Чому столиця стала проблемою України та як із цим боротися
У цьому матеріалі представлений далеко не беззаперечний погляд нашого читача. Зрозуміло, що перенесення столиці з Києва до іншого міста — це утопія. А ось що стосується ідеї «розвести» гілки влади по різним містам — над цим, можливо, варто замислитися...
З початку, перш ніж обговорювати проблеми Києва та України, треба ознайомитися с деякими проблемами наших сусідів та інших країн і як вони ці проблеми намагаються вирішити. Починати зразу з Києва неможливо через дуже просту причину — він настільки консервативний, як може бути консервативним українське селянство та всі українські Президенти — вихідці виключно із села, тому проблеми, які розглядаються у статті, у широких колах суспільства не розглядалися та не дискутувалися.
У Росії досить тривалий час іде дискусія щодо перенесення столиці з Москви до Санкт-Петербурга чи іншого міста (пропонувалися варіанти: Санкт- Петербург, Новосибірськ, Красноярськ, Тверь, Єкатеринбург, Владивосток чи навіть нове, побудоване с нуля, місто), тому що Москва вже втратила престиж столиці як міста, що консолідує інтереси всієї країни.
У 2004 році на розгляд Держдуми вносився законопроект про столицю РФ депутата з «Єдиної Росії» Валерія Гальченка (українця?), уряду пропонувалося переїхати в Єкатеринбург, Держдумі — у Нижній Новгород, верховному суду — в Омськ, конституційному суду — у Владивосток, Вищому арбітражному суду — в Іркутськ, а президент і його адміністрація повинні були залишитися в Москві. За прийняття цього законопроекту проголосував лише один депутат, але сам факт винесення законопроекту на пленарне засідання, так ще від імені депутата-«єдинороса», означав: це була лише перша пробна куля. Адже законопроект пройшов обговорення профільного комітету Думи і ради Думи.
За словами президента Фонду ефективної політики Гліба Павловського, Росія повинна скористатися досвідом Казахстану, що переніс столицю з Алма-Ати в Астану, щоб підняти Сибір і Далекий Схід, а прокремлевський молодіжний рух «Росія молода» пропонує зробити головним містом Росії Новосибірськ.
Це питання для Росії непросте. Воно зачіпає особистісні інтереси великої групи людей, які стоять при владі, як політичній, так і фінансовій. Природно, що Москва, яка звикла до безмежної влади, після озвучування таких планів буквально стала дибки. Яскравий приклад — боротьба В. Путіна щодо переведення конституційного суду Росії до Санкт-Петербурга. Ця боротьба тривала декілька років.
31 січня 2005 року Володимир Путін «погодився» (хоча це його ідея) із пропозицією передати частину столичних повноважень Санкт-Петербургу і підтримав ідею щодо переїзду туди конституційного суду. Дума з великим небажанням підтримала В. Путіна. 23 грудня 2007 року президент Росії Володимир Путін підписав указ про переїзд конституційного суду з Москви в Санкт-Петербург до 20 травня 2008 року. Що стосується перенесення окремих столичних функцій в інші міста, В.Путін у червні 2003 року в Кремлі, під час традиційної щорічної прес-конференції, висловився таким чином: «Про це можна подумати.Це повинно вирішуватися у природному режимі, спокійно і без жодного ажіотажу».
Ціль переведення конституційного суду Росії до Санкт- Петербурга — домогтися реального відділення судової влади від виконавчої. Висловлюється думка, що переїзд сприятиме зниженню рівня корупції у судовій системі — порушиться багато напрацьованих тіньових зв’язків.
Дискусія про доцільність перенесення столиці з метою вирішення проблем, гальмуючих розвиток держави чи національної безпеки, у світовій практиці не нова.
Прихильник перенесення столиці в інше місто Росії губернатор Підмосков’я Борис Громов стверджує, що існує ціла наука на вибір головного міста держави. «Недавно вчені підрахували, що в наш час для визначення місця розташування столиці тієї чи іншої держави необхідно враховувати не менше п’ятдесятьох параметрів, а вісім-дев’ять століть назад статус столичного міста визначався зовсім інакше».
З усього комплексу причин подібних дискусій треба виділити найбільш важливу — нову політичну еліту легше формувати на новому місці.
Якщо в Росії та інших державах ще триває дискусія про доцільність перенесення столиці, то в Казахстані цей план уже успішно реалізований. В Україні така дискусія повністю відсутня. А чи є сенс дискутувати? Крім прикладу Росії у цьому питанні, стисло розглянемо приводи, які викликали прийняття рішення щодо зміни столиці Казахстану. Може, побачимо деякі паралелі з Україною?
