Блазень із батогом і аншлюс із пряником
Як відомо, кращий експромт — добре підготовлений експромт. Тому швидкість і узгодженість, з якою було створено так звану антикризову коаліцію, здивувала не лише Президента. Така організованість могла б викликати навіть захоплення, якби не одна дивна обставина. Дуже вже ж проукраїнські гасла проголошувалися її творцями і дуже одіозним виявився склад тих, хто був у перших лавах тих, хто вітав. В одній компанії опинилися і персона нон грата в Україні, депутат Держдуми Костянтин Затулін, і не менш цікава персона Віктор Медведчук. А віце-спікер російського парламенту Володимир Жириновський відзначився цілим інтерв’ю в газеті «Комсомольская правда». В якому, з властивою йому експресивністю, вкотре розселив українців згідно з їхніми переконаннями. «Україна повинна розділитися!» — безапеляційно заявив Вольфович. При цьому тій частині населення, яка орієнтується на українську державність, виділено для проживання чомусь лише п’ять областей, а з іншої частини, на його думку: «можна буде зробити три федеральні округи: Київс ький, Харківський і Одеський». Усе це, звичайно, можна розглядати як жарти штатного держдумівського блазня, але не варто забувати про те, що блазні в політичній традиції Європи часто висловлювали те, що їх господарі не могли висловити вголос із міркувань дипломатичного характеру. Але паралельно клацанню цього словесного батога Жириновського, від якого мліють деякі зареєстровані в Україні ЗМІ, ідеологи братньої не забули показати ще й пряник. Враховуючи ганебні уроки прямого інформаційного тиску, безперспективність торговельних воєн для обох сторін, стратеги північно-східного сусіда продовжують шукати більш прийнятні шляхи та підходи до незалежних сердець українців. І, на жаль, знаходять їх, хоч як це парадоксально, саме в тому середовищі, яке зараховує себе до державної влади й повинно забезпечувати суверенітет держави.
Один із таких підходів досить детально й красномовно описано в цікавій статті російського політолога Валерія Соловйова «Цель новой стратегии». Надруковано в часописі «Политический класс» 16 квітня 2006 року. Метою цієї стратегії пряника, за словами автора, є «формування спільної (не єдиної!) російсько-української держави». Лише союз із Росією, на думку автора, «принесе громадянам України членство в державі, що говорить із Європою на рівних. У новому співтоваристві українці будуть рівноправними шанованими громадянами, а не третьоґатунковим населенням і робочою худобою, як у Європі. Складається враження, що автор чи то сам застряв у часі й просторі на просторах СРСР, чи свідомо замовчує той факт, що становище власного народу в Росії мало чим відрізняється від тієї ж робочої худоби. Звідси, мабуть, і його впевненість у тому, що його нова стратегія знайде чимало прихильників і в нашій країні.
«В Україні в неї багато потенційних прихильників, чия енергія і зусилля витрачалися в останні 15 років, загалом, безцільно або не знаходили виходу. Якщо Росія відкриє їм новий обрій, то в цих людей з’явиться могутній стимул, глобальна мета і справді історичне виправдання своєї політичної діяльності».
Саме на цих людей, на думку автора, повинна орієнтуватися нова російська стратегія. У той же час автора дуже турбує той факт, що вихованці російської селекції ще не до кінця визріли й постійно потребують нагляду. «Проросійськи налаштована частина українського суспільства і «східні» еліти самі по собі не володіють достатньою морально-психологічною силою та здатністю до достеменно історичної творчості. Для цього їм потрібен зовнішній стимул».
У зв’язку з цим стало ясно, що дуже легка згода, досягнута між компанією «Мишки Квакіна» і «вірними тимурівцями» за допомогою всеїдного «дідуся Мороза», вдалася лише тому, що всіх їх об’єднує особливий тип колабораціоністської свідомості, який культивувався в Україні протягом останніх трьох сторіч. Результатом цієї селекції й стала поява в країні численної армії тих, хто оцінює світ лише через відображене світло кремлівських зірок, що потьмяніли. Але ця вада, в значній мірі, компенсується високим рівнем агресії й ненависті щодо країни, в якій вони живуть. До якої ж міри самоприниження й одночасно нахабства потрібно дійти, щоб, маючи такі характеристики, всім цим симоненкам та вітренкам говорити з державної трибуни й від імені українського народу. Але, так чи інакше, іншого людського матеріалу для того, щоб донести «до української масової свідомості фундаментальну дилему майбутнього: бути третьоґатунковою країною в Європі чи рівноправним учасником нового центру сили», в кремлівських стратегів поки що немає. Звідси ростуть ноги в української політичної безпринципності. Гасла соціалістів про будівництво Європи в Україні і показний дрейф Партії регіонів у бік демократизації мають одне й те ж ідеологічне джерело. «Росія повинна не уникати «помаранчевої отрути» — цінностей демократії, а навпаки, активно просувати їх на внутрішній український ринок. Якщо не менше ніж 40% населення України (не лише росіяни, але й частина українців) вважають російську мову рідною, то вимога рівноправності мов набуває глибоко демократичного характеру. Мови мають бути поставлені в рівні умови, а громадяни України самі виберуть ту, яка для них важливіша, потрібніша й рідніша. Немає ніякого прямого зв’язку між мовою і національною незалежністю». Особливо якщо згадати слова Людмили Путіної, про те, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова.
