«Боротьба між «Волтерами Дюранті» і «Гаретами Джонсами» триває»

В суботу, 23 листопада, в нашій країні вшанували пам’ять жертв голодоморів в Україні. По всій державі були проведені численні заходи пам’яті, зокрема всеукраїнська акція «Запали свічку». Нагадаємо, що саме Джеймс Мейс, один із найбільших дослідників Голодомору 1932—1933 рр., першим закликав українців ставити свічку пам’яті у вікні на знак пошанування заморених голодом наших співвітчизників.

Втрати України від Голодомору 1932—1933 років зіставні з втратами у Другій світовій війні, це — ті сторінки української історії, які неможливо забути, заявив Президент Володимир Зеленський під час заходів біля Національного музею Голодомору-геноциду.

«У нашій історії є сторінки, які дуже боляче згадувати, але які неможливо забути. Злочини, які доводять, що жорстокість і цинічність не мають меж. Біди, яких нормальна людина не побажає навіть своїм ворогам. Трагедії, настільки великі, що людство ще не вигадало слів, щоб описати той біль, який пережили українці. Сьогодні ми вшановуємо пам’ять жертв Голодомору — злочину геноциду, який вчинив тоталітарний сталінський режим проти нашого народу, народу України», — сказав Володимир Зеленський.

Сьогодні тема Голодомору знаходиться на зовсім іншому рівні у сприйнятті українським суспільством і світом, якщо порівнювати, наприклад, з 1990-ми роками. Як свідчать останні соціологічні дані, 82% громадян вважають цю трагедію геноцидом українського народу, а на міжнародному рівні офіційно її визнали 18 країн. Звичайно, відповідному усвідомленню та визнанню передувала масштабна робота всередині України і за кордоном. І перш ніж це питання вийшло на державний рівень за часів президентства Віктора Ющенка, тривала робота на інших майданчиках — суспільних, медійних...

Одним із них стала газета «День», яка ще з 1990-х активно веде цю тему, надавши можливість історикам висвітлювати правду про злочини більшовицького режиму. Свого роду першопрохідцем у вивченні цього питанні став американець індіанського походження, політичний українець Джеймс Мейс. Після тривалої роботи над цією темою у Сполучених Штатах, де він був автором звіту комісії Конгресу США з вивчення Голодомору протягом 1980-х років, у 1990-х Джеймс Мейс переїжджає до України, продовжуючи свою роботу, зокрема маючи можливість друкуватися в газеті «День».

Наше видання досі активно веде цю тему. Минулого тижня, напередодні Дня пам’яті, в редакції «Дня» відбулася офіційна церемонія вручення Премії імені Джеймса Мейса дванадцятому лауреату. Ним став український журналіст, головний редактор сайта Цензор.нет Юрій БУТУСОВ (стаття з цього приводу в п’ятничному номері «Дня» — «Позиція та відчуття свободи», № 215—216 за 22—23 листопада ц. р.).

Нагадаємо, Премію імені Джеймса Мейса було засновано 2008 року з ініціативи головного редактора газети «День» Лариси ІВШИНОЇ до 75-х роковин Голодомору 1932—1933 рр. Премія присуджується авторам нових публіцистичних творів у галузі журналістики, які сприяють утвердженню історичної пам’яті народу, його національної самосвідомості й самобутності, визнанню Голодомору 1932—1933 років геноцидом проти українців. Але не лише тим авторам, які пишуть на тему Голодомору, а й тим, хто працює на подолання постгеноцидності українського суспільства.

«Коли ми говоримо про необхідність Премії імені Джеймса Мейса, то щоразу нагадуємо, що ця боротьба між Волтерами Дюранті і Гаретами Джонсами ніколи не закінчиться, — заявила під час церемонії Лариса Івшина. — Після Голокосту вже не було альтернативи створенню Держави Ізраїль, і вони задіяли для утвердження держави всі інструменти, які є. Ми теж пережили катастрофу, яка повинна навчити українців творити інструменти державотворення. Тому що сьогодні виклики, які маємо, показують, що ми цього не створили. Саме тому триває війна, маємо анексований, сподіваюсь, тимчасово, Крим... Це відбулося тому, що ми ці уроки не змогли вчасно засвоїти. Я переконана, що всі наші найкращі сили, зокрема й наші лауреати, роблять усе для того, щоб втрати були мінімізовані».

