комуністами...

Щодо озвучених на УТ-1 планів оскаржити фракційний принцип структуризації парламенту в Конституційному Суді, то ідея явно запізнилася. КС уже розглядав аналогічне питання в справі про закон про вибори. І визнав, що «партизація» як предмет політичної доцільності належить до виняткової компетенції законодавця, тобто парламенту.