Білоруси хочуть Змін

Вибори президента в Білорусі прогнозовано стали точкою біфуркації, яка не зняла напругу, а ще більше загострила ситуацію. Подальші події можуть розвиватися за різними сценаріями. Отже, на ранок понеділка в Центрвиборчкомі Білорусі вже заявили, що за попередніми підрахунками Олександр Лукашенко набирає 80,23%, а його основна опонентка Світлана Тихановська — 9,9% (її чоловіка Сергія не допустили до виборів і тримають в буцегарні). У відповідь Тихановська заявила, що опозиція не визнає результатів виборів. «Отримані нами цифри не збігаються з тими, які були озвучені», — сказала опозиціонерка.

Її прихильники і взагалі ті, хто виступають проти президента Лукашенка, в неділю ввечері вийшли на вулиці Мінська і інших великих міст країни з гаслами «Уходи!» і «Перемен!». Підготовлена до протестів влада за допомогою ОМОНу жорстко розігнала мітингувальників, використовуючи гумові кулі, водомети, світлошумові гранати, міліція била і виловлювала людей всюди, де бачила якесь скупчення. В результаті одна людина загинула (від травм отриманих після наїзду спецтранспорту на протестувальників), сотні поранені і сотні затримані. До ранку правоохоронці повністю придушили протести.  

Які перші висновки можна зробити після виборів в Білорусі?

Перший. Насамперед, зазначимо, що Білорусь, на відміну від інших пострадянських республік пішла своїм шляхом розвитку, особливо якщо брати географічну Європу. Це типовий авторитарний режим, який встановився в цій країні невдовзі після розвалу СРСР — з приходом до влади в 1994 році Олександра Лукашенка. Всі ці 26 років правління «бацька» старанно вибудовував і вибудовує вертикаль влади, обмежуючи політичну свободу громадян, зокрема «зачищаючи» своїх опонентів (хтось в тюрмі, хтось закордоном, когось взагалі немає в живих). З іншого боку, це дозволило забезпечити певну стабільність, більш-менш пристойне соціально-економічне забезпечення громадян, розбудову інфраструктури і на відміну від Молдови, Грузії, України, зберегти територіальну цілісність країни. Часто Білорусь порівнюють з авторитарною путінською Росією — так, багато схожого, проте багато і відмінностей за різними параметрами.  

Другий. Якщо припустити, що білоруській опозиції вдасться усунути режим Лукашенка, або він сам піде з влади (малоймовірно), то одразу на порядку денному два виклики? Зовнішньополітичний — чи витримає нова влада тиск Кремля, адже не секрет що через так зване «союзное государство» Москва прагне поглинути Білорусь. Досі Лукашенку вдавалося витримувати тиск і зберегти незалежність своєї країни, хоча Росію і Білорусь багато що поєднує. Та і не виключено, що через це наразі Кремль може застосувати сценарій, коли використавши протести в Білорусі послабить чинного президента, аби скинути його, або запропонувати такі домовленості, від яких він не зможе відмовитися. Тут на допомогу опозиційним білорусам український урок 2013—2014 рр., коли Москва використала Євромайдан і Віктора Януковича аби розпочати «русскую весну» і захопити частину української території. Чи готова до цього білоруська опозиція? Внутрішньополітичний — як і з ким чинна білоруська опозиція планує змінювати Білорусь? Який альтернативний проект (замість лукашенківського) розвитку країни? Мало прагнути скинути Лукашенка для того, щоб провести нові вибори — має бути план. До речі, ще одна аналогія з українською опозицією в 2014 р., і актуальне питання — а в якому сьогодні стані Україна (політично, економічно, соціально...)? Наразі з усього видно, що білоруській опозиції складно акумулювати і організувати протестні настрої в країні, хоча об’єктивно чинний режим добре підготувався до масових виступів громадян, зокрема вивчивши українську ситуацію.

ФОТО РЕЙТЕР

Третій. Наразі перед Білоруссю серйозний виклик і дилема. З одного боку, залишатися такою ситуація більше не може, велика частину суспільства втомилася від чинного режиму, а з іншого — чи справиться із задачами нинішня опозиція, якщо Лукашенка піде. Якщо обирати якийсь один з цих варіантів, то уникнути серйозних негативних наслідків не вдасться. Тому Білорусі потрібен компроміс. Лукашенку слід сприйняти те, що білоруське суспільство змінюється і він не може вічно знаходитися у владі, потрібно давати більше політичної свободи громадянам, дозволити політичну конкуренцію, відроджувати білоруську мову і опиратися тотальному російському впливу (інакше навіщо тоді своя держава), дбати про безпеку разом з Україною і іншими сусідами, адже як показує практика (затримання «вагнерівців» в Білорусі) ворог тут спільний — це Кремль. Тим часом, білоруській опозиції потрібно дорослішати і набирати вагу (об’єктивно це складно, бо роками все викорінювалося), готуватися до влади і формувати альтернативний проєкт для країни. Можливо це виглядає утопічно — потрібен певний перехідний період, але інакше буде болячи всім.  

