Час жонглерів ілюзіями
Дві виборчі кампанії поспіль (спершу президентська, що завершилася «помаранчевими» подіями та приходом до влади контреліти, тепер парламентська) — серйозне випробування для країни, яка перебуває в транзитному стані, з неусталеними демократичними традиціями й відсутністю соціальної і внутрішньоелітної злагоди щодо напряму подальшого розвитку.
Наявна підвищена політична конфліктність, домінування емоцій, взаємний обмін загрозами — усе це безперечні ознаки вступу парламентської виборчої кампанії у фазу активної конкурентної боротьби у внутрішньоелітному просторі. За передвиборною логікою, наступною фазою активного поширення вірусу політичної істерії має стати 36-мільйонне «електоральне поле».
Головна небезпека полягає в тому, що конфліктуючі елітні угруповання не зможуть втриматися від принади стимулювати в країні безумство багатьох заради вигоди одиниць. Тому поки партійні лідери конфліктують між собою, засмічуючи телеекран передвиборними роликами, лякаючи одне одного взаємними відставками, пропонуючи квазіугоди про проведення «чесних» і «дуже чесних» виборів, є сенс розібратися в потенційних небезпеках для найбільш уразливого учасника виборчого процесу, на якого оголошене електоральне полювання, — потенційного виборця. Є сенс, залишивши за дужками вже тривіальне формально-кількісне електоральне зіставлення «Схід — Захід», спробувати розібратися в змістовному наповненні регіональної антитези, підтримуваної зусиллями політиків-конкурентів.
ПАРАДОКСИ ВИБОРУ
Зростання рівня політизованості суспільної свідомості під час виборчих кампаній — стабільна компонента українських виборів. Однак парадокс полягає в тому, що при зростанні активності виборцям дедалі важче визначитися зі своєю політичною орієнтацією навіть у найзагальнішому значенні — за комуністів, соціал- або націонал-демократів. Труднощів із вибором стабільно зазнає найбільша частка потенційних виборців — понад 1/3 (36%). (Результати соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України. Н. Паніна «Українське суспільство 1994—2005: рік зламу»). Симпатії громадян, здатних до політичної самоідентифікації, у свою чергу не є статичними. Так, у 2005 році, порівняно з попереднім роком, спостерігалися такі тенденції трансформації симпатій громадян відносно певних політичних течій:
— зниження частки прокомуністично налаштованих виборців із 14% до 7%;
— стабільність частки симпатиків соціалістів 11—13%;
— зростання частки симпатиків національно-демократичних і соціал-демократичних течій із 10% до 14% (в обох випадках).
Другим парадоксом політичної свідомості українських виборців є хронічний незбіг теоретичних симпатій населення до ідеологічних течій із реальним ставленням до політичних партій, які заявляють себе в ролі носіїв цих ідей. Наприклад, популярність соціал-демократичної течії, що була лідером симпатій українських громадян у 2005 році (14%), у реальному житті катастрофічно не збігалася з рейтингом партій, які виступають під брендом соціал-демократів.
Популярність соціалістичної ідеології (з показником 13%) вдвічі перевищує рейтинг Соцпартії. Тільки реальні показники вічних антагоністів — націонал-демократів і комуністів — виявляються ближчими від інших до показників частки прихильників їхніх ідеологічних ніш (відповідно 10% і 7%). Це пояснюється, мабуть, тим, що оголошений деякими політологами «похорон» ідеології як необхідного атрибуту політичної партії виявився передчасним для виборця пострадянського простору.
Проте серйозним аргументом на користь того, що нова політична реальність пострадянського простору не вкладається в традиційні політологічні схеми, стала остання президентська кампанія в Україні. Наявне одномоментне (за історичними масштабами) витіснення ідеологічної самоідентифікації колірною наочно виявило потребу значної частини населення в нових засадах і принципах структурування зміненої дійсності.