Зміст механізмів реалізації цієї нової стратегії настільки збігається з програмними положеннями Партії регіонів і її сателітів з «антикризової» коаліції, що в коментарях немає потреби.
«Культурну стратегію потрібно тісно пов’язати з принципом федералізму і рішучого підвищення самостійності регіонів України. Росія повинна допомогти Україні реалізувати ці прогресивні принципи. Україна — дуже велика країна з дуже глибокими історико-культурними та політичними відмінностями між регіонами, щоб успішно функціонувати як унітарна держава. Українські області повинні не просто отримати більше самостійності в розв’язанні питань власного розвитку, вони повинні скласти федерацію».
«Виступати проти федералізації — значить, виступати проти демократії та громадянського суспільства, боротися за федералізацію — будувати демократію і громадянське суспільство.
Проти федералізації і, значить, проти демократії виступатиме населення менш розвинених (читай: західних) областей, субсидійованих Сходом.
Якщо ж західні області навідріз виступлять проти федералізації України, то вони виявляться головним джерелом і вогнищем сепаратизму в молодій державі. Традиційне уявлення про Схід і Центр України як потенційно сепаратистську її частину, а про Захід і Київ як гарантії її територіальної цілісності буде перевернуто з ніг на голову. Внаслідок федералізації культурний і політичний баланс на Україні радикально зміниться».
Можливість такого зсуву теоретично відкривається в рамках парламентської республіки». Коментарі, як кажуть, зайві. Здійснювати цей єзуїтський план наш стратегічний партнер і вірний друг пропонує за допомогою механізмів, які будуть, напевно, цікаві не лише СБУ, але можуть бути взяті на озброєння аналітиками з Міністерства культури.
«Російський парламент може ухвалити закон «Про підтримку демократії в Україні», що розглядає розвиток ситуації в сусідній державі крізь призму підтримки та розвитку в ній демократії».
Її завдання — сформулювати та нав’язати новий політичний та культурний порядок денний Україні. А тут вирішальним аргументом виявляються масований інформаційний вплив і культурне переважання.
Приватні російські економічні суб’єкти можуть розраховувати на державну підтримку лише в тому випадкові, якщо вони реалізують в Україні культурні інтереси. Простіше кажучи, купив металургійний комбінат — купи українську газету, а ще краще — телеканал.
Середні інвестори повинні виплачувати культурні внески, за рахунок яких фінансуватиметься система грантів російськомовним ЗМІ в Україні, підтримка культурних і громадянських ініціатив українського суспільства, розвиток освітніх програм.
Цілком реально в найкоротші терміни покрити Україну мережею проросійських комунікацій та інститутів, перекомутувати українське суспільство із західного напряму на східний.
У той же час умовою допуску будь-якого українського бізнесу на територію Росії повинен стати тест на його демократичність: його ставлення до рівноправності мов, свободи культурної конкуренції та федералізації.
Так, запропонована політика фінансово затратна. Проте, якщо спрямувати на цю справу додатковий прибуток Газпрому, тоді вийде, що українці самі профінансують нову стратегію Росії.
Цитуючи перли цієї цинічної інструкції з виживання Росії як держави, не перестаєш дивуватися не так нахабству закордонних ідеологів і безкарності місцевих виконавців, як короткозорості і нерішучості влади, яка вважає себе українською. Невже досі не ясно, для чого потрібні українці країні, якій пророкують демографічне спустошення? Чи не як все те ж гарматне м’ясо й кістки під підмурками її міст?
І якщо заради вирішення цих пріоритетних для Росії завдань вона готова йти «на будь- які поступки економічної та політичної природи», то очевидно не все так солодко на киселевих берегах молочних рік. І причини того інтересу, який проявляє до нас країна, що претендує на звання великої, викликані не в останню чергу тим, що вся її велич, без української території та українського інтелектуального потенціалу, буде величчю того самого першого парубка на селі з одним будинком.
