Бернард Шоу у свiтлi українських соцiалiстiв
На сцені засідав тріумвірат у складі голови ради партії ВОЛ «Справедливість» народного депутата І. Чижа, письменника О. Сизоненка і прославленого робітника, колишнього заступника голови Президії Верховної Ради УРСР В. Щербини. Двоє чисто естетично непогано оздоблювали депутата, оскільки їх прикрашали зірки Героїв Соцпраці.
Члени «Справедливості» проникливо викладали соціалістичні ідеї (проти якого я нічого не маю) в радянській, «справедливій» інтерпретації (проти якої я маю багато що), не дуже майстерно приплітаючи факти з біографії Шоу. І, треба сказати, не без їхнього спотворення.
Іван Чиж заповзявся розповідати, що Бернард Шоу боровся за ідеї справедливості, майже так само як і їх ліве об’єднання. Він повідомив, що все життя Шоу був трудівником, наводячи як приклад той факт, що він працював клерком не покладаючи рук, а потім писав по п’ять сторінок щодня. Ось, мовляв, який молодець!
Так, Шоу працював клерком. Проте лише два роки. У Дубліні, де жив у батька. Коли ж він прибув до матері в Лондон (у двадцятирічному віці), він не побажав повернутися до цього заняття. А, скоряючися звичці клерка і своєму могутньому письменницькому честолюбству, дійсно, став писати по чотири-п’ять сторінок на день. І протягом перших дев’яти років життя в Лондоні він написав п’ять романів. Але жодного з них не було надруковано! Більше того, він не почув, за твердженням його біографа Хескета Пірсона, «жодного підбадьорливого слова».
Родина Шоу (мати й сестра) перебувала у доволі скрутному фiнансовому становищі. Однак, якщо Шоу за їх наполяганням ішов влаштовуватися на роботу, він поводився таким чином, що його обов’язково не брали. Цитуємо самого драматурга: «Я пiдсвiдомо відмовлявся від усіх вакансій... Я був непоправним безробітним. Тягнув час, вигадував відмовки, морочив голову собі й людям. З’явившись за оголошенням, поводився більш ніж ненав’язливо...»
Тобто, власне кажучи, він паразитував на своїх близьких. І треба віддати йому належне, про це ніколи не шкодував. Ось його висловлювання: «Був я міцного здоров’я, тямущий хлопець, силою Господь не обділив, і моя допомога була дуже потрібна родині — в ті роки ми перебивалися з останніх сил. А замість цього я вважав за краще сісти всім на шию — вчинок жахливий в уявленні селянського парубка з якого- небудь роману. Так, жахливий, і вирішив я це зробити без усякого збентеження. У боротьбу за існування я не вплутувався — вплутав у цю справу свою матінку. Я не став і батькові опорою в старості — і на ньому повиснув, як медаль. У нагороду батько дожив до того моменту, коли міг прочитати в журнальчику рецензію на один із моїх безглуздих романів; рецензію написав мій друг і пророкував він мені чимале майбуття. Думаю, це була непогана винагорода, навряд чи гірша за допомогу, яку вдячний син нашкрябає татусеві на хліб якою-небудь жалюгідною працею. Чи гірше — чи краще, а це було єдиним, що він отримав за допомогу, що посилалася ним з Ірландії. Додатково до цього мати гнула стару спину на терені музики, якій раніше віддавалася безкорисливо. А я брав участь лише у витратах. Люди дивувалися моїй безсердечності. В однієї молодої і романтичної леді стало мужності відкрито й безсторонньо висловити своє обурення — «за що я її й поважаю», як сказав Пепіс про дружину корабельного тесляра, котра відкинула його домагання. Подібно до Комуса, я був не- вразливий для базікання горе-моралістів. Я писав свої п’ять сторінок на день і на труні матері виїжджав у люди — а не в раби».
Дивно, що Іван Чиж не висловив осуду такій зухвалій поведінці Шоу. Адже з погляду радянської «справедливості» він був типовим дармоїдом. Ну і що, що писав по п’ять сторінок на добу?! Йосип Бродський може взагалі творив по десять, однак радянським судом («найсправедливішим судом у світі!») він був засланий iз Ленінграда до Комі АРСР на півтора роки примусових робіт.
