Чому Україна досі вважає таємниці СРСР своїми?

У судах своє право на отримання архівної інформації громадяни України відстоюють нечасто. Із відносно гучних (щоправда, у вузькому колі) справ останніми роками була тільки одна. Вона стосується архівної справи Тараса Бульби-Боровця. Минулого року громадський діяч Тарас Шамайда звернувся до Галузевого державного архіву СБУ із запитом про надання цих документів для ознайомлення в читальному залі. Архів відповів відмовою. Тоді Тарас подав позов до Київського окружного адміністративного суду зі скаргою на протиправні дії ГДА СБУ, що порушують конституційне право на інформацію. Після судових засідань, які розтягнулися в часі на кілька місяців, архів запропонував позивачу укласти мирову угоду та пообіцяв надати доступ до справи Бульби-Боровця. Від серпня 2012-го і до сьогодні справу одного із найцікавіших діячів національно-визвольного руху ХХ століття Тарас так і не отримав.

Згідно з результатами експертного опитування, проведеного Центром досліджень визвольного руху (ЦДВР), більше 57% опитаних невдоволені закритістю українських архівів та обмеженням у доступі до окремих справ. Більше того, 86,2% експертів особисто стикалися з випадками обмеження в доступі до інформації в архівах. Хоча це опитування було проведене ще наприкінці 2011 року, навряд чи з того часу ситуація змінилася принциповим чином. Тоді на запитання стосовно потреби у відкритості архівної інформації до 1991 року 72,4% відповіли, що всі архіви з такими документами повинні бути відкритими, а 27,6% зазначили, що архіви на загал повинні бути відкритими, але з незначними обмеженнями. При цьому жоден із експертів не обрав відповідь, що така інформація не має бути відкритою або що має бути відкритою тільки інформація загального характеру, яка не була таємною в СРСР. Ще один важливий аспект: на думку більшості опитаних (56,7%), оптимальний варіант підпорядкування архіву органів безпеки УРСР, який зараз знаходиться в підпорядкуванні СБУ, є виокремлення його в окрему центральну державну архівну установу.

Питання доступу до архівів в Україні завжди було гострим, а в останні роки, як відомо, воно загострилося ще більше. «В Україні історик змушений бути не лише істориком, а ще і юристом», — зауважив Володимир В’ятрович, представляючи нещодавно у Львові проект «Електронний архів визвольного руху» (avr.org.ua), який дозволяє оминути архівні бюрократичні процедури, принаймні у випадку з тими 10129 документами, які там наразі викладені. Хоча питання розсекречення архівів, зокрема тих, що пов’язані зі злочинами радянської влади, щоразу натикається на так звану «відсутність політичної волі», це не означає, що це питання не потрібно порушувати. Як повідомив нам Володимир В’ятрович, наразі ЦДВР готує цілу концепцію змін до нормативно-правової бази, що регулює архівну галузь. Незабаром вона буде представлена на розгляд громадськості. Безумовно, поряд із ЗУ «Про доступ до публічної інформації» та ЗУ «Про громадські об’єднання» ця законодавча ініціатива, якщо вона зрештою перетвориться на закон, стане однією із найважливіших для українського суспільства.

Публічне обговорення необхідних змін ми вирішили розпочати вже зараз.

Аліна ШПАК, заступник директора Центру досліджень визвольного руху:

— Насамперед варто визначити окремим законодавчим актом статус документів, що стосуються карально-репресивної системи та визвольного руху. Так зробили в більшості країн Східної Європи. Визначити юридичний статус документів радянських репресивно-каральних органів і, відповідно, алгоритм роботи з ними, який має відрізнятися від того, який стосується документів, що створювалися 5-10 років тому, — це був би ідеальний варіант.

Проблемними в ЗУ «Про національний архівний фонд...» є кілька моментів. По-перше, закон говорить виключно про документи, але не про інформацію. Два слова в документі, які хтось може вважати державною таємницею, закривають доступ до всього документа. Ще один момент, що потребує змін — це поняття відповідальності. Відповідальність за розголошення чи нерозголошення інформації, зокрема, конфіденційної, має покладатися на людину, яка працює з документами, а не на архівіста. Це європейська практика. Сьогодні часто саме архівіст є каменем спотикання. Він приймає суб’єктивні рішення — що видавати, а що — ні.

Взагалі, є величезна проблема з конфіденційною інформацією. Мав би бути окремий закон з цього приводу. Саме посилання на те, що той чи інший документ містить конфіденційну інформацію, є основною причиною для відмови у доступі до інформації. Якщо з відмовою через «державну таємницю» сьогодні ми вже можемо впоратися, то з конфіденційною є велика проблема.