З одного боку, символічною й обнадійливою обставиною стала конверсія кольору знамен і демілітаризація установок. Замість знамена кольору крові, під яким пройшов попередній історичний відрізок життя країни, політична торішня боротьба тривала під мирним апельсиновим (для романтиків), або ремонтно-застережливим (для прагматиків) та цілком спортивним (динамівським) біло-блакитним кольорами. З іншого боку, обидві політичні команди транслювали в соціум запал протесту та протистояння за відсутності виразного плану подальшого розвитку країни. У результаті політичний простір виявився переформатованим: одна команда вирішила актуальне для себе завдання взяття влади, інша була від неї усунена. Платою за деідеологізованість політичної коаліції переможців, у якій переважали ситуативність у виборі партнерів, актуальні економічні апетити та політичні амбіції, стала девальвація «помаранчевого» дива. Переможені, теж позбавлені політичних цінностей, за фактом виявилися об’єднані загальним становищем усунених від влади, автоматично привласнивши собі опозиційний бренд. Тільки ліві партії — багаторічні носії опозиційного звання — вловили маніпуляційне значення цієї конвертації. Хіба не закономірне запитання: чому в економічній сфері банкрутство означає відсторонення від цього виду діяльності, а в політичній — реінкарнацію під іменем опозиції? Чи є в нових опозиціонерів що-небудь, крім прагнення влади та стандартного набору заклинань, що дозволило б виборцю пересвідчитися в їхній здатності «не нашкодити» країні? Чи є в них сценарій розвитку для України, та чим він принципово відрізняється від сценарію нинішньої влади?
ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ВИБІР — МІЖ СЕРЦЕМ І РОЗУМОМ
Сирицева практика більшості виборчих кампаній, на жаль, переважно зводиться до маніпуляцій — фінансами, інформацією, громадською думкою, і головне — довірою виборців. А основними темами, трьома «китами» українських виборчих кампаній стабільно залишаються геополітичний вибір, набір загроз й обіцянка соціальних благ.
Чи є сьогодні сенс порушувати тему актуальності геополітичного вибору? Коли час, що його витрачають у ЗМІ на дискусії з приводу ціни на газ, про загрозу національним інтересам і юрисдикцію маяків, дозволяє пересічним українським громадянам почуватися в них мало не експертами? Сенс є. Із трьох причин: через це «мало не», через дедалі більший вплив зовнішньополітичного чинника на українські парламентські вибори та через переважання емоцій над раціональним обґрунтуванням із боку політиків, які критикують і спростовують одне одного.
Для початку доцільно звернутися до думки українських громадян про те, в якій країні або об’єднанні країн вони хотіли б жити. За всієї різноманітності проведених опитувань отримуємо дуже близькі показники:
* в об’єднаному союзі Росії, України, Білорусі та Казахстану — 30%;
* у співдружності незалежних держав (СНД) — 11%;
* у знову об’єднаному СРСР — 10%;
* в об’єднаній Європі — 19%;
* у своїй власній країні без об’єднання з якоюсь іншою країною та без входження до союзів держав — 20%;
* завагалися з відповіддю — 10%. (Євразійський монітор. Опитування 4-ї хвилі. Жовтень 2005 р.)
Якщо узагальнити розподіл відповідей до використовуваної політиками схеми вибору між двома геополітичними полюсами — Європою та пострадянською Євразією, то розподіл думок потенційних виборців про переважний вектор руху України має асиметричний вигляд. 51% українських громадян підтримує різні варіанти оновлення союзу (від СРСР до ЄЕП) із колишніми радянськими республіками, 19% виступають за євроінтеграцію та 20% є прихильниками пошуку власного шляху поза будь-якими коаліціями. Треба брати до уваги, що громадська думка з цього питання аж ніяк не статична. І його динаміка вносить корективи у співвідношення представників кожного з поглядів. Хоча позиції прихильників євразійського вектора, що сумарно об’єднує не менше половини опитаних, продовжують залишатися домінуючими, останнім часом окреслилася тенденція їх ослаблення в усіх складових — ЄЕП, СНД, СРСР і союз із Росією.
На цьому тлі дедалі запитанішою в Україні стає ідея використання насамперед власних ресурсів, уникаючи об’єднання з будь-якими країнами. Також повільно, але зростає частка тих, хто вважає актуальним першочергове встановлення зв’язків із розвиненими країнами Заходу.