У Казахстані мотиви перенесення столиці поділяються на дві основні групи — офіційні, відкриті та неявні, приховані.
Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв обґрунтував свій указ «Про оголошення міста Акмола столицею РК» від 10 грудня 1997 р. наступними причинами:
* перенесення столиці ближче до географічного центра держави;
* труднощами з подальшим розвитком і розширенням старої столиці;
* виграшним положенням Акмоли як великого транспортного вузла в центрі країни;
* формуванням могутнього центру економічного росту в північних регіонах країни;
* усуненням диспропорцій у регіональному розвитку, що можуть згодом стати викликом для загострення соціально-політичної обстановки в країні;
* екологічними проблемами Алма-Ати;
* створенням двох могутніх центрів росту на півдні й у центрі країни, що розширять структурні можливості Казахстану.
І ще одна причина переносу столиці в Акмолу, про яку усі знають, але про яку воліють не поширюватися: у північних областях республіки переважає російськомовне населення — до 60% і тут сильні сепаратистські настрої.
Погроза розпаду країни на «російськомовну північ» і «казахський південь» змусила президента Назарбаєва перенести в 1998—1999 р. столицю з Алма- Ати в Акмолу (нині — Астана).
Переведення столиці Казахстану до Астани сприяло послабленню регіональних угруповань, що мали раніше особливе значення в діяльності держави.
Алма-Ата фактично стала гальмом у розвитку молодої незалежної держави і несла у собі приховані загрози національній безпеці республіки. Керівництво Казахстану знайшло в собі сили і сміливість зробити рішучий крок. Результати очевидні. Казахстан по деяких параметрах економічного розвитку обійшов Україну. Так, наприклад, ВВП на душу населення у Казахстані у 1,5 раза більше, ніж в Україні.
Н. Назарбаєв завив, що вибір найбільш придатного місця під нову столицю проходив за 32-ома параметрами. Не можна сказати, що парламентарії спокійно прийняли ідею президента щодо перенесення столиці. Голоси розділилися: частина депутатів свою незгоду мотивували тим, що на тлі соціально-економічного положення, що погіршується, витрачати величезні суми коштів на перенесення столиці безглуздо. На що президент відповів: «Безповоротними витратами на перенесення столиці будуть, в основному, лише витрати на переїзд. Решта — це капітальні вкладення».
Перед будь-яким правителем, що не бажає котитися в старому руслі і хоче при цьому заснувати принципово новий, стійкий курс, стоїть альтернатива: або провести в старій політичній еліті за місцем її перебування нещадні й кількаразові кадрові чищення (шлях Й.В.Сталіна), або перебратися в нове місце, скликавши під свій прапор незадоволених своїм соціальним статусом, діяльних і талановитих людей.
В усіх країнах Європи, членах колишнього Варшавського договору і не членах, але при прокомуністичних режимах, була здійснена в тій чи іншій формі люстрація, що дозволила усунути представників прокомуністичної номенклатури від влади. Ця люстрація також торкнулася карально-наглядацьких органів цих режимів. Тільки ті держави, що здійснили цю люстрацію, змогли реалізувати на практиці гасло «Нові кадри вирішують усе!». Вони досягли помітних успіхів у поставлених перед собою завданнях: вступі в НАТО, в ЄС, помітному підвищенні рівня життя населення, економічних перетворень, зниженні корупції, розвитку демократії. У європейських країнах, де не була проведена люстрація, успіхи у розвитку в усіх напрямках більш скромні і вони залишаються найбільш проблематичними для Європи. Це насамперед — Білорусь, Росія (найбільш розвинена частина розташована в Європі), Україна, Молдова. «Варта втомилася», а з нею і народ утомився чекати помітних змін у своєму житті в кращу сторону, розуміючи це, люди при владі почали шукати засоби, якими б без особливих катаклізмів можна було б трохи «розчистити» шлях для прискореного просування у бік прогресу й демократії.
Треба визнати, що люстрація в Росії i в Україні, і тим більше в Білорусі, в даний час неможлива. Її можна було здійснити тільки відразу після розпаду СРСР, використовуючи посилення правих сил, що були в меншості, а лівих (комуністів) у цей час паралізував страх перед перспективою втрати влади. Але «революція» 1991 р. в Україні була здійснена зверху. Тодішня партноменклатура перехопила ініціативу створення незалежної держави і залишилися при владі, що унеможливило проведення люстрації. Час був утрачений. Тому сьогодні залишається тільки один варіант — проведення «ерзац-люстрації» — переніс місця розташування столиці (чи розосередження виконавчої влади), який, за досвідом багатьох країн, дійсно сприяє більш швидкому формуванню матеріалістичного обновленого складу вищого керівництва. Зокрема, це приведе до розосередження керівництва всіх партій. Зараз вони усі в основному в Києві (у Москві така ж картина).