Норма, закріплена в Ч. 4 Ст.16. 75 років — цифра, списана зі стелі. Але вона також створює велику проблему в доступі до інформації.

Кажучи про інші нормативно-правові акти.

Постанова ВРУ «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» вводить додаткові обмеження, яких немає в законі та на які посилаються архівісти, коли треба відмовити в доступі до тих чи інших документів. Якщо до кримінальних справ реабілітованих осіб можуть мати доступ родичі, то доступ до справ нереабілітованих осіб взагалі не регулюється. Треба цю постанову скасовувати.

Є також питання до внутрішніх відомчих документів Укрдержархіву. Вони є застарілими і значною мірою звужують закон (щоправда, наскільки нам відомо, зараз розробляються новий документ). Закон, приміром, надає людині право користуватися архівом. Він не зобов’язує подавати додаткові прохання. Натомість, Порядок визначає, що треба писати прохання на ім’я керівника архіву. Закон також дозволяє робити копії своїми засобами. Натомість, порядок вказує: хочеш робити копію — складай окремий запит на ім’я директора.

Руслан ЗАБІЛИЙ, директор Національного музею «Тюрма на Лонцького», історик:

— Документи, які стосуються злочинів проти особи, людини, які стосуються діяльності карально-репресивних органів радянського та нацистського тоталітаризму, мають бути у відкритому доступі для громадськості та не повинні ховатися за грифами секретності тієї держави, якої вже давно не існує. Україна не є спадкоємцем Радянського Союзу. Якщо ми сповідуємо цінності європейської правової держави, я думаю, що приховування інформації про суть тоталітаризму, про репресії, — є злочином українського законодавства. Мав би бути ухвалений один-єдиний закон, який би знімав усі суперечності в тих законах і підзаконних актах, які існують та якими в своїй роботі користуються історики, чиновники, ті, хто обслуговує архівну сферу, самі архівісти. Законодавча система, яка існує нині, створює підстави для маніпуляцій, обмеження в доступі до інформації. У вдосконаленому законодавстві мали би бути прописані певні ключові речі, довкола яких є найбільше спекуляцій. Зокрема, що таке конфіденційна інформація, що таке персональні дані. Якщо керуватися тлумаченням поняття персональних даних, що існує сьогодні, то в мене складається враження, що треба, як у Середньовіччі, винести на площу міста енциклопедії, бібліографічні довідники, розвести велике багаття та спалити їх. Адже місце народження, дата смерті, сімейний стан, національність особи — це все є персональними даними. Має бути створений закон, який закладає фундамент для порозуміння в суспільстві, надаючи доступ до суспільно важливої інформації. Суспільний запит на прийняття такого закону — сформований.

Олександра МАТВІЙЧУК, голова правління Центру громадянських свобод:

— Доступ до архівів є питанням значного суспільного інтересу. У країнах колишніх тоталітарних режимів саме архіви є найбільш точним та чи не єдиним достовірним відображенням історії. У часи панування тоталітаризму відсутні інші засоби фіксації справжньої поведінки та думок людей, тільки загальний публічний образ, який такі режими намагалися створити. Тому для формування правдивої історичної пам’яті народу треба мати доступ до величезного масиву документів каральних та розвідувальних органів. Адже без цього немає справжньої свободи вибору.

Нова редакція ЗУ «Про Національний архівний фонд...» має вирішити конфліктні ситуації, коли право особи знати ймовірно може суперечити праву іншої особи на приватність. Для цього необхідно встановити чіткі процедури доступу до архівних документів та організації роботи архівних установ. Як приклад, ЗУ «Про доступ до публічної інформації» передбачає, що засекречується інформація, а не документ. Тому у разі наявності у документі конфіденційної інформації, вона просто приховується на його копії. Але в архівній практиці поширеним є відмова у наданні документу, замість того, щоб закреслити одне-два слова на його копії.

Україні давно необхідний профільний закон про архіви, який би встановив баланс між правом доступу до архівів та правом на недоторканність приватного життя. Крім того, передбачив захист прав третіх осіб, що згадуються в документах. Постраждалі особи, жертви репресій повинні мати право вносити виправлення в ці документи, однак зміна їх основного змісту повинна бути заборонена.

Нова редакція закону має вирішити ці та інші питання. Саме тому Етичний кодекс для архівних працівників, що працюють з документами колишніх спецслужб в якості базового принципу проголошує: архівіст — не цензор; поняття архівних даних і процедура їх розкриття мають бути визначені законом.