Сьогоднішній розклад геополітичних уподобань українського населення досить наочно ілюструє роздробленість суспільної свідомості, відсутність у ньому стійкої злагоди щодо вибору кращого шляху розвитку країни. Якщо ж порівняти частку прихильників теоретичного геополітичного вектора розвитку України з часткою виборців, які підтримують політичні партії-репрезентанти цього вектора, то спостерігається явне розходження між ними. Використовуючи результати опитування, проведеного в той самий часовий відрізок (загальноукраїнське опитування проведене 7 — 15 жовтня 2005 року Українським інститутом соціальних досліджень і Центром «Соціальний моніторинг», опитані 2117 респондентів у віці від 18 і старші. Стандартні відхилення за достовірних 95% і відношення змінних від 0,1:0,9 до 0,5:0,5 становлять 1,31%—2,16%), що й опитування про вибір населенням кращого вектора руху країни, отримуємо таку картину: частка голосів партій, що позиціонувалися як проросійські (ПРУ — 20%, КПУ — 6,7%, ПСПУ — 3%, СДПУ(О) —1,8%, Союз — 0,8%, Держава — 0,6%), сумарно не перевищувала 33% проти 51% мобілізаційного потенціалу євразійського вектора. Частка прихильників партій-репрезентантів європейського вибору — партій націонал-демократичного спрямування (блок «Наша Україна» (Народний союз «Наша Україна», НРУ) — 12,3% й Українська народна партія — 1,4%.), коливаючись у межах 13%, не так катастрофічно, але також не дотягала до показника частки українських громадян, які симпатизують власне ідеї євроінтеграції — 19%.
Різний мобілізаційний потенціал кожної із цих геополітичних ідей (у сукупності з іншим набором електоральних тем) частково пояснює логіку та «стелю» динаміки рейтингів політичних сил, які з різним успіхом представляють ці зовнішньополітичні вектори. Можливо, в цьому частина «секрету» помітного зростання рейтингу ПРУ В. Януковича за пасивного «пережовування» євразійської проблематики та скромніших результатів блоку «Наша Україна», який піариться на європейській ідеї, та Соцпартії, що також заявила про намір будувати Європу в Україні. Тобто виникає глибока й обґрунтована підозра, що політики є не провайдерами, генераторами нових соціальних значень і реалістичних програм, а просто політичними експлуататорами соціальних стереотипів, які використовують як віагру найбільш артикульовані з них.
Вельми цікавою здається відповідь на запитання про те, думку яких груп населення України так небезуспішно експлуатують політики для стимуляції свого електорального рейтингу? Домінуючу, але вже з часом не таку привабливу ідею євразійського союзу експлуатують: Партія регіонів; комуністи, які, схоже, доживають свій останній електоральний цикл за рахунок попередніх політичних дивідендів; ліворадикальний блок Н. Вітренко, чиї рейтинги підживлюють оди ЄЕП і прокльони на адресу НАТО; об’єднані есдеки. При цьому вони значною мірою спираються на групу прихильників євразійського вибору, в якій більше, ніж серед носіїв інших зовнішньополітичних цінностей, людей менш забезпечених, зі зниженим освітнім рівнем, які перебувають у стані виходу з продуктивного віку та менш оптимістично дивляться в майбутнє.
Уявлення політиків про мобілізуючу силу ідеї федералізму — побічне дитя минулої президентської кампанії — здаються явно перебільшеними. Після трирічної сплячки невротизм останніх президентських виборів виявився заразливий тільки для незначної частини громадян (2,9%), які підтримують ідею вибору різними регіонами України «свого шляху».
Основними представниками іншого полюса геополітичної диспозиції — євроінтеграційного — є, зокрема, блок «Наша Україна» й інші представники правого націонал-демократичного табору. Сильною стороною сьогодні владних прихильників цього вектора є можливість реально впливати на актуальну зовнішньополітичну ситуацію. Одночасно це ж є їхнім уразливим місцем, оскільки замість декларацій необхідні реальні та дієві кроки в заявленому напрямі. Менший чисельний потенціал проєвропейськи орієнтованої частини населення України частково компенсується більшою часткою представництва в цій групі людей із вищим освітнім рівнем, які перебувають у фазі активної продуктивної життєдіяльності, матеріально більш забезпечених і більш оптимістично налаштованих.