А що Україна? У ній такі ж проблеми, як і в Росії, Білорусі та в тих країнах Європи, де ці проблеми свого часу були вирішені.
Ви можете назвати в українській політичній еліті харизматичну особистість, якій у 1991 році було 18-19 років, а зараз 32—33 роки чи, скажімо, 40 років? 40-літнім у 1991 році було по 27 з усіма наслідками, що випливають для них, для їхнього формування як особистості, досвіду роботи й становлення свідомості, що в основному формується та стабілізується до 18 років. Не можемо ж ми чекати, коли стара еліта природнім шляхом самоусунеться від влади. У відповідності до наведеної «прикидки» нам тоді ще треба чекати 10—15 років (народ уже чекає 16 років) приходу до влади нової еліти, а «варта» та народ уже втомилися чекати. Навіть прихід до влади В. Ющенка, якому було 53 роки, у «старому» оточенні, це не є прихід до влади нової еліти.
На сьогодні ж Правобережна Україна (не враховуючи міст, що розташовані безпосередньо на Дніпрі), яка є оплотом української мови та державності України, не має у своєму регіоні жодного великого промислового центра — міста- мільйонника.
Столиця України перетворилася у своєрідний мегаполіс, який розвивається за рахунок поповнення його регіональною інтелектуальною та бізнесовою елітою та їхніх капіталів. Так, із загальної кількості покупців житла в столиці України 40% є мешканцями інших регіонів країни й іноземці.
Ось чому із року в рік у Києві шалено зростають ціни на квартири. Особливим попитом користується «елітне» житло. Навіть існує черга. У цьому питанні ми вже перевершили західноєвропейські країни. За ціною на житло Київ можна вважати лідером ЄС, а краще, щоб ми були першими в чомусь іншому. Киянам пояснюють, що дорожчають будматеріали, енергоносії, а в ФРН, де газ коштує більш ніж $300 за 1000 кубів, ціна за помешкання при якості, без сумніву, кращій, ніж у Києві (наш Президент та уряд віддає перевагу німецьким авто як кращим у світі) у Берліні (населення 3 406 780 чол.) у районі Berlin Wedding 3-кімнатна квартира площею 59 м 2 (не враховуючи ванну, туалет, коридори) коштує 34 900 євро, у районі Berlin Neukolln, 2-кімнатна, 37 м 2 , коштує 13 000 євро. Інші подібні — трошки більше чи навіть менше. Діапазон цін великій. Не подобається Берлін, будь ласка, — Баварія (Bischofsmais), 1,5 кімнати, жила площа 38,5 м 2 (без урахування туалету, ванної і т.д.), коштує 7 500 євро. Мені дуже цікаво, як довго нас переконуватимуть, що такі захмарні ціни на житло у Києві є об’єктивною реальністю.
Причини в іншому. Це бажання отримати надприбутки. Як тільки капітал, здобутий у провінції, дозволяє «штурмувати» Київ, то його власник з цим капіталом переїжджає до Києва. Країна спустошується, а Київ — «жиріє», тому стає важкий на «підйом» та працю. Він стає гальмом у поступі України.
Зараз для інвестицій існують дві, кардинально різні України. Одна — це Київ, інша — решта регіонів, що призводить до загострення інвестиційної ситуації на регіональному рівні. Розрив у показниках залучення інвестицій між Києвом та іншими областями з кожним роком збільшується. У столиці протягом року приріст інвестицій з-за кордону склав 66,6%, що в два рази вище, ніж загальний показник по Україні. Приміром, у Севастополі ріст залучених інвестицій за рік склав тільки 18,7%. А що, у нас відсутні проблеми із Севастополем?
У Чернівецькій і Чернігівській областях обсяг інвестицій протягом цього року тільки зменшився. Аналітики не виключають, що розрив між областями надалі буде тільки збільшуватися. На одного киянина припадає $2,8 тис. інвестицій, у той час, як на мешканця Чернівецької або Тернопільської області — близько $41. Ось чому западенці їдуть на Захід у пошуках кращої долі!