Ігор РОЗКЛАДАЙ, юрист Інституту Медіа Права:

— У сенсі регулювання доступу до архівів карально-репресивних органів СРСР мені сподобався болгарський досвід. Весь архів КДБ у Болгарії був переданий спеціально утвореній комісії, створення якої, між іншим, було ініційоване політиком-соціалістом, та яка надає доступ до цього архіву. Можна працювати з усіма документами, незалежно від року їх створення. Єдина умова — дослідник не має права оприлюднювати імена.

Щодо ЗУ «Про Національний архівний фонд...», його, безумовно, треба змінювати. Мають розроблятися також зміни до ЗУ «Про Національний архівний фонд...» Питання тільки в тому, щоб архівісти також виявили в цьому зацікавленість. А її поки що немає. Наприклад, українські дослідники мають отримати можливість працювати з документами, які обмежуються в доступі у зв’язку з їх терміном давності (якщо вони молодші за 75 років), і в певних випадках — оприлюднювати їх.

В принципі, різного роду обмеження — це частина світової практики. У різних країнах — досвід різний. У нас — 75 років. У Польщі — 100. Доступ до архівних документів у цій країні неможливий, доки не доведеш свою причетність до цього роду чи інтересу — або наукового або особистого (родич особи або родич постраждалої особи).

Враховуючи, що тема КДБ та національно-визвольного руху для України — специфічна, що йдеться про дуже складну та трагічну історію, очевидно, треба винаходити якийсь баланс між правом на приватність і правом суспільства знати.

Потрібно також привести у відповідність підзаконні документи. Частина питань, можливо, вирішиться з ухваленням законопроекту №0947 (Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям ЗУ «Про інформацію» (у новій редакції) та ЗУ «Про доступ до публічної інформації», — прим. Ред.), який має внести зміни у близько півсотні законів. У тому числі він чітко розмежує, що належить до компетенції архівів і регулюється галузевим законом, а що — до компетенції ЗУ «Про доступ до публічної інформації».

Ігор КУЛИК, експерт із доступу до архівів, політолог:

— Я б говорив про три великі законодавчі ініціативи, які потрібно внести.

Перша з них — стосується ЗУ «Про національний архівний фонд...», а саме Ч. 4 Ст.16. Цю норму треба забрати.

Друге — це Ст.15 Постанови ВРУ «Про тлумачення ЗУ «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Її також треба забрати. У тому числі норму, що забороняє копіювати документи непроцесуального характеру.

І третя — найбільша — ініціатива, яка може поєднати всі попередні — це окремий закон або кодекс, який би передбачав створення фонду документів радянської карально-репресивної системи та порядок доступу до документів цього фонду. Порядок доступу має суттєво відрізнятися від інших документів. Адже тут ідеться про порушення прав та інтересів громадян. Цього не можна приховувати.

Володимир БІРЧАК, завідувач Тернопільського історико-меморіального музею політичних в’язнів:

— У Постанові ВРУ «Про тлумачення ЗУ «Про реабілітацію...» є пункт, на який доволі часто посилаються архіви, зокрема, СБУ: можна знайомитися з матеріалами справ тільки закритих провадженням. З 90-х років склалася така практика, що справи закриті провадженням — це справи тільки на реабілітованих осіб. Справи на осіб нереабілітованих чомусь вважаються справами незакритими провадженням, і тому доступ до них не надають. Хоча це є нонсенсом. Якщо людина перебувала під слідством, отримала свій вирок — справа була закрита. Доступ до таких справ необхідно надавати, а відповідну норму прописати в законі.

Є також питання про конфіденційність інформації та захист персональних даних. Якщо вчитатися в ЗУ «Про захист персональних даних», то ПІБ також є персональними даними. А якщо дивитися по тлумаченню КСУ (Рішення КСУ у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частини першої, другої статті 32, частини другої, третьої статті 34 КУ. — прим. Ред.), навіть ПІБ — це конфіденційна інформація, що стосується особи. Це — також проблема, яку потрібно вирішувати законодавчо.

Третє питання — це можливість фотографування та плата за документи. В різних областях за копіювання одно й того самого документу вимагають різні суми. Одні ставлять ціну за копіювання аркуша, інші — документа. Це також потребує законодавчого регулювання.