«Той, хто нагороджується цією Премією, має відповідати певним критеріям, — сказав під час заходу Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик, сценарист, історик культури, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2016, а з цього року новий голова Громадської ради конкурсу з Премії імені Джеймса Мейса. — Думаю, що перший та основний — це громадянська позиція і те відчуття свободи, без якого немає журналістики. Точніше, вона може бути, але це буде щось далеке від справжніх світових і демократичних канонів. І ясна річ, ще один критерій — професіоналізм. Тому що коли публіцист непрофесійний, то навіть якщо він має громадянську позицію, вона мало кого зацікавить. Тож наш з вами вибір цього року, мені здається, правильний — це Юрій Бутусов. Його позиція заслуговує на повагу, і наша повага до нього якраз і демонструється цією Премією».

Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі думки й виступи учасників церемонії, які не потрапили до попереднього матеріалу.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«ДЖЕЙМС МЕЙС ФАКТИЧНО ЗА РУКУ ПРИВІВ ГАРЕТА ДЖОНСА В НАШ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ПРОСТІР»

Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, письменниця, публіцист, член Громадської ради з присудження Премії імені Джеймса Мейса:

— Буквально днями до мене звернулися з Канадського видавництва з проханням дати дозвіл на публікацію шостого видання книги «Століття геноциду». Ця книга дуже популярна на Заході. Вона передрукована в Сполучених Шатах Америки та Великій Британії, а зараз готується в Канаді. І в ній вміщена також стаття Джеймса Мейса. Це єдина стаття, яка стосується нашої української трагедії, — «Факти і цінності. Особистий та інтелектуальний досвід».

Мені дуже шкода... Ні, звичайно, я була рада і сказала: «Могли й не звертатися, але дякую за інформацію». І, поміж тим, замислилася про те, чому ми не беремо участі в світовій загальноцивілізаційній дискусії учених світу. Чому ж саме ця книга в нас випала з поля зору і ми навіть не відстежуємо дискусії? Оскільки, як мені пояснили, вона досить активно обговорюється, як і стаття Джеймса Мейса. Не випадково і пан Юрій, і Лариса Олексіївна сьогодні починали й завершували свої виступи саме фактами і цінностями. Бо це фактично лакмусовий папірець нашого погляду та діяльності.

Якщо відверто, мені дуже гірко. Ми сьогодні відзначаємо чергові роковини Великого голоду і стоїть питання про голоси людей, які доносили правду про трагедію. Сьогодні всюди звучить ім’я Гарета Джонса. Я вчора послухала виступ директора Інституту Голодомору-геноциду, в якому йшлося, що про Джеймса Мейса ми начебто все знаємо, держава зробила, що могла, книги видані, а вдова отримує довічну стипендію. А от про Гарета Джонса ми нічого не знаємо. Ми завинили перед ним. І я замислилася... Це до питання фактів і цінностей. 

Можна так і подумати: держава зробила все. А можна підняти укази Президента про пам’ятник та про меморіальну дошку. Ну, і про матеріальну допомогу вдові. І де там правда? В жодному пункті її немає. Я, правда, отримувала два роки при Порошенку стипендію. Але з новим Президентом вона активно зникла. Щодо пам’ятника — звичайно, є його проект, і є проект меморіальної дошки, але гроші на їх реалізацію жодна з влад не виділяла. Книги? Ви самі знаєте, якою ціною вони видавалися.

Чотиритомник видавався з матеріальною допомогою Посольства США в Україні. А остання книга Джеймса Мейса — переклад дисертації, — за допомогою Фонду «Відродження». Книги, які видавала газета «День», — за кошти самих журналістів. Перша книга, в якій, до речі, була ця стаття — «Факти і цінності. Особистий та інтелектуальний досвід» — вона вперше там була надрукована.

