Боїмося гніву великого сусіда?

Політичні біженці з Росії та Білорусі потрапили в центр нового скандалу.

Як написала минулого тижня московська «Независимая газета», фігуранти «болотної справи» Михайло Маглов, Філіп Гальцов, Олексій Девятов і його дружина Дженні Курпен оприлюднили заяву, де розповіли про дискримінаційну політику українських уповноважених органів щодо громадян Росії та Білорусі. Росіяни отримали відмову в наданні статусу біженців. Рішення української сторони мотивувалося тим, що прохачі не відповідають визначенням, які передбачені в Законі України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту». Раніше про те ж саме заявляли громадяни Білорусі.

Це які докази потрібні українським чиновникам, щоб зрозуміти політичну вмотивованість так званої «болотної справи». Йдеться про цілеспрямоване переслідування російською владою активістів опозиційних виступів на Болотній площі і проспекті Сахарова у Москві, а також подальших мітингів. Характер білоруської влади та її ставлення до опозиціонерів також добре відомі. Яких доказів у переслідуванні вимагають українські чиновники, хіба вони українських газет не читають, телебачення, навіть провладне, не дивляться?

Перше можливе пояснення таких дій українських чиновників — небажання ускладнювати і без того натягнуті стосунки з сусідами.

Проте світова практика свідчить про прямо протилежне. Навіть країни із режимами вельми далекими від демократичних стандартів біженців, зокрема й політичних, приймали. Франкістська Іспанія без особливого афішування давала статус політичних біженцям із сусідньої Португалії, коли останньою керував Салазар.

Рівень стосунків навіть між союзними країнами не може впливати на засадничі речі. Франція, а також Англія, були союзниками царської Росії на початку минулого сторіччя. Проте політичні противники — від меншовиків, більшовиків до есерів — приймалися з відповідним статусом.

Великий китайський революціонер Сунь Ятсен змушений був тікати від переслідувань спочатку до Японії, а потім опинився в Англії. Але й тут йому не дали спокою. Агенти китайського уряду викрали Сунь Ятсена в Лондоні і в очікуванні попутного корабля сховали в китайському посольстві. На батьківщині революціонера чекала неминуча смерть. У той період стосунки між Лондоном і Пекіном були надзвичайно тісними. Китайський уряд проводив проанглійський курс і надавав великі привілеї британським компаніям. І до перебування Сунь Ятсена в Лондоні у Форін-офісі ставилися без захоплення, оскільки він виступав проти проанглійської політики чинного китайського уряду.

З вікна своєї камери Сунь Ятсен викинув записку з проханням про допомогу, яку жінка, що підібрала її, віднесла в поліцію. Міністр закордонних справ лорд Роберт Солсбері дав розпорядження вимагати повернення Сунь Ятсена. Після відмови китайських дипломатів, порушуючи екстериторіальність посольства, поліція провела обшук і звільнила Сунь Ятсена — майбутнього президента Китайської Республіки і засновника партії Гоміндан (Китайська національна народна партія).

Пояснюючи у парламенті свої дії Солсбері зазначив, що права людини на життя і свободу є наріжним каменем, основою Британії. Англія дала притулок китайському емігрантові, і нікому не дозволено, навіть дружньому уряду, зазіхати на основи.

Взагалі пов’язувати стосунки між державами з міжнародно визнаними правами людини і зобов’язаннями України — принципово шкідлива і небезпечна філософія. Міждержавна політика — річ кон’юнктурна і вельми мінлива, а основні права людини постійні і непорушні. Побоювання засмутити сусіда розкривають несамостійність української зовнішньої політики, відсутність стратегічної лінії. Якщо мова про ціну на газ, то сусіда не дуже боїмося і діємо досить рішуче, а ось у питанні надання притулку політичним емігрантам раптом така нерішучість.

Країни Балтії, передовсім Литва, свого білоруського сусіда не бояться розсердити. У Мінську незадоволені, але нічого, торгують, попри проблеми.

Наші власні політичні знаходять притулок у Чехії та Італії, але щось не чутно, аби через це у Києва зіпсувалися стосунки з Прагою або Римом. Тоді чого боїмося?

Мабуть, тут не слід вірити тому, що влада боїться зіпсувати стосунки з Росією. Насправді проблема у самій нашій еліті. Демократично налаштовані політичні емігранти з Росії і Білорусі нашій владі не потрібні. По-перше, вона не сприймає носіїв таких ідей і цінностей, хоч внутрішні, хоч іноземні відторгаються. Своїх до певної міри доводиться терпіти, іноземних намагаються позбутися будь-яким чином. Наприклад, відсутністю бланків для заяв на статус біженця або браком перекладачів. Здається, в Україні вдень із вогнем не знайти урядовця, який би не знав російської мови. Треба думати, що цією мовою емігранти з Росії і Білорусі володіють досить вільно, аби наші чиновники їх зрозуміли.

По-друге, українська влада побоюється, що натомість у Росії почнуть приймати українських емігрантів. Дивно, але цього не дуже боїться «бацька» Лукашенко, тоді чого боятися Віктору Януковичу. Треба ще дуже пошукати українських політемігрантів, які б кинулися до Росії за захистом.