До категорії ситуативних гравців із блукаючими геополітичними установками можна зарахувати Блок Ю. Тимошенко, що обрав тактику ситуативного виконання партій то з євразійської, то з європейської партитур, і Народний блок В. Литвина, що опинився у ще сумнішій ситуації: його «усередненість», гіпотетично будучи архитипічно запитаною, категорично не хоче конвертуватися в електоральну привабливість.
Що стосується надзвичайних випадків прямого використання геополітичних маркерів у боротьбі за доступ до парламенту, то їхня неефективність демонструвалася неодноразово. Результати попередньої парламентської кампанії вельми наочні: «Русский блок» — 0,73%, Блок «ЗУБР» (За Україну, Білорусь, Росію») — 0,43%. Однак лідери сьогоднішніх партій-маргіналів, наполегливо ігноруючи досвід попередників, вправляються в пошуку геополітичних поз, здатних підбадьорити українського виборця. У нинішніх парламентських виборах усерйоз беруть участь «експлуататори» обох векторів: Політична партія України «Партія політики Путіна», Виборчий блок політичних партій «ЗА СОЮЗ», Політична партія «Європейська столиця».
Електорально значуща 20-відсоткова ніша прихильників «третього», самостійного шляху розвитку України на цих парламентських виборах фактично залишилася порожньою. Немає різниці, внаслідок інерційності мислення основних гравців чи їхнього небажання ризикувати. Її освоєння не вимагало більшої зухвалості або польоту фантазії, аніж у випадку з фантомами євразійського або європейського вибору. І, на превеликий жаль, не більших зусиль. Оскільки замість надання аргументованих, зважених і експертно достовірних доводів про переваги та втрати в кожному випадку громадян провокують робити вибір на користь одного чи іншого стереотипу інтуїтивно, навпомацки. Отже, з високою часткою ризику. Вибір між картинками — європейського благополуччя та достатку або спільного проживання у відремонтованій євразійській квартирі — на цей час не виходить за рамки міфологем із різноспрямованими векторами. І допоки політики чесно не говоритимуть про ціну кожного з них, населення буде перманентним заручником «газових», «візових» і яких ще завгодно «воєн» і конфліктів. І не варто помилятися, що раціональна Європа, яка досі перебуває у стані «перетравлення» проблем, породжених недавнім розширенням, буде менш прагматичною у своїх стандартах, аніж, наприклад, Росія, яка прагматизує відносини з колишніми партнерами по пострадянському простору. В обох випадках ціна не буде низькою, і сплачуватиме її насамперед населення.
Попередній розклад підсумків парламентських виборів із великою часткою ймовірності дає підстави говорити про приблизний паритет сил у майбутньому парламенті репрезентантів євразійського та європейського векторів. Значна частка громадян роздратована та втомилася від парламентських чвар, блокувань і мегафономанії, дозрівши почути виразні аргументи про ціну питання. Незайвим буде нагадати, що навесні, відразу після фінішу парламентських виборів, перед Україною стоятиме спектр геополітичних питань: про приєднання до Плану дій із членства на засіданні комісії Україна — НАТО, розгляд Радою міністрів ЄС питання про укладення нової угоди між Україною та Євросоюзом, пакет документів про Єдиний економічний простір.
Нав’язування громадянам сьогоднішніх парламентських виборів як шоу, з елементами яскравих, але беззмістовних картинок лише консервує проблему повернення до реальності, надання критичних, але необхідних відповідей, формування соціальних пропозицій, адекватних уже дорослішому українському соціуму. Українським політикам, які перманентно перебувають у статусі високопоставлених чиновників, час би вже припинити використовувати заклинання про «національні інтереси», порівнювати розміри «патріотизму» одне одного. Замислитися над порочністю схеми вибудовування відносин із зовнішньополітичними партнерами за логікою своїх особистих симпатій/антипатій і особистої прибутковості/збитковості. Припинити камуфлювати політичною міфологією наслідки своїх невдач і перекладати їхні недоліки на плечі громадян, інтерпретуючи як погіршення у відносинах двох країн.