Звичайно, можна сказати, що Джеймс Мейс був обласканий владою. Хоча ми прекрасно знаємо, як Джеймс Мейс був «обласканий». Його взагалі намагалися не помічати і не чути. Не зачіпати його імені та позиції. Тим не менше, з появою Джеймса в газеті «День» його голос прозвучав на всю Україну, і це був перший зв’язок України з інтелектуальним гуманітарним світом. Я особисто була присутня на зустрічі Джеймса і представників НАТО, які казали, що кожний свій вівторок починають з того, що відкривають дайджест: «Щосереди відриваємо англійський дайджест і починаємо вивчати всі матеріали». Це був камертон. По Джеймсу перевіряли інформацію навіть в ООН. Навіть тоді Джеймс підрахував, що в тому ж НАТО, куди ми зараз так прагнемо, та в ООН було до п’яти сотень підключень. Саме з цих двох організацій. Це було дуже важливо. А держава Україна намагалася цього не помічати.

Стосовно Джеймса Мейса і Гарета Джонса. Я маю лист за 1985 рік, який я обов’язково перекладу і надішлю в газету з часом. В ньому Мейс звертається до української діаспори. Він говорить про те, що йому відомо про Гарета Джонса, та звертається по допомогу на зібрання матеріалів, які опублікував Гарет Джонс. Потім він багато дізнався про Гарета Джонса. Також віддав зібрані ним матеріали своїй подрузі Саллі, яка опублікувала в Лондоні книгу «Волтер Дюранті». Вона є в архіві Джеймса Мейса, й туди ще ніхто не заглядав, ще ніхто її в руках не тримав.

Фактично 1989 року за наполяганнями Джеймса був введений образ іноземного журналіста у фільм за книгою «Жовтий князь» Василя Барки. Є фотографія, де Джеймс бере участь у зйомці в образі самого Гарета Джонса. І закономірно все закінчилося. Причому це відбувалося тоді, коли в Джеймса зовсім не було часу. Я не знаю, як він його викроїв, але таки написав цю статтю — «Повість про двох журналістів». Й вона буквально вистрілила в інформаційному просторі. І говорити про те, що Україна не знала з того часу про Джонса, це щонайменше несправедливо. Джеймс Мейс фактично за руку привів Джонса в наш інтелектуальний простір. Шкода, що в нас не вистачило сил й на іншу журналістку Клейман, яку також було вислано 1933 року із України. Про це є публікації та документальний фільм.

Ми завинили перед цими людьми. І людьми, які говорили правду та обирали факти і цінності. Я просто хочу сказати, що, відзначаючи роковини Голодомору-геноциду, ми не можемо забувати той шлях, який ціною власного життя та великої праці пройшли за нас наші попередники. І особливо багато в темі Голодомору зробив Джеймс Мейс.

Ми говоримо зараз про геноцид. Є опитування, яке показує, що щодалі більше людей визнають факт геноциду. Проте, на моє глибоке переконання, треба все-таки повертатися до смислів. Зокрема, до самого слова «геноцид» — що воно означає? Адже у Джеймса Мейса є половина книги, яка пояснює, що таке геноцид в історії світу, в історії СРСР та в історії України. Він пояснює, чому ми постгеноцидне суспільство. Нам потрібно звертатися до книги Рафаеля Лемкіна «Влада країн Осі в окупованій Європі». Нам потрібно звертатися до Ганни Арендт. А також — до нашого прекрасного науковця, до нашого Василенка, до творів Станіслава Кульчицького, в якого є ціла детально розписана панорама: що тоді трапилося і чому. Там є відповіді на ті запитання, яким присвятив своє життя Джеймс Мейс.

