Чому нас не хочуть?
Прихід чергового Кабінету Міністрів висвітлив сподівання на надходження іноземних інвестицій до України. Причому, ці сподівання перебувають у органічному зв'язку зі спробами довести економіку держави до пристойного передвиборного стану. Усе це й зумовлює певну специфічність стану справ з іноземними інвестиціями в країні.
До середини цього року Україна підійшла з показником в 1,66 млрд. доларів сумарного обсягу іноземних інвестицій за весь період незалежності. Колишні соціалістичні країни Європи вже мають обсяги інвестицій на десятки мільярдів. Фактично, миршавий струмочок іноземних інвестицій в Україну настільки жалюгідний, що навіть не підлягає докладному аналізу за структурою та напрямками інвестування. Єдиний проблиск - це можливі перспективи в південнокорейської компанії "Деу" на українському "АвтоЗАЗі", але цей приклад - лише виняток, який підтверджує правило. Таке підприємство, як "АвтоЗАЗ", в Україні одне. До того ж аналізувати всю сукупність інтересів, врахованих у цьому прикладі, тут навряд чи потрібно.
Нині, здавалося б, створено всі мислимі й немислимі структури для стимулювання іноземних інвестицій в Україну. Так, окрім Національного агентства України з питань реконструкції та розвитку, у країні створено Консультативну раду при Президентові України з питань іноземних інвестицій, Міжвідомча координаційна комісія при Кабінеті Міністрів України з питань супроводження інвестиційних проектів, працює Палата незалежних експертів при Президентові України з питань інвестицій.
Передбачено створення Центру моніторингу інвестиційного клімату й Українського агентства сприяння іноземним інвестиціям. Крім цього, безліч цілком випадкових осіб як вітчизняного, так і зарубіжного походження, сміливо називають себе радниками Президента, уряду чи загалом "держави" з проблем інвестицій.
Не будемо зупинятися на можливостях інвестування в Україну вітчизняного капіталу, акумульованого за рахунок національних джерел. Схоже, на державному рівні цей напрямок геть нікого не цікавить. Стосовно реального стану з інвестуванням у співвідношенні внутрішнього й іноземного інвестування, то тут очевидними є два моменти: по-перше, явна непривабливість для іноземного інвестування, і, по-друге, достатня сумнівність для вкладення вітчизняного капіталу.
Передусім іноземних інвесторів відлякує відверта непередбачуваність українського законотворчого процесу. З будь-якого приводу можна спровокувати, скажімо скасування пільг спільним підприємствам, що було зроблено навесні цього року. Можна з раптової примхи зробити яку-небудь капость, що зведе нанівець зусилля зарубіжної сторони. До речі, з таких самих причин залишається нерозв'язаною проблема повернення до України капіталу, який залишив країну, та й проблема тінізації економіки також не має розв'язання з цих же причин.
Крім цього, на відміну від сусідніх країн, в Україні немає належного розуміння процесу стимулювання іноземних інвестицій. Знов-таки, лише у випадку з "Деу" застосували механізм інвестиційних угод із зарубіжним інвестором. Причому, на відміну, приміром, від Росії, надання пільг південнокорейській компанії як великому інвестору довелося ухвалювати спеціальним Законом Верховної Ради, а не виходячи з загального законодавства країни.
Те, що система оподаткування в Україні, м'яко кажучи, залишає бажати кращого, також не стимулює приплив іноземних інвестицій. Причому, податковий прес на українські підприємства доводить їх до стану, в якому вже жодному з іноземних інвесторів і на думку не спаде щось у них вкладати.
