Битви за історію
ДЕФІЦИТ МИСЛЕННЯ ПРИЗВЕДЕ ДО МЛЯВОСТІ ТА БЕЗДІЯЛЬНОСТІ ОДНИХ, АГРЕСИВНОСТІ Й РАДИКАЛІЗМУ ІНШИХ
ХХ століття закінчилося, а разом iз ним минула епоха, коли народи самовизначалися та оформлювалися як нації й держави в боротьбі за політичну незалежність. І політична незалежність вже не створює народ. Сучасні держави самовизначаються і формуються в просторі світової конкуренції за допомогою нових ідей, нових технологій, нової якості людського капіталу.
Не треба багато розуму, щоб, розглядаючи окремі фрагменти нашої історії, нашого життя, говорити про те, що все не так, як задумувалося, все погано, все треба змінити. Міркування про суспільну перебудову — це не лише предмет для політичного протистояння чи кухонних посиденьок, це ще й визначена, якщо бажаєте, загальноприйнята форма чи технологія прийняття рішень, засвоєна суспільними й державними інститутами. Наявність таких широко розповсюджених технологій прийняття рішень вказує на готовність суспільства досягати ті чи інші цілі. І той факт, що сьогодні в політичному просторі обговорення методу трансформацій (еволюція чи революція?) займає все більше й більше місця, не випадковий. Адже суперечка, що виникає внаслідок спроб відповісти на подібні питання, — це сперечання не стільки політичне, скільки методологічне, і має за свій результат не перемогу однієї політичної партії над іншою, а ту чи іншу історію народу.
Протягом уже ста п’ятдесяти—двохсот років на території нашої держави та сусiднiх держав ми спостерігаємо безуспішні соціальні експерименти й політичні катастрофи, і щораз шукаємо причину в одному й тому ж місці. Цим місцем є запитання: «Хто винен?» Воно висить, наче прокляття, не лише над українським народом, породжуючи нових месій, які знову й знову проповідують: «...Тільки ми хліб; ви ж — просте зерно, неварте помелу. Але ми спроможні зробити так, що й ви станете помелом...». І знову й знову зачарований і знедолений народ iз вірою в близьке світле майбутнє йде за новоявленими месіями. Щоразу забуваючи, що ніколи ще радикальний політичний месіанізм не приносив жодному народу щастя й благополуччя. Завжди месіанські політичні програми було побудовано на несумлінності й облудності заради обіцяного світлого майбутнього на землі. Слово й діалог знецінювалися, а звеличувалася дія мас як основна мета та засіб історичного розвитку, тим самим слово й думка програвали масовому несвідомому імпульсу.
Вдивляючись у історію, читаючи про перших російських революціонерів, відомих новим поколінням лише з чуток, ми зіткнулись із вражаючим феноменом, що приводить мене в розгубленість. Це феномен наслідування. «Онтологічна ситуація людини є ситуація разючої сліпоти. І нації стоять носом до носа з чимось — і не бачать цього», — сказав би філософ. Одна з основних причин, що спонукали мене до написання цього тексту, це впевненість у тім, що ми знову, тепер вже як народ України, стоїмо перед тим самим вибором, що й Росія в 1917 році, а Німеччина в — 1933—1934 роках. «Геній дурних наслідувань», розгулявся по російській історії, а тепер — вже заносить ногу і над історією українською. Як і сто років тому руйнується влада як інститут. Україна переживає не найкращі часи, але я переконаний, що саме зараз, вибір кожного з нас — це тест на історичну пам’ять. Кожна нація періодично випробовує межі своїх інтелектуальних можливостей. Але не кожній нації вистачає хоробрості визнати, що виною всьому є власна неспроможність та власний дефіцит мислення. І тоді знову нетерплячість та авантюризм перемагають обережність і поміркованість. Знову на місце мислення й комунікації приходять млявість та бездіяльність одних, агресивність та крайній радикалізм інших.
Я не історик. Проте вважаю за необхідне тут згадати історичний досвід, ті події, що відбувалися задовго до 1917 року, але, власне, й визначили історичний вихор, котрий захопив сотні народів, включаючи й український, та позбавив їх можливості розвитку на понад 100 років.
ЧИ ДОБ’ЄТЬСЯ ОПОЗИЦІЯ АПОКАЛІПСИСА-2?
Події, що сьогодні відбуваються, багато в чому нагадують умови, в котрих зароджувався російський радикалізм, котрий переродився, ближче до кінця ХIХ століття, в екстремізм і тероризм.