Євген ЗАХАРОВ, голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, співголова Харківської правозахисної групи:

— Є ЗУ «Про національний архівний фонд...», а є галузеві державні архіви (ГДА), які мають цей закон виконувати, але фактично вони регулюються внутрішніми нормативними актами тих відомств, до яких належать. Йдеться про ГДА СБУ, ГДА МВС, ГДА Державної пенітенціарної служби і т.д. Я вважаю, що необхідне комплексне реформування чинного законодавства. Архівні установи мають працювати за єдиними правилами. Тут потрібні не лише законодавчі зміни, а й певні організаційні заходи. Наприклад, виділити з архіву СБУ ту частину документів, яка належить до радянського періоду і створити окремий архів. До речі, цю ідею свого часу не підтримав уряд Тимошенко.

Друге: привести архівне законодавство у відповідність до нових законів, які були ухвалені — ЗУ «По інформацію», ЗУ «Про доступ до публічної інформації», ЗУ «Про захист персональних даних». Наразі архівна інформація як вид інформації взагалі не входить до ЗУ «Про інформацію». Невизначеним також є питання, чи належить архівна інформація до публічної інформації.

Наказ Державного комітету архівів України «Про затвердження Порядку користування документами...» — це головний внутрішній нормативний акт Укрдержархіву, який давно застарів і який давно треба було б змінити.

Але головне інше. Архіви потерпають передусім не від законодавства, а від безгрошів’я. Не можна так ставитися до архівної справи як ставиться наша держава. У ситуації, коли архіви постійно та серйозно недофінансовані, розмови про вдосконалення доступу до них виглядають як насмішка.

Віта ЛОШАК, юрист, громадський діяч:

— Ч.4 Ст. 16 ЗУ «Про національний архівний фонд...» є морально застарілою та не відповідає європейським стандартам щодо доступу до архівної інформації. Вона створює значні перешкоди у доступі до архівів, адже архівні працівники вимагають підтвердження родинних зв’язків. Її бажано змінити в частині, щоб спадкоємці не мали права розпоряджатися інформацією про особу. Сама особа повинна мати право розпоряджатися своїми документами або інформацією про себе. Але обмеження доступу до інформації про неї має припинятися з моменту смерті цієї особи. Натомість, спадкоємці повинні мати спростувати недостовірну інформацію, поширену про особу, або вимагати такого спростування. Така норма відповідатиме в тому числі українському цивільному законодавству.

ФРАГМЕНТИ ЗАКОНОДАВСТВА, ЯКІ ЕКСПЕРТИ ВИЗНАЮТЬ НАЙБІЛЬШ ПРОБЛЕМНИМИ:

Ч. 4 Ст. 16 ЗУ «Про національний архівний фонд та архівні установи»

«Доступ до документів Національного архівного фонду, що містять конфіденційну інформацію про особу, а також створюють загрозу для життя чи недоторканності житла громадян, обмежується на 75 років від часу створення цих документів, якщо інше не передбачено законом. Раніше зазначеного строку доступ здійснюється з дозволу громадянина, права та законні інтереси якого можуть бути порушені, а в разі його смерті — з дозволу спадкоємців.»

Ст.15 Постанови ВРУ «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні»

«Реабілітовані або за їх згодою чи в разі їх смерті близькі родичі мають право знайомитись з матеріалами закритих провадженням кримінальних та адміністративних справ і одержувати копії документів непроцесуального характеру. Знайомитися з такими справами вони можуть тільки в разі, якщо в них немає даних, які можуть негативно вплинути на гідність, законні права та інтереси як самих потерпілих, їх рідних, так і інших громадян. Реабілітовані особи та їх спадкоємці мають право на одержання рукописів, фотокарток, інших особистих речей, які збереглися у справах. Державні органи зобов’язані повідомити рідних реабілітованого про місце його загибелі (смерті) при наявності таких даних.»

«Порядок користування документами Національного архівного фонду України, що належать державі, територіальним громадам», який створює додаткові обмеження в доступі до архівів, і, таким чином, звужує дію Закону.

КЛЮЧОВІ ПРОПОЗИЦІЇ ЕКСПЕРТІВ:

Необхідне комплексне реформування чинного законодавства про архіви, яке б передбачало наступні дії:

—  прийняття профільного закону «Про Національний архівний фонд...» у новій редакції;

— встановлення окремим законодавчим актом юридичного статусу документів, що стосуються карально-репресивної системи та визвольного руху;

— скасування Постанову ВРУ «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні»;

—  приведення відомчих документів Укрдержархіву у відповідність до нових законів, які були ухвалені, а саме: ЗУ «По інформацію», ЗУ «Про доступ до публічної інформації», ЗУ «Про захист персональних даних».

Якщо ви прагнете знайти інформацію про репресованих членів своєї родини — радимо скористатися посібником «Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів», підготованим Центром досліджень визвольного руху, який перебуває у вільному доступі.