Це усе разом сприяє уповільненню розвитку регіонів і навіть їхньому послабленню. Враховуючи досвід інших країн (Росія, Казахстан, Бразилія, Чилі) у вирішенні подібних проблем, доцільно частину державних закладів та деякі гілки влади перевести в інші регіони України. Місцем їхнього розташування можуть бути Харків, Вінниця, Львів та інші міста. Прикладом для України може стати не тільки Казахстан, але й Німеччина. Так, наприклад, довгі роки столицею ФРН було місто Бонн, зараз Берлін. Але і сьогодні в Німеччині Центральний банк розташований у Франкфурті-на-Майні, а вищі судові інстанції — у Карлсруе, древній столиці імператора Карла Великого. Узагалі у ФРН відсутній синдром благоговіння перед її столицею — Берліном. Федеративний устрій Німеччини, яка має у своєму складі 16 федеральних земель, передбачає наявність 16 столиць цих земель, які конкурують між собою, а тому швидко розвиваються (на обговорення цієї теми у нас накладено табу, бо «тягне» на рекламу федералізму). Це одна із переваг федералізму, якого лякаються в Україні, як чорт ладану.
Південна Корея у свій час оголосила про рішення «обзавестися» новою столицею в центральній частині країни, щоб вирішити проблему перенаселеності Сеула (близько 10 млн. чоловік). Будівництво нової столиці мало початися у 2007 році в районі провінції Чхунчхон біля міст Чхонджу та Тэджон, за 160 кілометрiв від Сеула, але пізніше цьому плану був об’явлений «відбій». Втім, остаточно це питання з порядку денного не знято.
Відповідно до проекту, вартість якого оцінюється в кілька мільярдів доларів, перші міністерства повинні були переїхати на нове місце в 2012 році.
Перспективою такого вчинку, як перенесення столиці України чи деяких органів влади, може бути виникнення нових великих промислових та культурних осередків в інших регіонах України, що приведе до прискореного розвитку її інфраструктури, яка буде вельми сприяти міграції населення на теренах України, «розмиваючи» евентуальний кордон її розподілу на Захід та Схід. Це реальна загроза для зруйнування абсолютної монополії Партії регіонів на заході та півдні України. Цей захід також сприятиме послабленню негативних корпоративних зв’язків усіх гілок влади, якi склалися в наслідок залишкової централізації влади та капіталів у Києві.
Тільки початок відкритої дискусії на кшталт російської, з участю фахівців усіх рівнів та депутатів Верховної Ради України ГАРАНТОВАНО припиніть зростання цін на житло у Києві, а перші реальні кроки ВР та Президента щодо переведення деяких міністерств і, у першу чергу, судової влади з Києва до інших міст теж ГАРАНТОВАНО приведе до різкого падіння цін на житло в Києві (і не тільки у Києві!!!), можливо, до рівня берлінських цін, а може — і менш.
Коли таке відбудеться, то є надія, що Україна залишить «почесне» 99-те місце по рівню корупції, де поруч із Україною перебувають Грузія, Домініканська республіка, Малі, Монголія та Мозамбік.
Україна має досвід перенесення столиці. Щоправда, негативний для її незалежності. Проте сенсу від того ця практика не втратила. Так, переведення у 1918 році столиці з Києва в Харків та повернення її в 1934 у Київ було пов’язано з необхідністю усунення українських самостійників від можливості впливу на українське суспільство та закріплення впливу Москви на Україну. От як обґрунтовував передумови подібного переїзду третій секретар ЦК КП(б)У Н. Попов: «Після нещадного удару по українському націоналізму Київ знову стає столицею Радянської України. Це наслідок блискучих перемог генеральної лінії партії Леніна-Сталіна, наслідок розгрому троцькізму, наслідок розгрому куркульської агентури в наших рядах, наслідок розгрому всіх націонал-ухильників».
Без особливого перебільшення можна казати, що цей чинник відіграв не останню роль у тому, що Харків є на сьогодні другім по чисельності населення містом в Україні з розвинутою промисловістю.
Даремно сподіватися, що представники влади, ознайомившись із статтею, почнуть хоча б замислюватися. Щось реальне зробити у цьому напрямку в теперішній час — це означає добровільно зруйнувати «бездоганно» відпрацьовану кланову систему та отримати реальну загрозу втрати влади та надприбутків. Досвід Росії щодо «переселення» тільки одного конституційного суду Росії до Петербурга наочно показав, який шалений опір чинився планам В. Путіна, навіть при тоталітарному режимі, який існує в Росії. В. Путін ішов до перемоги декілька років. Для України це може бути набагато більше. Але, погодьтеся, почути рішення українського Конституційного Суду, який базуватиметься, наприклад, у Вінниці, буде вельми цікаво і, як мені здається, довіра до такого рішення у суспільства буде набагато більша, ніж коли він зараз розташований на відстані приблизно трьох кілометрів від Президента та Кабміну. Тоді, може, для початку хоча б відкриємо диспут, щоб ідея опанувала маси та вплинула на її керманичів?