Розстріл декабристського повстання та марні ідеалістичні мрії створили ґрунт для появи нового типу людей, які вийшли на авансцену російського політичного життя на рубежі 1850—1860 років. Представники нової течії революціонерів запозичили у своїх ідеологічних попередників ідею раціоналізму, абсолютизації розуму як універсального начала соціального й політичного відновлення, як творчу силу ідеального ладу життя. Будучи переважно вихідцями з народу, вони взяли на себе право говорити від імені народу.
Важливо зазначити, що на початковому етапі як ліберали, так і радикали поділяли одні й ті самі ідеали й навіть мали подібні думки щодо методів досягнення цих ідеалів. Але відсутність ліберальної традиції в російському суспільстві різко поляризувала сили, й ліберальне начало, що орієнтується на правові методи реалізації змін у соціально-політичному житті, стало пов’язуватися з реформаторським урядом, що орієнтується на цінності ліберальної бюрократії. Проте iз середини 50-х непослідовна політика російського уряду (що поєднувала в собі ліберальні заходи з репресивними) змусила багатьох піддати сумніву те, що він (уряд) здатен здійснити життєво важливі перетворення. А незавершеність селянської реформи 1861 року стала тим поворотним пунктом, після котрого шляхи прихильників поступових реформ та нетерплячих прогресистів, які бачать єдину можливість поліпшення життя в революції, розійшлися.
У прокламаціях, що поширювалися російськими радикалами, послідовно формувався образ ворога в особі уряду — «десяток правителів», «ватага негідників» протиставлялася всьому населенню країни. В той же час всі, хто підтримував уряд, визнавалися ворогами Росії, ворогами народу. Результати могутньої пропагандистської кампанії серед молоді не змусили довго на себе чекати. На початку 60-х в декількох великих університетах пройшли масові заворушення, а згодом — уже саме молоде покоління становило більшість у радикальних організаціях.
Розроблена за участю ідеологічного батька російського тероризму Сергія Нечаєва «Програма революційних дій» виходила з того постулату, що лише «радикальна перебудова безглуздих і несправедливих суспільних відносин» могла б дати людям «стабільне й справжнє щастя». Досягти цього «щастя» можна було лише через політичну революцію, що припускає «винищування гнізда існуючої влади» та «державну реформу».
Для здійснення своїх грандіозних задумів Нечаєв активно використовував російську революційну еміграцію, переконуючи її в тому, що в Росії йому вдалося сформувати масову організацію, котра практично готова для здійснення революції. Переховуючись від поліції за кордоном, за допомогою емігрантів-революціонерів Нечаєв поширював у Росії прокламації, що закликали народ до повстання й непокори владі. Цікаво, що до категорії ворогів, засуджених на винищування, Нечаєв зараховував лібералів, незгодних з тактикою революційного повстання.
Як випливає з одного з документів того часу — «Початків революції», — свою мету нечаївці бачили в тотальному руйнуванні: «Якщо збережеться декілька, навіть одна стара форма — значить вціліє зародок колишніх форм, що може в майбутньому буйно розростися». Жодних творчих цілей не було висунуто, більше того — навіть сама спроба сформулювати позитивний суспільний ідеал розцінювалась як злочин, як «марне розтління розуму, онанізм думки». «Набагато людяніше різати й душити десятки, численні сотні ненависних людей, ніж брати участь iз цими людьми в систематичних, законних убивствах, катуваннях і шматуваннях мільйонів мужиків, як беруть участь у тій чи іншій мірі наші чиновники, наші вчені, наші попи, наші купці, словом, усі станові, котрі пригнічують нестанових». Таким чином, масштаби ворога збільшувалися і деперсоніфіковувались. Зло вже не асоціювалося з палацами чи чиновниками, а було присутнє скрізь і представлялося в особі заможнiших. Боротися з таким злом треба було лише за допомогою терористичних актів. Засіб перетворився на мету й рушійну силу революції.
Крім того, Нечаєв усвідомлював значення для свого руху наявності жертв і мучеників як засобу залучення нових прихильників. Якщо роль жертви приділялася народу, поневоленому капіталом, то мучеництво — шляхом містифікації — він залишав собі. Так, короткочасне затримання й допит поліцією було перетворено Нечаєвим на «революційний капітал»: він та його прихильники поширювали чутки про страждання й витримку Нечаєва під час ув’язнення в Петропавловській фортеці, представляючи арешт як неминучі муки в ім’я загального блага.