Цілком неврегульованими залишаються механізми діяльності в Україні іноземних банків й інших фінансових структур, котрі мають найбезпосередніше відношення до інвестицій. У цьому напрямку є ряд специфічних моментів. З одного боку декларують бажання держави всіляко стимулювати діяльність в Україні іноземних банків, фінансових компаній, інших установ. Далі, безперервно висловлюється побоювання, що іноземні установи завдяки своїй високій кваліфікації та більшого обсягу фінансових ресурсів "прийдуть і все поскуповують". Нарешті, реально, офіційно іноземні банки й фінансові компанії представлено в Україні досить слабко, але найбільш ласі шматочки приватизованих українських підприємств контролюють компанії, ниточки від яких тягнуться далеко за рубежі рідної держави. Справді, Україні необхідні кваліфіковані структури, котрі були б у змозі стимулювати інвестиційні процеси - це інвестиційні банки, інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, страхові компанії тощо. Тут слід чітко визначитися як із пріоритетністю створення структур, так і з роллю держави в цьому процесі. Скажімо, якою мірою Україні необхідні інвестиційні компанії, яку їхню питому вагу повинна контролювати держава і як вони зможуть працювати з іноземними інвестиціями. А що в іноземних інститутів великий досвід роботи, зокрема в умовах ринку підвищеного ризику, - очевидно. Проте потрібно чітко визначити рамки діяльності іноземних і вітчизняних дійових осіб. При цьому нашій країні слід запозичити якнайбільше користі з досвіду іноземних компаній, не відлякуючи їх від України й не змушуючи діяти на українських ринках через підставних осіб.
Вітчизняна бюрократична система не потребує додаткової популяризації в країнах Заходу. Однаковою мірою досить не просто буде державі позбутися іміджу країни з найкорумпованішими чиновниками. У середині вересня "Файненшл Таймз" у матеріалі про проблеми корупції цитувала колишнього представника Всесвітнього банку в Україні Данієля Кауфмана. За його даними, тим часом як у, приміром, Чилі, Сальвадорі й Уругваї керівним працівникам компаній доводиться витрачати 8 - 10% свого часу на спілкування з державними чиновниками, то в Росії й Україні цей показник досягає 30 - 40%. До речі, є цілком однозначна залежність між рівнем розвитку держави і ступенем корупції. За даними німецької безприбуткової організації "Трансперенсі Інтернешнл", яка розраховує "індекс корупції", чим вище валовий внутрішній продукт на душу населення, тим нижчий рівень корупції в країні. Так, до найблагополучніших країн віднесено Данію, Фінляндію, Швецію, Нову Зеландію й Канаду, а до країн із найбільшим рівнем корупції - Пакистан, Росію, Колумбію, Болівію й Нігерію. Україна, на жаль, не стала об'єктом проведеного дослідження. Хоча ступінь благополучності держави й залежить певною мірою від притоку іноземних інвестицій, органи державної влади й управління зовсім не повинні усуватися від оздоровлення економічної ситуації всередині країни. На офіційному рівні не складно простежити споживацьку психологію - "до нас повинні прийти, нам повинні дати". При цьому відсутність іноземних інвестицій практично є черговим виправданням жалюгідного економічного становища країни.
У будь-якому випадку ситуація з іноземними інвестиціями в Україні не є простою. Така проблема не розв'язується шляхом проведення різних накачок керівників різних рівнів чи створення різноманітних консультативних рад із питань іноземних інвестицій. Утім останній орган, який складається з реальних представників реальних західних корпорацій, має один специфічний плюс. Він надає беззаперечне почуття власної значущості співробітникам адміністрації Президента, котрі, скликавши на засідання таких серйозних бізнесменів, сміливо можуть розповідати про це своїм онукам.
Стосовно ж нинішнього становища держави, то передвиборний її стан уже дає необхідну симптоматику. Й навряд чи серйозні західні інвестори визнають за можливе втілювати великі інвестиційні проекти до парламентських виборів. Ще сумнівніше, щоб іноземні інвестиції пішли до України в проміжку між парламентськими та президентськими виборами. Спроби приведення економіки України в збуджений передвиборний стан досить легко відстежують у розвинених країнах. І західні інвестори спокійно інвестуватимуть у стабільніші держави і ще спокійніше чекатимуть результатів президентських виборів в Україні.