Я вітаю Вас (Юрія Бутусова. — Ред.). Я дуже щаслива, що загін лауреатів премії Мейса збільшився. І кожним з носіїв цього імені пишаюся. Я пишаюся Володимиром Бойком. Захоплююся вами, пані Ларисо (Волошина. — Ред.). Я захоплююся вашою мужністю. Читаю публікації всіх і знаю, що це найкращі люди України. Це люди, яких точно безпомильно було обрано в лауреати. Не знаю, чи дало їм це сили, але все-таки осяяло якісь перспективи майбутнього. Я хочу, щоб колись у цьому складі загін журналістів одержав Пулітцерівську премію, яку нам завинив «Нью-Йорк Таймз» та Америка, яка не помічала нашої праці та думок.

«У МІРУ ТОГО ЯК ДЖЕЙМС МЕЙС ВІДДАЛЯЄТЬСЯ ВІД НАС, ВІН ЗМІЦНЮЄТЬСЯ В НАЦІОНАЛЬНІЙ ПАМ’ЯТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ»

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, член Громадської ради з присудження Премії імені Джеймса Мейса:

— Передусім, я хочу підкреслити, що лауреатами Премії імені Джеймса Мейса раніше були газетники — співробітники «Дня» і ті автори, які постійно тут друкуються. І от сьогодні ми вперше присуджуємо Премію людині, яка оволоділа інтернетом. Ясна річ, що з кожним роком соціальні мережі, інтернет здійснюють усе більший вплив на громадянське суспільство, і це дуже важливо.

Друге, що я хотів би відмітити. Джеймс Мейс першим не просто сказав, а довів, що Голодомор був геноцидом, і виклав це у книзі обсягом десь 400 сторінок — це звіт його комісії, схвалений Конгресом 1988 року. І тільки минулого року, 2018-го, США визнали Голодомор геноцидом на міжнародному рівні. 30 років минуло, щоб те зернятко, яке він посіяв, зросло. Це теж підкреслює значення Джеймса Мейса, якого більшість тут знала як близьку нам людину.

Це означає тільки одне: у міру того як Джеймс Мейс віддаляється від нас, він зміцнюється в нашій пам’яті, і не тільки в особистій, а в національній пам’яті українського народу. Це надзвичайно важливо, тому що пройдуть десятиліття, але ми ніколи не забудемо того внеску, який зробив Джеймс Мейс у розуміння нашої української історії в добу її найбільш катастрофічних подій.

Я думаю, що ця Премія завжди мала значення, але з кожним роком вона ставатиме все більш вагомою.

СПАДЩИНА ДЖЕЙМСА МЕЙСА І НАМАГАННЯ ПРОФАНУВАТИ ГОЛОДОМОР-ГЕНОЦИД

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, публіцист, історик, кандидат філософських наук, лауреат Премії-2011:

— 82% громадян України, опитаних наразі Соціологічною групою «Рейтинг», вважають, що Голодомор 1932—1933 років був геноцидом українського народу. 2018 року Голодомор визнавали геноцидом 79% опитаних,  2017-го — 77%, 2016-го — 72%, а 2011 року так вважали лише 58% опитаних.

Тенденція беззаперечна, чи не так? Справді, неможливо заперечити: сьогодні факт Голодомору-геноциду визнано не лише на міжнародно-правовому рівні як у самій Україні, так і в низці держав світу (цей процес триває), але, що головне, абсолютною більшістю самих українців. Його вже неможливо звести на маргінес національної пам’яті, він став іманентною складовою української свідомості й самосвідомості. Інакше кажучи, діяльність Джеймса Мейса в плані дослідження Голодомору не була марною: адекватна оцінка найбільшого жахіття історії України ХХ століття, попри все, ствердилася.