Згодом досвід Нечаєва в будівництві жорстко ієрархічної організації було використано більшовиками в побудові диктатури пролетаріату. І на запитання: «Що робити?» було отримано просту й зрозумілу відповідь: «Знищувати винних!».
«Головний урок історії полягає в тому, що люди не роблять з історії висновків» — цей крилатий вираз цілком підходить для нашого обговорення. І повертаючись до дня сьогоднішнього, хоч як би «образливо» було нинішній опозиції, смію стверджувати, що її (опозиції) аргументація зміни влади цілком повторює російський радикалізм середини ХIХ століття, в результаті чого країна випала з європейської історії на більш ніж 100 років.
У ПОШУКАХ ЧЕРГОВОЇ ІСТИНИ
Але я не настільки наївний, щоб не розуміти, що за нинішніми закликами і прокламаціями стоять не помилкові уявлення про шляхи досягнення світлого майбутнього чи відтворення раю на землі. Основним спонукальним мотивом, що штовхає лідерів опозиції на барикади, є їхні особисті амбіції. Не історія країни важлива для цих людей, не добробут народу, а їхня власна безпека й власне благополуччя. Інакше б ці люди очолювали не колони ошуканих людей, а робочі групи з підготовки законопроектів у Верховній Раді України. Не можна творити і водночас настільки ненавидіти життя, не можна будувати краще майбутнє, не помічаючи позитивних зрушень у сьогоденні, що кардинально вирізняють Україну 2002 року від України 1991 року. І можна скільки завгодно обурюватися з приводу нашої демократії, порівнюючи її з розвинутими країнами. Але не можна не звернути увагу на те, що за 10 років незалежності в Україні відбулися масштабні позитивні зрушення. У той же час в усіх сферах суспільного й економічного життя накопичилась маса невирішених проблем.
І так до нескінченності: в аргументації одних — успіхи й досягнення, інших — огульна критика. Дискусія, організована таким чином, беззмістовна й, очевидно, безперспективна.
ВЕЛИКИЙ СТРАХ ВЕРЕСНЯ
Скінчилась чергова виборча кампанія, до ВР прийшли свіжі політичні сили, ці сили отримали достатню кількість керівних місць у комітетах, але далі справа не пішла: нові ще бiльше за старих хочуть ділити посади й портфелі у виконавчій владі. В яку політичну гру почала грати опозиція? І складно уявити, що опозиція, тепер уже на чолі з Юлією Тимошенко, не розуміє, що за політичною кризою неминуче слідує криза економічна. Заклик до заколоту з’являється тільки від усвідомлення безглуздості й безперспективності. А ілюзія швидких позитивних змін, пов’язаних лише зі зміною керівництва країни, швидко розвіюється.
Знову наведу приклад, але вже з нинішньої історії. Нагадаю, 13 грудня минулого року в Аргентині вибухнула криза. 20 грудня, відбувши половину чотирирічного президентського терміну, подає у відставку Фернандо де ла Руа, а також іде «злий геній» — міністр економіки Домінго Кавалло. 21 грудня, за відсутності віце-президента, обов’язки тимчасового глави держави парламент перекладає на спікера сенату Рамона Пуэрту. 23 грудня Законодавча асамблея, сформована обома палатами парламенту, обирає тимчасовим президентом губернатора однієї з провінцій Адольфо Родрiгеса Саа. Його перша декларація — від обіцянки не платити по зовнішніх боргах до скорочення безробіття — викликала вибух народної радості. «Скажу вам, що цей хлопець — дійсний мачо, не те, що колишні слабаки», — iз захопленням казав у інтерв’ю телебаченню житель Буенос-Айреса.
Тоді мало хто сумнівався в перемозі Родрігеса Саа на призначених через два місяці президентських виборах. Однак надії аргентинців на негайні позитивні зміни виявилися ілюзорними, а авторитет нового президента танув на очах. Відновилися «каструльні бунти». З 29 грудня в Буенос-Айресі почалися масові заворушення, громили магазини і банки. Було здійснено спроби штурму президентського палацу, а 30 грудня було розгромлено приміщення парламенту. Натовп хотів лінчувати поліцейських і пожежних.