Можливо, час задатися, наприклад, питанням про вигідність для України схеми «в ЄС тільки через НАТО», попрацювавши над усім спектром можливостей дотримання інтересів країни, спробувавши гармонізувати відносини більш ніж з одним геополітичним партнером. Не захоплюючись крайнощами, прорахувати та запропонувати громадянам проект, що передбачає копітку, послідовну роботу еліти на благо країни.
МАНІПУЛЯЦІЯ ЗАГРОЗАМИ
Уже традицією українських виборчих кампаній стала обов’язкова присутність у них компоненти загроз. Останні 13 років влада, правлячи з різною часткою ефективності, використала так звану червону загрозу повернення до влади комуністів. До останнього часу страшилка сумлінно працювала, справно приносячи голоси як владі, так і компартійній опозиції, що так і стала вже недошкульною, надійно вписаною в архітектуру цієї влади. Однак будь-яка імітація має свій часовий ресурс, і що менш достовірною вона стає, то слабша її пояснювальна та мобілізаційна сила.
Поява нового принципу розподілу та сприйняття політичної дійсності в «помаранчевому» та «біло-блакитному» спектрах — закономірний результат інтуїтивного пошуку більш достовірних критеріїв, адекватних зміненій за півтора десятиріччя реальності. Політики, скориставшись наявним, не цілком виразно артикульованим, але від цього не менш могутнім соціальним запитом, отримали дивіденди у вигляді доступу до влади, з одного боку, і титулу «опозиції» — з іншого. Головні представники кожної зі сторін — наділені владою нашоукраїнці та вже безладні регіонали — тепер є взаємно необхідними партнерами в оновленій конфігурації влади. Відповідно з метою залучення максимальної кількості виборців вони відтворюють нові «загрози». «Помаранчеві» заклики зводяться до того, щоб не віддати влади, даної Майданом минулого року, не допустити приходу «бандитів». Як фундаментальна загроза в цьому випадку виступає можливість політичного реваншу представників попереднього режиму, «тих, хто підтримував антинародний режим Кучми — Медведчука — Януковича».
«Біло-блакитні» у свою чергу лякають народ голодом і холодом, якщо їм не повернуть влади, претендуючи на роль рятівників країни «від економічної катастрофи, породженої непрофесіоналізмом нинішньої влади».
Спільним для обох сторін, які реально конкурують за владу, є те, що вони прагнуть накинути тенета власних фобій і бажань на соціум. Базовим у цьому випадку є зв’язок озвучених загроз із можливістю переділу влади, що становить цілком реальну небезпеку/бажаність для політиків і значно віртуальнішу — для потенційного виборця.
Безумовно, універсальною в арсеналі загроз є «загроза національній безпеці», бирка якої сьогодні ситуативно приклеюється до практично будь-якої актуальної проблеми — від демографічної до «газової». Кожна зі сторін позиціонує власне бачення як таке, що лише воно дозволяє уникнути конкретної загрози, апріорі обвинувачуючи протилежну сторону в некомпетентності та нездатності «порятунку» країни. Мобілізаційна сила в цьому випадку невелика, оскільки нівелюється універсальністю загрози. У кінцевому результаті кожна зі сторін стає переконливою переважно для своїх прихильників. Загальним недоліком у цьому випадку є небажання політичних сторін-сперечальниць почути аргументи одна одної, політичний нарцисизм і хронічна неготовність перейти до запобіжних сценаріїв.
Тому в нинішніх умовах використання стилістики загроз і небезпек виступає компенсатором ідеологічного вакууму, народжуючи політичні проекти, які активно експлуатують різні соціальні фобії: соціальної незахищеності, екологічної небезпеки, корупції тощо. І знову вельми переконливий досвід попередніх парламентських виборів не запитаний. Ні електоральний «улов» Партії зелених, яка набрала на минулих парламентських виборах 1,3%, ні Партії реабілітації народу України з 0,35%, ні Народної партії вкладників і соціального захисту з 0,1% виявився непереконливий для «джентльменів» майбутньої політичної невдачі. І в бюлетені виборів-2006, крім Партії зелених, ще будуть присутні і «Партія екологічного порятунку «ЕКО+25%». Як і раніше, на щось розраховують Партія соціального захисту, Українська партія честі, боротьби з корупцією й організованою злочинністю тощо.