А разом із тим справа ще далеко не завершена. Адже для успішного долання постгеноцидного стану країни потрібні не тільки і не стільки ритуали, навіть щиросерді, скільки системні практичні дії в найрізноманітніших галузях, від деолігархізації телебачення до ефективної підтримки фермерства. А головне тут — героїчна масова дія, завдяки якій долається завдана Голодомором національна травма, яка в іншому разі резонуватиме навіть крізь століття. У зовнішньополітичному плані потрібні не лагідні умовляння деяких західних партнерів — ну, визнайте нарешті Голодомор геноцидом, — а жорсткі, майже ультимативні інвективи: автор поняття «геноцид» і промотор схвалення відповідної конвенції ООН Рафаель Лемкін обґрунтовував три класичних випадки геноциду, вчинені щодо євреїв, вірмен та українців. То невже Лемкін був таким дурним (а тоді й геноцид євреїв неминуче потрапляє під сумнів)? Чи, може, у ваших очах українці — це якась нижча раса, унтерменші? Кажете, занадто різко та недипломатично? Можливо. Але хіба ж не в точку? Чи ще варто згадати підспудне бажання не псувати взаємини з путінською Росією?

Крім цього, існує ще й небезпека профанування, «забовтування» понять Голодомор і геноцид. У тому числі — й деякими українськими патріотами, які при першій-ліпшій нагоді (а то і без нагоди) звати «новітніми голодоморами» ті дії влади, що їм не подобаються. Найостанніший, мабуть, приклад — це порівняння запровадження купівлі-продажу орної землі з Голодомором... Ну, а «геноцидів» у вітчизняних медіа безліч. І «тарифний геноцид», і «ціновий», і «податковий» — і купа інших. Як на мене, варто бути обережнішими з цими поняттями, інакше можна вкрай знецінити і спрофанувати їх. Профанування їх самими українцями в кінцевому підсумку підіграє тим західним «друзям», які не хочуть офіційно визнавати Голодомор геноцидом («подивіться, у них усе, що їм не подобається — то геноцид») і гальмує завершення справи Мейса.

«ОКРЕМА ПОДЯКА ЮРІЮ ЗА БЛИСКУЧУ ПРОФЕСІЙНУ ВІЙСЬКОВУ АНАЛІТИКУ»

Володимир БОЙКО, історик, Чернігів, лауреат Премії-2013:

— Дозвольте привітати цьогорічного лауреата, Юрія Бутусова, і подякувати за надзвичайно потужний заряд настрою спротиву. Особливо він був важливий навесні 2014 р., коли ставало лячно від розуміння, як далі можуть розгортатися події. І неможливості щось принципово змінити. Тоді вивірені тексти Юрія давали можливість сказати самому собі — боротьба триває, у нас досить сил, щоби подолати це «братнє» лихо зі сходу.

Вкрай необхідна така впевненість і тепер. Адже ми живемо в маніпулятивному світі, коли девальвовані цінності орієнтири, зникають моральні авторитети, а здобутки попередніх років під загрозою перегляду. Втім так трапляється не вперше і не лише з нами. Хіба що тепер — настільки масштабно в нинішньому глобалізованому світі. За подібних обставин дуже важливо мати надійне джерело для перевірки інформації (точку опори), коли розумієш — це  відкритий текст, навмисних помилок немає. Такою була публіцистика Джеймса Мейса, таким зміг стати сайт censor.net. Часом можна з ним не погоджуватися (одностайність не для вільного світу), але напевно — він допомагає розуміти причинно-наслідкові зв’язки та діяти свідомо.

Окрема подяка за блискучу професійну військову аналітику. Зрештою, більшість чоловіків служили в армії, тож багато хто вважає, що добре розбирається у військовій справі. Вибачте, це як у футболі — фахівців багато, ледь не всі розуміються на військових операціях та армійських пересуваннях. Але що за тим? Насправді обґрунтованість висновків та рекомендацій можна зрозуміти з деталей, що спираються на прекрасну фахову підготовку та погляд очевидця. 

І про особисте. Так склалося, що кожного дня мій шлях на роботу проходить вулицею Мстиславська в Чернігові. На одному з її будинків відкрито меморіальну дошку капітану Юрію Бутусову. Він народився в місті над Десною, а загинув під Дебальцево. Згодом журналіст Юрій Бутусов підготував та оприлюднив статті, присвячені своєму тезці — емоційний, а водночас дуже проникливий портрет людини, яка віддала своє життя за Україну. Особистісний вимір сучасної російсько-української війни — так, аби збагнув кожний що з нами відбувається і навіщо.