Адольфо Родрігес Саа подає у відставку, звинувативши парламентську більшість у відсутності підтримки. Обов’язки голови держави перекладаються на спікера нижньої палати парламенту Эдуардо Каманьо. З тіні виходить лідер впливової фракції Пероністської партії Эдуардо Дуальде, і 1 січня Законодавча асамблея практично одностайно обирає його президентом аж до 10 грудня 2003 р. Отже, за півмісяця в країні змінилось п’ять президентів, однак фінансово-економічні наслідки цієї політичної авантюри аргентинці будуть ліквідовувати ще протягом багатьох років.
Неминучий наслідок політичних амбіцій чи ілюзій — політичні провокації. Тобто, крім економічних наслідків, подібні проекти передбачають, як одну iз основних умов — необхідність жертви, за котрою має слідувати Помста («...в ім’я пам’яті загиблих товаришів...»). Мирні, навіть найбільш масові маніфестації зовсім не потрібні «опозиції», тільки жертвопринесення надасть необхідний імпульс подальшого нагнітання.
Ми ж знову ігноруємо те, на що нам вказує історія. В Іспанії ніхто не знаходить протиріччя в тому, що обеліски франкістам розташовано поруч iз пам’ятниками республіканцям. Німецьке покаяння було однією зі складових майбутнього німецького «економічного дива». Тому що ці народи зрозуміли, що не можна побудувати майбутнє на кістках минулого, інакше наступне покоління зробить те ж саме.
Мене багато що не влаштовує не лише в радянському минулому, але й у нашому сьогоденні, однак я прийняв пропозицію працювати в Адміністрації, оскільки вважаю, що місія мого покоління — творити й створювати нові зразки політичної діяльності. Для деяких людей критика — основа їхньої професійної діяльності. А є люди, котрі, виявляючи проблему, створюють команди й беруться за її усунення. Зараз настав час створювати такі команди для керування кризою в країні. Необхідно продовжити такі ініціативи, розпочаті Президентом та його Адміністрацією, як членство у СОТ і прийняття Земельного кодексу, (що закріпило право на володіння землею), конституційна реформа та ін. Реакція ряду опозиційних партій на політичні ініціативи Президента вказує на те, що опозиція готова до діалогу лише тоді, коли влада мовчить. Як тільки Президент запропонував діалог, опозиція стала шукати наступні теми для нового витка протистояння. Якби опозиціонери представляли проекти законів з активізації реформувань, з ліквідації пільг і привілеїв для окремих галузей, що лобіюються, тоді можна було б повірити в їхню щирість та зусилля. Поки ми спостерігаємо лише заяви, мета котрих — привернути до себе увагу преси.
З цих причин я ніяк не можу довіряти тим, хто сьогодні зараховує себе до опозиції і втягує маси у відкриту агресивну непокору. Безумовно, для успіху будь-якого протистояння владі буде необхідна жертва, і така жертва (чи такі жертви) буде знайдено. Сили, що штовхають суспільство до насильницького протистояння владі, запускають складний механізм нестабільності й жертвопринесення. А в умовах цивільної нерозвиненості «жертвопринесення» стає неминучим, і тоді міркування про «оксамитову революцію» є брехливими.
Кому з нинішніх лідерів опозиції насправді потрібні жертви?
Безумовно, Ющенко — розсудливий політик, і за жодних умов не захоче, щоб його можливий прихід до верховної влади було полито кров’ю. Він прекрасно розуміє, що за найменшого його промаху про цю кров йому будуть постійно нагадувати. Народна ідеологія «Нашої України» може допускати популізм та елементи загравання з виборцями, але напевно вона заперечує екстремізм. Чого, втім, не можна сказати про оточення Ющенка.
Симоненко, незважаючи на постійні заклики до зміни влади, жодного разу не призвав до її насильницького скинення. Та і його електорат, що складається переважно з людей старшого покоління, на барикади не піде. І не тому, що не зможе. Не захоче, тому що занадто добре пам’ятає і знає, що значить «на благо...»
Мороз неодноразово демонстрував непослідовність своїх дій, що дозволяло більш витонченим політикам використовувати його у своїх цілях. Можна чекати на активні дії з боку лідера соціалістів, але всім зрозуміла вторинність і несамостійність Мороза, оскільки ця активність буде підживлюватись енергією та ресурсами «материнської компанії» БЮТ.