Після полум’яної промови Чижа, уславлений робітник Щербина став вихваляти «заслужених трудівників» ( як Шоу?!) присутніх у залі. Їм красиві дівчата вручали по букетику квітів (одна з них, навіть чомусь не зняла при цьому сумочки).
Було представлено заслуженого шахтаря з Донецька, колгоспника, бригадира, ланкову-буряківника, виноградаря і под. Один, щоправда, попався не орденоносний, а звичайний «хірург зі Львова Петро Ковальчук». Все разом вони були тими, «хто незважаючи на катаклізми своєю працею виводять iз ЦЬОГО стану державу». На довершення «обдарування квітами» інженерові Дмитру Рашимову, як переможцеві вікторини, дали премію (розмір її залишився таємницею) «за знання подій iз біографії Шоу».
Мабуть, він все-таки не дуже ретельно їх вивчив, тому то це дійство повинне б його сильно смішити. Адже в застійні часи (а тим більше — в сталінсько-хрущовські) деякі наші, як раніше говорили «прості радянські люди» упекли б Шоу за дармоїдство чим подалі. Так само як вони засудили на початку 60-х поведінку «дармоїда» Бродського.
Але, на відміну від поета, який був аполітичним, Джордж-Бернард ще відвідував всілякі політичні гурт-ки і навіть брав участь у демонстраціях. Думаю, за такий «джентльменський набір», живучи майбутній ірландський класик на території Союзу, йому припаяли б усі п’ятнадцять років таборів. Схвалені «доярками, буряківниками і сталеварами». (Які, кожен зокрема, можливо, цілком пристойні громадяни, але не як «засуджуюча сила»).
«Духовним наставником» «Справедливості» було оголошено письменника Олександра Сизоненка, якого після перерахування всіх його регалій і премій було названо «видатним». Як на мене, найвищою регалією є твори письменника. Але ні про які Сизоненківські шедеври я не чув. Хоча, можливо, я неосвічений і решта мешканців України читає їх запоєм?
Всіх, звичайно, розпитати не вдалося, але своїх знайомих я сумлінно опитав. Переважна більшість також нічого не читала з праць духовного наставника «Справедливості», але деякі все ж були з ними ознайомлені. Так ось за їх твердженням у них води більше, ніж у Київському, Кременчуцькому і Канівському водосховищах разом узятих. Це їх особиста думка, з якою можна не погоджуватися.
А ось для Бернарда Шоу Сизоненко води пожалів. Він сказав: «Шоу прийшов до Лондона з Белфаста». Ну, по-перше він не міг «прийти», оскільки був далеко не святою людиною, щоб «ходити по воді, як по суху», оскільки між Ірландією та Англією протока є. Так що, прибув до Англії він на пароплаві. По-друге не з Белфаста, як я вже говорив, а з Дубліна. А по-третє, якщо уже бути зовсім точним, він конкретно в Лондон приїхав потягом. А то з промови письменника Сизоненка можна було подумати, що у Шоу не було грошей на квиток і він змушений був перетинати Англію пішки. Прямо як пролетарський письменник Горький — Росію. (Бідування якого викликає також великі сумніви. Він мандрував, в основному, для накопичення вражень.)
Далі Сизоненко почав твердити, що мати Шоу була актрисою. Це не точно. Мати Шоу була співачкою, а жили вони від прибутків вiд музичних уроків, які вона давала(крім невеликої фінансової допомоги батька).
Але головне, що перечитуючи Шоу, товариш Сизоненко відкрив для себе «пласт генія». Цей загадковий термін залишимо на його письменницькій совісті.
Всі, хто виступав, підкреслювали «революційний дух Шоу, його революційні прагнення».
Для їх підтвердження було наведено приклад його інтерв’ю, яке в урочистій тиші театру оперети зачитав професійний актор. (Дещо відволікаючись від теми, хочеться розповісти забавний епізод під час цієї декламації. Чекаючи її закінчення біля сцени нудьгував хлопчик iз букетом. Помилково прийнявши паузу, яку дав артист, за фінал, хлопчина рвонув на сцену. Однак, коли актор продовжив читання, він під регіт залу втік назад. Причому хлопчик абсолютно не зніяковів, а героїчно сам засміявся своїй помилці. Але це було ще не все. Коли артист дочитав інтерв’ю, він так стрімко пішов, що як хлопчина не старався — наздогнати його зміг лише за кулісами. Так що урочисте вручення букета зірвалося двічі.)