«УОЛТЕР ДЮРАНТІ ТА ГАРЕТ ДЖОНС СИМВОЛІЗУЮТЬ СУЧАСНУ УКРАЇНСЬКУ ЖУРНАЛІСТИКУ НА 100 ВІДСОТКІВ»

Наталія IЩЕНКО, журналістка, лауреат Премії-2017:

— Юрій Бутусов є професійним журналістом, який насамперед нас інформує. З іншого боку, він має дуже міцну громадянську позицію. Бутусов, до речі, якраз один з перших, хто постраждав на Євромайдані. Причому він виконував свою журналістську роботу.

Якщо переходити до української журналістської платформи, то можна сказати, що ці дві постаті — Уолтер Дюранті та Гарет Джонс, є моделлю існування журналістики. Ці фігури символізують сучасну українську журналістику на 100 відсотків. В свій час Дюранті видали Пулітцерівсьску премію, а зараз сучасним «дюранті» видають гранти, їх спонсорують наші олігархи, їм видають державні нагороди. А вони, тим часом, виступають з позицією, що наших військових не можна називати військовими, що з публічного простору взагалі потрібно прибрати мову ворожнечі, тобто не потрібно ворога називати ворогом. Вони просувають тут російських пропагандистів. Дійшло навіть до того, що на одній з суто журналістських конференцій в Україні росіяни змогли провести інформаційну спецоперацію. І це дозволила офіційна українська журналістика.

Але є й інша частина української журналістики — така як Гарет Джонс. Вона не відчуває підтримки сильних світу цього і вона не має таких ресурсів як перша категорія, проте вона не здається. Можливо, колись такі люди як Юрій Бутусов теж стануть героями якогось фільму, адже ця інформаційна боротьба обов’язково буде оцінена. Тобто визнання буде потім, і можливо навіть не в Україні. Наприклад, якби не Юрій Бутусов, то ми б  2014-го знали набагато менше. Ми ж знаємо як наша офіційна інформаційна політика перекручувала, замовчувала... А Бутусов завжди був на варті, тому що вважає, що це саме те, чим має займатися журналіст. І це правильно. Вітаю тебе як колегу і як друга! 

«МЕЙС ОПИСУВАВ МЕХАНІЗМИ — ЯК ІМПЕРІЯ ПОЗБАВЛЯЛА УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО СПОСОБІВ КОЛЕКТИВНОГО ВИЖИВАННЯ»

Лариса ВОЛОШИНА, журналістка, телеведуча, лауреат Премії-2018:

— Як лауреат минулого року, хочу Вас привітати, пане Юрію. А як науковець можу сказати, що цінності — це коли те чи інше суспільство толерувало певну поведінку. Більше того, з точки зору еволюції виживають ті суспільства, в яких стає нормою цінності колективного виживання, а це — толерантність, повага, взаємодопомога, солідарність. З точки ж зору особистості виживають ті, хто живе власним інтересом, іноді навіть за рахунок інших. Це цікава паралель, тому що коли ми говоримо про роботу Джеймса Мейса, то він описував механізми — як імперія позбавляла українське суспільство способів колективного виживання, змушуючи закриватися в голодній хаті й думати лише про своє виживання. До яких наслідків це призвело, ми бачимо досі. 

Аналогічно ми бачимо іншу Україну, коли певна категорія людей заради всіх, заради інших поступаються власним інтересом. Це ті люди, історії та хроніки, про які пише газета «День». На жаль, не всім цікаво, бо це не скандали і не сенсації. Для справжнього автора, публіциста писати про ціннісні речі — це робота, яка буде цікава нащадкам, але точно не зараз, бо сьогодні багато хто звик до лайків і перепостів. Тому я дякую за те, що газета «День» пише і толерує людей, які несуть цінності і правду. Таким чином ви допомагаєте українському суспільству повернутися до цінностей колективного виживання, завдяки яким, будемо сподіватися, українці як спільнота виживе.