По-третє. Вже досить добре відомо, що Москву і Мінська боятися не слід. Навпаки, мова твердості до них доходить набагато краще й швидше. Якщо прийматимемо політемігрантів звідти, у Кремлі й на берегах Неміги нам поважатимуть і відповідно розмовлятимуть. До речі, це дасть практичні результати, зокрема і в економічній сфері.

Так домагаймося поваги сусідів ближніх і далеких. Для підписання угоди у Вільнюсі буде дуже навіть корисно. Адже ми до цього прагнемо, принаймні, на словах. Пора переходити до справ.   

КОМЕНТАРІ

«УКРАЇНА ПОРУШИЛА МІЖНАРОДНЕ ПРАВО»

Дмитро ГРОЙСМАН, правозахисник, координатор Вінницької правозахисної групи:

— Присвоєння статусу біженця — це не груповий акт, а індивідуальний. Особа, яка просить про надання притулку, має довести кілька тез. По-перше, що її побоювання щодо загрози реальних переслідувань у разі повернення в країну походження обгрунтовано, по-друге, що вона не потрапляє під критерії виключення: вчинення тяжких кримінальних злочинів, злочинів проти людства. Тягар доведення лежить на особі. Огульно заявляти про дискримінацію всіх російських біженців — неправильно. Я знаю росіян, які отримали цей статус. Щоправда, не в ці роки, але вони є.

Чому ж не тільки самі шукачі притулку, а й правозахисники, які слідкують за цими справами, вважають, що Україна протиправно відмовляє у захисті? Тут варто зазначити таке: захист біженця — не є правом держави, проявом милості чи гуманітарної політики тому, що це — обов’язок держави. Надання притулку — це, справді, право держави, але визнання людини біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту — це державний обов’язок, який здійснюється відповідно до Конвенції 1951 року щодо статусу біженців. Принаймні в тих випадках, які були озвучено, держава Україна протиправно відмовила особам, побоювання яких щодо переслідувань унаслідок політичної позиції та мирного захисту своїх прав є цілком обгрунтованими. Україна порушила міжнародне право, відмовивши таким людям.

Причина ж таких дій є дуже простою і, водночас, складною з точки зору її вирішення. Вона полягає в неправильній ментальності державних службовців, які займаються вирішенням питання притулку. Помилка в тому, що вони розглядаються акт надання притулку як політичний акт. Вони зважають на політичні аспекти ухвалення індивідуального рішення. Це абсолютно невірно з точки зору міжнародного права. Чиновники не мають думати про те, як Росія чи якась інша країна поставиться до прояву гуманітарного обов’язку держави захистити іншу особу. В Україні ж цього не розуміють. Дуже багато державних структур, наприклад СБУ, Міністерство внутрішніх справ, не дотичних до питання визнання конкретної людини біженцем, впливають на прийняття таких рішень.

На жаль, чиновники виконавчої влади, які приймають схожі рішення дуже часто проводять аналогії між діями людей за межами країни та на її теренах. Якщо вони бачать, що людей, які виходять на мирні акції протесту в Україні, б’ють, калічать, протиправно притягають до адміністративно-кримінальної відповідальності, й такі ж дії відбуваються в Російській Федерації, виникає запитання: як можна захищати людей з Росії, якщо ставлення до власних громадян таке ж. Саме це блокує прийняття відповідних рішень щодо групи росіян, наприклад.

Формально, українське законодавство повністю відповідає європейським нормам. Україна ратифікувала відповідну Конвенцію щодо статусу біженців, зокрема, ухвалено закон України щодо біженців та тих, хто потребує додаткового або тимчасового захисту загалом, відповідає нормам ООН. Тож, закони непогані, проблема у їхньому виконанні.

«В ЕКОНОМІЧНІЙ СФЕРІ УКРАЇНА НАМАГАЄТЬСЯ ВІДСТОЮВАТИ ІНТЕРЕСИ, В ГУМАНІТАРНІЙ — НАВПАКИ»

Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, доктор політичних наук, професор Київського національного університету:

— Це залежить від того, з якою мотивацією до України звертаються за наданням притулку. Останнім часом Україна дійсно різко обмежила надання притулку за суто політичною мотивацією. Це пов’язано з тим, що, з одного боку, офіційний Київ не хоче псувати відносини з Російською Федерацією, намагаючись використовувати це як «добрий жест» для нормалізації відносин з Росією і вирішення переважно економічних питань. Ми бачимо, що відмова політичного притулку стосується не тільки біженців, але й усієї гуманітарної сфери. Якщо в економічній сфері Україна намагається відстоювати інтереси, то в гуманітарній ми бачимо навпаки. Фактично, всі питання, які були пов’язані із захистом наших інтересів в гуманітарній сфері не стоять на порядку денному української зовнішньої політики у відносинах із Росією. Інша мотивація обумовлена тим, що чинна влада в Україні досить хворобливо реагує на надання політичного притулку окремим представникам української опозиції. Тут можна згадати скандал з Чехією минулого року. Очевидно, що надання політичного притулку іншими країнами впливає на позицію ненадання політичного притулку громадянам інших країн.

Сьогодні ми бачимо, що демократичні стандарти далеко відсунуті з пріоритетів. Навпаки, подразником такої негативної реакції, очевидно, що на перший план висунуто установлення досить тісних відносин з недемократичними режимами, насамперед з тими, які є сусідами України — Росія та Білорусь.

Анна ЧЕРЕВКО, Ігор САМОКИШ, «День»