Якщо ж порівняти набір загроз, трансльованих як основними політичними гравцями, так і аутсайдерами парламентських виборів із результатами соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України (Н. Паніна «Українське суспільство 1994—2005: рік зламу»), в якому замірялися актуальні соціальні побоювання українського населення, то вони не дуже й збігаються. Минулого року опитані найбільше побоювалися насамперед економічних наслідків неуспішного управління країною: зростання цін — 77,8%, безробіття — 68,6%, невиплати зарплат, пенсій тощо — 56,2%, зупинки підприємств — 34,7%, голоду — 33,8%.
Що стосується загроз цілісності країни, внутрішніх конфліктів, скочування в минуле, то спостерігалося збільшення побоювань, пов’язаних із можливістю розпаду України як держави (з 10,8% у 2004 році до 18,9% у 2005), міжнаціональних конфліктів (відповідно, з 12,8% до 16,7%), повернення до старих порядків часів застою (відповідно, з 5,2% до 9,9%). Однак наведені цифри наочно ілюструють, що наслідки політичних помилок українського керівництва (до яких можна ще додати загрозу нападу зовнішнього ворога на Україну — 8,6%, встановлення диктатури в країні — 10,7%) спричинили побоювання в значно меншої кількості українських громадян, аніж наслідки дій власної влади в галузі економіки.
ОБІЦЯНКИ — РОЗМІР МАЄ ЗНАЧЕННЯ
Як для голодної дитини найкращий фрукт — найбільший, так і для значної частини виборців, які перебувають у стані дитячого очікування достатку, обіцянки політиків оцінюються аж ніяк не за ступенем їх виконуваності, а за розміром. Саме цей стереотип завищених очікувань із кампанії в кампанію цинічно використовують політтехнологи більшості політичних команд.
Якщо порівнювати обіцянки «помаранчевих» і «біло-блакитних», то тут наявний максимум збігів — від стандартного кошика обіцянок до апеляції до авторитету їхнього гаранта. Обіцянки пропрезидентського блоку «Наша Україна» вибудувані на підмурку президентського іміджу та зводяться до наміру «продовжити», «реалізувати задумане й остаточно виконати передвиборні зобов’язання В. Ющенка», зробивши «перетворення безповоротними». Сам набір обіцянок традиційний і нехитрий — побудова могутньої економіки з рівними можливостями для всіх, мораторій на втручання чиновників у бізнес, держпідтримка сільгоспвиробника, створення мільйонів робочих місць, кредитування, підвищення зарплат і пенсій, посилення соціальної допомоги, антикорупційна політика, зниження податків, затвердження демократичних цінностей.
Партія регіонів також апелює до винятковості досвіду свого лідера В. Януковича під час його прем’єрства. До перерахованого «нашоукраїнського» кошика обіцянок додані не менш традиційні пункти про створення вільних економічних зон і територій пріоритетного розвитку, припинення свавілля податкових органів, розширення можливостей регіонів при формуванні власного бюджету тощо. Однак прискіпливішого виборця, який витратив час на знайомство зі «Стратегією економічного розвитку» регіоналів, чекає сюрприз. В економічній стратегії прописані базові принципи бізнес-крила цієї партії — недоторканість власності та конкуренція. Більш того, конкурентоспроможність задекларована як «прообраз національної ідеї на найближчі десятиріччя».