В інтерв’ю Шоу говорив, що Росія своєю революцією пошила Англію в дурні. Що Ленін — яскрава особистість. І що цікаво, чи зможе він довести до кінця свій комуністичний експеримент в Росії. А однаково й у всьому світі. І якщо так — можна буде задоволено посміхнутися.
Як ми знаємо в одній, «окремо взятій країні» цей експеримент вдався. (Весь світ, слава Богу, небезпека оминула.) Але коли він закінчився через 70 років (Шоу його закінчення не застав) — чомусь задоволеної усмішки не викликав.
По-перше, Ленін дійсно яскрава особистість. Ніхто з цим не сперечається. (Начебто Гітлер не яскрава? Те ж, між іншим, соціаліст. Тільки з префіксом «націонал»).
А по-друге Шоу не пророк, щоб врахувати всі «експериментальні» наслідки. Тим більше, перебуваючи в Англії і не спостерігаючи всіх подробиць «досліду». Особливо вони беруть за душу у виконанні продовжувача справи Леніна — товариша Сталіна. Не думаю, що вони припали до смаку Шоу, оскільки він завжди був проти насильства. І якщо організатори вечора навели висловлювання Шоу щодо революції, я також дозволю собі це зробити: «Я мислитель, а не забіяка, — заявляв він. — При перших звуках канонади я заховаюся під ліжко і не виберуся звідти, поки не почнеться справжня творча робота».
Свого часу він став свідком того, як англійська революція швидко згасла, коли робітникам видали допомогу з безробіття й спробували їх працевлаштувати. Капіталісти в Англії виявилися мудрішими за російських. Пішла торгівля. Тридцять шилінгів на тиждень були доступні кожному, хто хоче працювати. І ознаки революції зникли без сліду.
«Від революції завжди можна відкупитися тридцятьма шилінгами, — зробив висновок Шоу. — І капіталісти прийняли це до відома».
Всі ці факти кажуть про те, що Шоу, представлений на шоу (пардон, за каламбур) «справедливістів» спримітивлений. Звичайно, його портрет зараз вигідніше вміщувати на червоні прапори замість набридлих нам Леніна, Енгельса і Маркса. Однак не треба письменника об-стругувати «за своїм образом і подобою», і виставляти як ідола. (Як ті ж націоналісти — Шевченка).
Наступним за кого може взятися ВОЛ, можливо, буде Джек Лондон. Він зробив у Америці для популяризації соціалістичних ідей більше, ніж будь-хто інший.
Але, якщо «духовний наставник» ВОЛа товариш Сизонеко про нього буде доповідати (дата загибелі Лондона близька — 22 листопада), нехай уважніше почитає біографію «моряка в сідлі». Не забуде згадати, що особняк («Будинок Вовка»), який вибудував собі геніальний письменник-соціаліст обійшовся йому у 80 тисяч доларів. На ті часи (1913) це була астрономічна сума. («Будинок Вовка», щоправда, перед вселенням підпалили «добрі люди», що сильно психологічно надламало Лондона).
Що письменник, розчарувавшись у соціалістичному русі, вийшов із рядів Соціалістичної партії, оскільки вона «втратила свій вогненний, войовничий дух і прониклася духом вмиротвореності та угодовства». Можливо, тому що політика правлячих кіл Штатів була щодо Соцпартії гнучкою і йому не сподобалася, як колишньому робітникові, її відмова від класової боротьби.
Але Шоу в Англії якраз належав до типу «соціалістів-угодовців», а ніяк не революціонерів.
Не упускайте, будь ласка, подібного нюансу.
А краще взагалі не чіпати з метою власної пропаганди геніальних людей мистецтва, які гостро відчували соціальну нерівність, і робити з них «борців за Радянську владу».
Мені також неприємний нинішній «олігархічний» капіталізм. Але не менше мене роздратовує «радянський» соціалізм. Про який той же Шоу мав вельми туманне уявлення.
Друга частина вечора, організованого ВОЛом, — мюзикл «Моя прекрасна леді» за п’єсою Шоу «Пігмаліон» (де, на щастя, співали не соціалісти) — мені особливо сподобалася. За це, як говориться, спасибі. Однак, не дивлячись на весь талант Шоу як комедіографа, вона була менш смішною, ніж перша.
