Без чужого акценту

— Сьогодні багато аналітиків та журналістів говорять про політреформу і Єдиний економічний простір переважно в одному контексті. Чи вважаєте ви, що це ланки одного ланцюга?

— Не вважаю, оскільки бачу різні мотиви як стратегічного, так і ситуативного характеру. Скажімо, головним мотивом політичної реформи в Україні були два моменти. Перший — спроба розблокувати багато кризових явищ і процесів, які нагромадилися у нашому суспільстві. І другий, який виявився, як на мій погляд, визначальним, питання співвідношення сил у вищих ешелонах влади та виходу з політичної кризи у «верхах».

А щодо договору про ЄЕП, то тут уже спрацьовують великі геополітичні чинники. Пригадується, тему єдиного простору підіймали неодноразово, і, власне кажучи, повернення до неї сьогодні — це результат не одного року взаємодії і консультацій. Розвиток теми підхльоснули, по-перше, процеси прискореної європейської інтеграції, по-друге, події на Близькому Сході та нафтові проблеми, по-третє — процеси, пов’язані з концепцією глобалізації, яку найактивніше розробляють у Сполучених Штатах. Усе це в комплексі послугувало поштовхом до того, що Росія, Казахстан, Білорусія й Україна пішли на формування економічних позицій спільного виходу з кризових ситуацій.

— Чи не здається вам символічним те, що двосторонню українсько-російську заяву із висловленням підтримки ініціатив президентів чотирьох країн підписали у рамках одеського ділового форуму на борту модернізованого теплохода «Тарас Шевченко»?

— Багато історичних подій на перший погляд видаються абсолютно імпровізаційними... Якби у представників ділових кіл двох країн не з’явився намір зібратися на борту «Тараса Шевченка»... А так — він оновлений, вийшов і показав свої, як на мою думку, досить нормальні ходові якості. Думаю, те саме може статися й із темою Єдиного економічного простору. Не скажу, що все відбуватиметься точнісінько за планом. Такого, безумовно, не буде. Але, ще раз підкреслю, історія знає безліч подій, до яких спочатку ставилися досить скептично, як до чогось легковажного. Пригадайте, свого часу лютневу революцію розглядали як «опереткову». Але вслід за нею відбулася революція, що переламала хід історії. Те саме і тут. Можливо, перші кроки справлятимуть враження чогось скороспішного. Але якщо за цим стоятимуть економічні процеси, якщо люди, країни, політики відчують вигоди від цього процесу, то можливий і рух за висхідною.

— Якою революцією, на ваш погляд, є нинішня політична реформа в Україні?

— Я взагалі не вважаю це революцією. Звернемося до зарубіжного досвіду: скажімо, у Франції було п’ять республік, і конституцію щоразу «перекроювали», коректували тощо. Причому, зверніть увагу, частково це відбувалося з допомогою революційних дій, частково — якихсь реформаторських зусиль. Тобто коректування нашої Конституції — це нормальний процес. Ось американцям пощастило: вони один раз прийняли конституцію, а з тих часів приймають лише поправки. Але європейський шлях — це часто шлях «перекроювання» основного закону. Очевидно, ми з цього погляду не далекі від загальної тенденції.

— Чи вчасно почалося це «перекроювання» Конституції в Україні?

— Думаю, сьогодні потрібно вже ставити запитання швидше про наслідки. Зміни в ім’я чого? Якщо в ім’я якихсь одномоментних політичних інтересів, то цей процес триватиме нескінченно. Якщо ж задля створення ефективної держави, тоді це перспективно. Саме це питання вимагає сьогодні дуже серйозного аналізу і відповідального підходу. Ось той самий момент із виборами президента в парламенті. Питається, для чого? Якщо від цього виграє громадянське суспільство загалом, тобто держава стане ефективнішою, а суспільство — відкритішим, то це добре. Якщо ж це продиктоване якимись вузькокорпоративними інтересами, то чекати яких- небудь реальних політичних наслідків не випадає. Тобто якісь страхування для нинішніх політичних персонажів можливі, але серйозного прориву ми навряд чи дочекаємося. Будь-яку політичну реформу повинні здійснювати в пакеті з соціальним чинником: чи буде людина почуватися захищенішою, чи розвиватиметься її бізнес, чи цінуватимуть її гідність тощо.

Я думаю, що якщо вже «перекроювати» Конституцію, то слід створити таку політичну систему і таку державу, яка була б насправді повністю відкрита для ініціатив. Ініціатив підприємців, ініціатив простих громадян. Іншими словами, у разі таких реформ має бути присутня ось ця ідея «держава для нас, а не ми для держави».

— На політичній секції форуму в Одесі прозвучала думка, що Україна підписала угоду про ЄЕП із застереженням не в останню чергу тому, що східний сусід часто нав’язує офіційному Києву «московський акцент»…

— Позиція України, на мій погляд, — це позиція постійного балансування між Сходом і Заходом. Загалом-то, у внутрішній політиці країни ми також спостерігаємо постійне перетягання каната між східним і західним менталітетом. Власне, ось це внутрішнє напруження позначатиметься скрізь і на всіх рівнях. Думаю, вступаючи до ЄС, Україна також мала б багато застережень. Тому навряд чи тут доречно говорити про якусь спробу тримати «дулю в кишені», коли на тебе давить сильніший суперник.

Зверніть увагу, мессиджі з Заходу, що «ЄЕП слід створювати не далі зони вільної торгівлі», — це також певний варіант диктату. Ми боїмося «московського акценту» з боку східного сусіди, але водночас піддаємося акценту Заходу. А нам не потрібно шукати акценти. Нам потрібно виходити зі своєї вигоди та своїх національних інтересів. Коли є своя стабільна позиція, запитання, кому поступатися, навіть не виникає.

— А чого від нас вимагатимуть замість того, наприклад, здешевлення енергоносіїв в ЄЕП? Сьогодні — наддержавний контролюючий орган, а що потім?

— Погодьтеся, будь-які інтеграційні процеси вимагають створення наднаціональних органів. Візьміть ту саму Раду Європи, ООН й інших. У світі ніхто від цього не непритомніє і не каже, що національна незалежність Німеччини або Франції втрачена. Думаю, ми можемо піти на формування таких наднаціональних рад. Але, знову-таки, у результаті дуже серйозних переговорів з урахуванням інтересів сторін тощо. Це процес досить тривалий, що вимагає, крім того, певної політичної волі.

— На форумі з російської сторони нерідко доводилося чути заяви у стилі «братні народи», «брати-слов’яни» і тому подібне. Чи не здається вам, що все це дуже схоже на радянську ностальгію?

— Є і ностальгія, є і прагматизм, є і розуміння того, що повернутися до старого Союзу з його плановою системою фізично неможливо. З іншого боку, існує інтерес низки підприємців, які розуміють вигоду внутрішньої СНД-шної кооперації. Йдеться про таку модель інтеграції, де буде ефективно діючий ринок, відкриті міграційні потоки тощо. Специфічна позиція України полягає у тому, що їй буде добре якраз у двох інтеграційних моделях. З одного боку, — інтеграційна модель «Україна — Росія», з іншого — «Україна — європейське співтовариство». Історія — це біфуркаційний процес, це завжди боротьба альтернатив. Власне, позитивний результат інтеграційного руху можуть визначати три чинники: тверезий аналіз, політична воля і натхнення. Якщо є духовне проникнення ідеєю, то з’являються і воля, і бажання аналізувати. Якщо ні — справа поступово заморожується.