Що думають експерти?

«ЛУКАШЕНКО ЗНОВУ ЛЕГІТИМІЗУВАВ СВІЙ ТОТАЛІТАРНИЙ РЕЖИМ, І ВІН ІСНУВАТИМЕ ДОКИ ЦЕ ЗАДОВОЛЬНЯЄ МОСКВУ»

Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, директор Iнституту зовнішньополітичних досліджень, доктор політичних наук:

— Олександр Лукашенко в черговий раз легітимізував свій тоталітарний режим, тож він і надалі існуватиме, доки це задовольняє Москву. Якщо Лукашенко стане неприйнятним для Москви, тоді Путін покінчить і з його режимом і з самим Лукашенко.

Шанси у білоруської опозиції прийти до влади нульові. Якщо ми подивимося на 26-річну історію Білорусі, згадаємо пана Андрія Саннікова, який брав участь у президентських виборах з прозахідною проєвропейською позицією, — його доля сумна, ще сумніша у тих, кого у лісах закопали. Стара опозиція втратила всіляку підтримку громадянського суспільства та Заходу у силу вимушеної еміграції та недостатню увагу до ключових питань.  Нова опозиція, що підросла — молодь, яка не стільки проєвропейськи, скільки національно-орієнтована. Тому ми бачимо під час мітингів прапори Білоруської народної республіки, яку було створено після розпаду Російської імперії, на початку ХХ ст.

Зовнішню підтримку новим опозиціонерам надає Росія, бачимо, що два кандидати базували свою політику на проросійських гаслах, декого фінансував «Газпром», «вагнеровці» за совами одних людей були покликані стабілізувати режим, за словами ж Лукашенко — дестабілізувати, проте тут Путін та Лукашенко грали у свою власну гру, адже президент РФ незадоволений презентом Білорусі останнім часом.

Лукашенко сам боровся з національною самосвідомістю Білорусі. Зокрема вів російську як державну, лише нещодавно дозволив спілкування білорускою. Чому Лукашенко був проти національної самосвідомості? Він мріяв посісти престол у Росії — звідси й ідея союзної держави. У часи слабкого Єльцина Лукашенко користувався великою популярністю в російському суспільстві, яке шукало свого царя. Коли прийшов Путін, Лукашенко зрозумів, що місце царя вже зайнято і останні 10 років став дистанціюватися, показувати, що Білорусь та Росія — дві різні країни. Однак вже є вся будівля союзної держави: у них спільні прикордонні війська, фактично спільні збройні сили. У 2019 році був шалений пресинг на Лукашенка з метою схилити його до союзної держав, де б він був «весільним генералом», однак ідея трохи відійшла на тлі російського референдуму до змін у конституцію. 

Формування білоруської національної самосвідомості серед населення ситуативно збіглося з намірами Росії дотиснути Лукашенка і накинути на нього вуздечки, поки не підросла нова маріонетка. Тому Росія й підкормлює опозиційні сили, аби виростити заміну Лукашенку. Тож особливих перспектив у опозиції немає. 

Незважаючи на те, що у наших ЗМІ йде справедлива критика Лукашенка, з геостратегічної точки зору він для нас є певною страховкою, не надійною, звісно, бо якщо Путін прийме рішення про широкомасштабний наступ на Україну, Білорусь піддасться, адже вона є воєнним союзником Росії.

Поки Путін покладає надії на ідею федералізації України. Якщо ідея федералізації не вдасться, то найнебезпечніший напрямок наступу на Україну буде саме з території Білорусі. Адже від їх кордону до Києва трохи більше 100 кілометрів, це близько 2 годин ходу танками. Ми ж за шість років не можемо навіть паркан побудувати на кордоні з таким потужним агресором, як Росія. Інженерно-обладнаного кордону з Білоруссю також немає, тож перепони для наступу відсутні. 

«НИНІШНЯ СИТУАЦІЯ НЕБЕЗПЕЧНА І ДЛЯ УКРАЇНИ, І ДЛЯ КРАЇН БАЛТІЇ»

Атіс КЛИМОВИЧ, військовий журналіст, Латвія:

— Думаю, що політики Євросоюзу зараз стоять перед вибором найсуворішої заяви, може навіть санкцій. У Латвії вже виступив і президент, і міністерство закордонних справ, і наші депутати, які вимагають вільних виборів у Білорусі. Важко передбачити реакцію Мінська, але всі дії Лукашенка свідчать, що він до останнього застосовуватиме будь-яку силу, що не дає приводу думати про хороший сценарій.

Невелика вірогідність того, що білоруська опозиція може зараз чогось досягти. Я, на жаль, не спостерігаю такої сили, згуртованості та готовності жертвувати самими собою, як це було в Україні 2013—2014 років. Не можу радити, що повинні були робити білоруси, але мені здається, Київ свого часу показав, що є можливість чинити опір. Не думаю, що президент Білорусі відступить, швидше за все, він ще жорсткіше правитиме.