Тимошенко — єдина, хто рветься до бою. Вона формує свій імідж на образі мучениці, їй потрібні барикади для виправдання періоду свого стрімкого збагачення, коли уряд Лазаренка підкорив майже всю промисловість країни фінансовим інтересам ЕЭСУ. Тоді за розпорядженням Лазаренка Корпорація ЕЭСУ напряму отримувала бюджетні кошти в оплату за газ — в результаті пенсіонери, студенти та працівники соціальної сфери залишились без засобів до існування. Сьогоднішня Юлія Тимошенко захищає обдурених людей від себе ж, але тільки вчорашньої.
ПРО ПОЛІТИКУ ВСЕРЙОЗ
Політична ситуація вимагає нових рішень. Понад сто років український народ боровся за право власноруч визначати своє майбутнє, але головну цінність нашого народу — незалежність країни — було отримано внаслідок не революційних повстань жителів Республіки Україна, а в результаті розпаду СРСР. Головна ж ціль наступних поколінь — побудова сучасної держави, інтегрованої у світове співтовариство. На жаль, поки українська політика просочена провінціалізмом.
Дотепер козирями в політичній боротьбі лишаються фінансова й ідеологічна підтримка зовнішніх сил (США, Європа чи Росія), а також наполеглива демонстрація як усьому світу, так і своєму народу власної неспроможності та несамостійності.
Економічні програми реформ у основному розроблялися за кордоном і пропонувалися у вигляді умов фінансування Світовим банком, Міжнародним валютним фондом, Європейським Союзом і т.д. Протягом вже десяти років реформа — це поступка. В країні не існує жодної політичної партії, програма котрої була б побудована на ліберальних засадах і при цьому представляла б собою реальну доктрину, що організовує рух партії, навколо котрого могли б згуртуватися реформаторські сили.
Абсолютно переконаний, що ядром усього кола проблем є відсутність сучасних кваліфікованих кадрів, і цю проблему не вирішити потужністю голосу або кількістю людей на вулицях. І неможливо проектувати нове майбутнє, якщо ми не готуємо для цього майбутнього людей.
На сьогодні зациклення багатьох політиків на темі незалежності, розкручуванні русофобських чи антизахідних настроїв не дозволяє поставити на порядок денний нові стратегічні орієнтири та консолідувати навколо них політичні еліти й народ. В даний час країна переживає досить болісний процес — зміну поколінь в політиці, і цей процес неминучий. Найближчим часом до керiвництва в країні будуть приходити керівники-технократи, прагматичні й кваліфіковані керівники, котрі мають реальний успішний досвід керування проектами різного масштабу й рівня складності. Цим людям не потрібний «керований» ззовні хаос, вони не стануть оббивати пороги західних інстанцій, переконуючи міжнародну громадськість і ділові кола в тому, що Україна — це нова імперія зла. Цим людям необхідна стабільність як умова розвитку країни, так само як вона була необхідна і всі попередні десять років. Я не маю намірів критикувати всю опозицію, але у відношенні радикальної її частини скажу: саме розуміння того, що настають нові часи, що висувають інші вимоги як до моральних, так і до управлінських якостей політика, змушує політиків, подібних Юлії Тимошенко, робити титанічні зусилля, щоб бути затребуваними на наступному витку розвитку країни.
Найближчим часом Україна стане членом Світової Організації Торгівлі, й українським чиновникам прийдеться забезпечувати захист національних інтересів на міжнародному рівні вже не час від часу, а на постійній професійній основі, в інших інфраструктурних просторах доведеться знаходити й залучати тисячі кваліфікованих менеджерів, які зможуть забезпечити додаткове інвестування та реалізувати необхідне технічне переозброєння. Нам необхідно провести реформу освіти, а це також в першу чергу кваліфіковані кадри. Це означає, що найближчим часом ми зіштовхнемося з найжорстокішим кадровим голодом. А отже вже зараз необхідно зробити основним стратегічним пріоритетом країни саме підготовку кадрів. Часи самотніх героїв і романтичних лицарів безповоротно минули, потрібні команди сучасних кваліфікованих фахівців. І саме цей напрямок має бути основним отримувачем технічної та фінансової допомоги з боку міжнародного співтовариства.
Паралельно з реалізацією кадрових програм необхідно продовжити реформу державної служби. На ключові керівні посади та в апарат виконавчої влади за конкурсом повинні попадати висококваліфіковані керівники та фахівці. І рівень їхнього доходу має відповідати ціні таких фахівців на ринку праці. Можна як завгодно боротися з корупцією, але неможливо ігнорувати і той факт, що сьогодні чиновника поставлено в умови, в яких без додаткового фінансування його родина буде приречена на злидарське існування. Держава, в котрій офіційний доход міністра лишається на рівні секретаря приватної компанії, приречена на корупцію та системний розпад. Фактично, державні інститути сьогодні не захищені від латентної приватизації з боку впливових комерційних структур. І це можна й потрібно змінити вже в наступному році.