Однак на особливу увагу заслуговує ідея «чесної конкуренції», оскільки вона проанонсована в програмах обох політичних сил — і блоку «Наша Україна», і Партії регіонів. Тобто, крім «супового набору» виборця, існує щонайменше одна спільна установка двох жорстко конкуруючих політичних сил. Що стосується ставлення українських громадян до ідеї, щодо якої відсутні протиріччя в протилежних політичних таборах, то в теорії населення радше «за», аніж «проти». Так, згідно з даними Євразійського монітора, з твердженням, що «конкуренція — це добре, вона стимулює людей напружено працювати та розвивати нові ідеї» згодні майже 2/3 (62%) опитаних. Причому 1/3 (33%) респондентів вважає це безумовною істиною, і трохи менша частина (29%) з меншою категоричністю, але поділяє цю думку. Сприймає конкуренцію як зло, що «пробуджує в людях їхні гірші риси», менша частина опитаних — 24%. Завагалися з визначенням своєї думки з цього питання 13%.
Здавалося б, знайдений щонайменше один пункт, щодо якого існує солідарна думка конкуруючих політичних сил, яку поділяє більшість населення. Однак соціологічний досвід підказує, що легкість у досягненні консенсусу часто пояснюється віддаленістю наслідків. Тобто опитувані легко погоджуються з соціально схваленими ідеологемами, якщо вони не вимагають від них особистих жертв. Тому якщо звернутися до протилежного стереотипу, що протиставляє принципу конкурентності принцип патерналізму, то стає зрозуміло, що ситуація аж ніяк не ідеалістична. Із тим, що «люди повинні самі нести велику частку відповідальності за те, щоб себе забезпечити», згодні лише 36% опитаних українських громадян. Тоді як понад половина — 54% респондентів — усе ж таки вважає, що «держава має нести більшу відповідальність за забезпечення громадян». Це ілюструє, кажучи професійною мовою, амбівалентність (одночасне існування взаємовиключних установок) поглядів потенційних виборців. Так, серед патерналістськи налаштованих респондентів понад половина схвалює ідею конкуренції, а серед тих, хто готовий відповідати за себе сам, кожен п’ятий не поділяє ліберальних цінностей. І це не провина, а радше біда пострадянської свідомості, що сигналізує про актуальні цілі та місію українських політиків, які претендують на роль провайдерів майбутнього країни.
Підсумовуючи роздуми про ступінь збігу електоральних очікувань із пропозиціями основних політичних гравців, використання стереотипів суспільної свідомості та частки інновацій у нинішній виборчій кампанії до ВР, можна зробити такий висновок. Установки конкуруючих сил — блоку «Наша Україна» та Партії регіонів — найполярніші за геополітичними векторами. Традиціоналістська геополітична ставка регіоналів на тісніші зв’язки з колишніми партнерами по спільному радянському минулому конвертується в більший мобілізаційний потенціал, ніж у блоку нашоукраїнців.
Тези обох політичних сил стосовно внутрішньополітичної проблематики рясніють набором банальностей, причому «Наша Україна» в цьому випадку займає значно традиційнішу позицію, аніж Партія регіонів. Регіонали у своїй економічній програмі зробили спробу легалізувати домінантну роль нової соціально значущої групи — великих представників вітчизняного бізнесу, артикулювавши тему поєднання інтересів корпорацій і держави та необхідності побудови партнерських відносин між державою і великим бізнесом. Однак надто лубкова, примітивна обіцянка «багаті нагодують бідних» і благополуччя «просто сьогодні» дуже нагадує експлуатацію старих і народження нових стереотипів як необхідного інструмента продовження політичних маніпуляцій.
Немає сумнівів у тому, що, попри те, якій стороні та яка частка влади перепаде, корпоративно-олігархічні клани зуміють відстояти свої інтереси. Тільки от виборцю, який інвестує свій голос у той чи інший із їхніх політичних проектів, треба пам’ятати, що він означає певний сценарій розвитку країни, неминучість реформ і п’ятирічну індульгенцію для парламентаріїв.
Тому, дивлячись на ролики та переглядаючи в партійному списку прізвища, треба пам’ятати, що миготливі там популярні естрадні та телевізійні обличчя й прізвища з накладеним на них табу висловлюватися з політичної проблематики — чергова підміна необхідності створення виразного плану подальшого розвитку країни. Політичні сили, які претендують на роль більш чесних і таких, що збираються щось реально змінювати в країні, повинні щонайменше артикулювати план і соціальну «ціну», розмір витрат кожного з пропонованих населенню виборів, що неминуче лягає на його плечі та гаманці.