Безумовно, результати виборів з подібною антидемократичністю не будуть визнані нашими країнами. Демократичні держави на боці опозиції, по-іншому не може бути. Проте тут потрібно дивитися на Кремль. Я згоден з українськими коментаторами, що Кремлю вигідний Лукашенко, від якого відвертається Захід і який перебуває під ковпаком у Росії. Якби в Білорусі були такі ж зміни, як в Україні, Кремлю це б завдало ще більше проблем.

Крок Лукашенка до зближення, а вірніше, підпорядкування Білорусі Москвою помітний. Ми і зараз не знаємо, наскільки швидко російські військові можуть опинитися на білорусько-українському кордоні. Недемократична Білорусь може виступити як близнюк авторитарної і небезпечної Росії з її великою армією. Тому нинішня ситуація небезпечна і для України, і для країн Балтії.

«ВЕЧІРНІ ПРОТЕСТИ — ЦЕ ПРОСТО ПРОТЕСТИ НЕБИТОГО ПОКОЛІННЯ.  ТЕРМІН — ДВІ ДОБИ. АБО ТАК АБО НІ»

Iгар ТИШКЕВIЧ, експерт програми «Міжнародна та внутрішня політика» Українського інституту майбутнього (facebook.com). 

— Ядро — міський середній клас і молодь, багато молоді. Небите покоління. Яке упевнене, що якщо вийти і сказати «ні» — влада відступить.

У влади, точніше у її представників, є що втрачати. Вони чіплятимуться зубами.

Це база протистояння, яка не створює передумов для швидких компромісів.

Людей досить багато. Не сотні тисяч як здається, але дуже-дуже багато. Але — і це ключове — вони не організовані. Протести не централізовані і не скоординовані.

При цьому ідея масових зборів у виборчкомах спрацювала навіть без єдиного центру. Але, окрім протоколів, потрібна була швидкість, аналіз і робота. Грубо кажучи — перші результати альтернативного підрахунку до результатів ЦВК. Цього не було.

Більш того, достроковим голосуванням, блокуванням інтернету, хакінгом стартового сайту платформи «Голос» влада істотно обмежила можливості даної системи.

Тому вечірні протести — це просто протести небитого покоління — молоді та міського середнього класу. Хаотичні, без мети, без координації, без загального планерування.

Потенційні лідери — виборчі штаби передбачено злилися. Я не лише про Тихановську та Колесникову, які реально злякалися наслідків, але і про інших, які розмірковуючи про долю народу, не захотіли лізти в м’ясорубку та брати ситуацію під контроль.

Крім того, влада заздалегідь на добу закрила деяких представників старої опозиції, здатних вести протести. І, на жаль, не випустить до закінчення гарячої фази цієї хвилі протистояння (скільки там, наприклад, у Северинця «відкладеної адміністративки»?)

Чи будуть протести розширюватися і чи стануть вони вкрай небезпечними для Лукашенка? Це покаже сьогодні і завтра. Заводи Мінська та великих міст. Якщо вийдуть працівники цих підприємств, мешканці спальних районів (не нових кварталів для покупця з грошима, а районів «общаг» і соціального житла) — буде зовсім інший баланс. Термін — дві доби. Або так або ні.

Далі влада на початковому етапі (до трьох тижнів) тиснутиме силою. Ув’язненнями (адміністративна відповідальність) штрафами, розгонами. Лідерів, що виявляться, притягуватимуть за кримінальними статтями. Не всіх. Деяких. Показово. Аби іншим стало страшно.

При цьому сам протест довів, що протесні настрої є. Лукашенко (точніше система) дістав багатьох. Ресурс протесту — близько мільйона. Той же  міський середній клас. Із родинами це близько 1 мільйона. Багато. І ці люди поза системою комунікації влади та суспільства.

Залишати таку кількість людей «поза системою» неможливо — система ляже. Тиснути = стимулювати еміграцію = загинуть плани розвитку економіки знань — система і держава загинуть (уже через 3—4 роки).

Тому буде певна трансформація. Швидше за все, зі створенням «демократичного заповідника» новою конституцією. Не демократії, а саме заповідника. Наприклад, партії з «бОльшими» можливостями «але без надмірностей», трохи свободи слова «але під контролем» і таке інше.

Для такого формату потрібні будуть ті, хто каналізує протесні настрої — «нібито опозиційні партії нової формації». І тут, не здивуюся, якщо ми побачимо героїв наших днів, які успішно зливаються сьогодні.

Комунікатори з боку влади. І тут ми побачимо вчорашніх чиновників, які перед виборами 2020 і кризою раптом зібралися і пішли «в бізнес». Вони не взяли на себе токсичність сьогоднішнього дня. Вони будуть комунікувати.