Членство України у Світовій Організації Торгівлі є на сьогоднішній день пріоритетом як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Фактично, вступ до СОТ важливий ще й тому, що йому притаманний програмуючий ефект. При всіх складностях переговорного процесу навіть сам факт неминучого членства вже змушує галузевих чиновників і керівників приватних підприємств переглядати середньо- та довгострокові перспективи розвитку (хоча більшість iз них виступають противниками вступу України в цю міжнародну організацію).
Безглуздо говорити про орієнтацію на яку-небудь країну, постійно змінюючи при цьому свій «вектор». Сьогодні лише участь у міжнародних програмах може слугувати критерієм «сучасності». Пріоритетність приєднання до СОТ неодноразово раніше декларувалася, однак не підтримувалася практичними заходами. Та й Парламент дотепер так і не спромігся висловитися, не зумів провести слухання по найбільш актуальній проблематиці процесу Україна—СОТ.
Відзначу, значна частина українського бізнесу все ще існує в середовищі пільг та привілеїв, що негативно відбивається на конкурентоздатності всієї нашої економіки. Нам слід припинити суперечки навколо того, чи вигідно бути складовою цивілізованого світу, настав час переходити від дискусій до дій. Складна робота означає необхідність найшвидшої консолідації, взаєморозуміння та взаємодії всіх політичних сил, всіх галузей влади.
Більш того, ми повинні чітко розуміти, що для входження до світового простору невід’ємними є наступні кроки — асоційоване членство в ЄС і НАТО, зовсім не для членства, не як самоціль, а для самовизначення як у світовому економічному просторі, так і у світовій системі безпеки. В цьому контексті наш успіх у просуванні до СОТ продемонструє світу, наскільки Україна готова до рівноправного міжнародного співробітництва, готова підтримувати відносини, властиві всім цивілізованим державам світу.
Така постановка означає, що адаптацію українського законодавства до вимог ЄС (особливо в соціальній сфері, пенсійному забезпеченні, медицині, освіті) не можна більше відкладати. Слід підкреслити, що приведення українського законодавства у відповідність до вимог ЄС актуалізується ще й тим, що сьогодні сам ЄС перебуває в процесі розвитку та реформування. Це стосується, насамперед, ситуації та перспектив ринків трудових ресурсів, сільського господарства, економічної відкритості. Сьогодні Захід вимагає від нас більшої відкритості, залишаючи за собою право захисту безлічі своїх галузей та секторів. Однак геополітичне та геоекономічне розташування України вказує на те, що потенційно вона може впливати на цілі галузі й сектори економіки Європи. Не заявляючи про свої пріоритети, не підкріплюючи їх акціями державної політики, ми, тим самим, залишаємося поза переговорними процесами, в котрих формується майбутня Європа. Наша задача — змінити таку практику та розширити участь, доводячи Європейському Союзу, що, формально знаходячись поза ним, ми є безпосередніми й відповідальними учасниками європейських процесів.
Обсяг статті не дозволяє детально зупинитися на економічній проблематиці — це предмет особливого розгляду. Проте зауважу, що виконання навіть вищенаведених задач неможливе без участі всіх політичних сил країни. Тому слід розуміти, що пропоноване «опозицією» насильницьке протистояння іде врозріз iз подібними постановками. А значить нові необхідні закони не буде прийнято, тим самим продовжуючи виштовхувати на історичне узбіччя.
На завершення підкреслю, що б не пропонувалося, які б акції не планувалися — все має відбуватися ВИНЯТКОВО в рамках ПРАВА. Побудувати правову державу неправовими методами неможливо. Рух до Європи, вимагає винятково правових підходів до всіх можливих дій, пов’язаних iз перебудовою суспільства, консолідації всіх політичних сил, зацікавлених у формуванні на нашій території правової держави. Ми спостерігаємо за численними суперечками на Заході, пов’язаними з межами демократії та можливостями насильства задля захисту цієї демократії. І завжди право — на першому місці. Саме цим пояснюється прогрес Європи, що вже двісті—триста років будує правовий простір. Європейський вибір — це той шлях розвитку, від якого ми не повинні відступатися.
