Гарячі теми:

Чому в нас нічого не виходить?

27 липня, 00:00

Восьме диво світу займає одну шосту частину суші.

Андрій КНИШЕВ

Сім років безперервних реформ для людей, які ставлять собі запитання: «Що ж відбувається в цій країні?» — стали якимсь інтелектуальним кошмаром. Справді, з одного боку, власті начебто щось роблять, з iншого — життя стає дедалі гіршим. Пояснень такого становища безліч: від жидомасонської (варіант — російської) змови — до міркувань про віковічні властивості нашого народу і правителів. За всієї різноманітності варіантів усі вони страждають на повну безвихідь і лише додають «іще одну цеглину в стіну» віковічного вітчизняного відчаю перед «чудищем облым, огромным, стозевным»… Усім знайоме відчуття, неначе намагаєшся пробитися через ватяну стіну, — воно виникає під час спілкування з нашою державою і за будь-яких спроб зробити що-небудь, що виходить за межі звичайного життєзабезпечення. Складається враження, що сила тяжіння в Україні в декілька разів більша, ніж на іншій планеті, — так важко тут дається кожен крок.

Тим часом можливі правдоподібнішi, ніж «усі — козли», пояснення особливостей нашої ситуації і, відповідно, рецепти щодо її подолання, тим більше, що сьогодні для цього існує більша, ніж раніше, інтелектуальна готовність. На Заході з'явилася плідна концепція віртуальної економіки, що значно ближче стоїть до дійсності, ніж інші «пояснювальні» ідеї. (Пригадується, ще декілька років тому на різних семінарах спроби пояснити іноземцям, що, наприклад, державний бюджет України — в основному фікція, і не тільки в «окремих цифрах», а саме з макроекономічного погляду, сприймалися, м'яко кажучи, з недовір'ям). Декілька років тому вийшло «Оновлення» Сергія Дацюка, приблизно в той же час автор опублікував у журналі Романа Зварича «Демос» статтю «Иголки и булавки украинских реформ», і тепер, після «віртуальної економіки», я можу твердити, що існують певні точки відліку для нового, більш продуктивного погляду на українську реальність.

ДЕЯКІ ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ

1. Ілюзія економіки. За роки перебудови і після неї економічна наука набула в суспільній свідомості небаченого раніше, справді сакрального образу. Економісти нагадують трудящим і політикам деяких магів і чарівників, що володіють таємним знанням про те, «як вивести країну з кризи» (пригадаймо хоч би незмінне твердження Наталі Вітренко: «...я — економіст!»). Економічні дискусії з погляду суспільної свідомості виглядають як спори про те, як саме вимовляється рятівне заклинання: «ене, бене, раба» або «рекс, пекс, фекс». Ніхто, проте, не сумнівається, що головне — це знайти і вимовити рятівну формулу. Тим часом економіка досить далеко стоїть від магії, так само як і від точних наук (єдина схожість спостерігається, мабуть, між грошовим обігом і термодинамікою). Найточнiше проблему пов'язаних з економікою ілюзій сформулював нобелівський лауреат Фрідріх фон Хайєк: «...економіка — це всього лише наука про людей». Справді, ми беремо участь в економічних відносинах практично завжди, а не тільки коли купуємо, продаємо або працюємо на заводі; на нашу економічну поведінку впливають не тільки чинники, які заведено вважати чисто економічними, але й суспільнi практики, мораль і традиції. До речі, не випадково той же Хайєк пропонував новий термін: «каталактика», — розуміючи, що пов'язаний зі словом «економіка» наукоподібний контекст дуже спотворює розуміння реальності. Нижче мова стосуватиметься переважно такого «каталактичного» підходу, інакше кажучи, завжди мається на увазі передусім те, що економіка — це наука про людей.

2. Важко говорити про сніг в Африці. Багато що з того, про що сказано нижче, не могло бути помічено ні всередині, ні зовні покійного СРСР. Усередині майже не було людей, що володіли «зовнішнім» знанням (а тим більше досвідом), «зовні» всі держави виглядають більш або менш однаково (тому радянологи спеціалізувалися переважно на зовнішній політиці СРСР та кремлівських інтригах). Тільки наше сьогоднішнє «половинчасте» становище робить можливим розуміння і вимальовування векторів процесів, що відбуваються.

3. Уся справа в пропорціях. Явища, про які піде мова, мабуть, існують в усіх країнах. Інша справа, що в різних країнах вони існують у різних масштабах і спричиняють різні наслідки. Безумовно, про українську ситуацію можна вести мову і в термінах макроекономіки, і це буде правильно, але це буде не вся правда і навіть не велика її частина. З iншого боку — скоріше всього, в Америці синові сенатора простіше стати сенатором, аніж простому смертному, але це для них не критично. Щоб уникнути величезної кількості відступів, автор просить постійно мати на увазі ці зауваження.

КАРЛ МАРКС МАВ РАЦІЮ, або ОСТАННІЙ ПРИВІТ ІЗ МОГИЛИ

«Авроро», де ж був твій айсберг?

Микола ФОМЕНКО

Для мене найнезрозумілішою тезою марксизму було твердження про відмирання держави через удержавлення всього. Справді, зрозуміти цей постулат тим, хто народився за соціалізму, неможливо, оскільки практично на найперших етапах історії СРСР уже було досягнуто цього чудового стану «відмирання». Утім, воно не спричинило передбачуваних Марксом чудових наслідків, і тому ми всі вчили в інститутах про «подальшу необхідність зростання ролі держави в умовах соціалізму». Проте зростати вже не було чому, бо все можливе, включаючи громадян, було націоналізовано. Справді, в СРСР не існувало держави в строгому значенні слова просто тому, що вести мову про державу можна тільки тоді, коли існують незалежні від неї суб'єкти, для яких вона виступала б у ролі законодавця та арбітра. Оскільки таких суб'єктів не було, то і держави не було (див. попереднє зауваження 3). Люди зрілого віку, що визначають нашу політику, ніколи не бачили держави, не стикалися з нею, не знають, як вона влаштована і для чого служить. Те, що було в СРСР, іще потребує називання і дослідження. Для зручності назвемо цю структуру псевдодержавою (хоч би тому, що вона мала зовнішні ознаки держави).

У КОЖНОГО РИНКУ — СВОЯ «НЕВИДИМА РУКА»

«Мене оточували милі, симпатичні люди, повільно стискаючи кільце...»

Андрій КНИШЕВ

Незалежно від того, існує держава чи ні, в суспільстві завжди відбувається економічний обмін. У «нормальному» випадку обмін здійснюється на основі приватної власності, і головним критерієм його вигідності є спроможність задовольняти потреби інших людей. Зростання власності є рушійною силою економічної поведінки людей (правильніше було б казати про задоволення, але це призведе до непотрібного в цьому випадку ускладнення. Звичайно зростання власності і задоволення — це пов'язані речі, навіть якщо людина віддає пріоритет другому перед першим). У найпримітивнішому негрошовому обміні (мені потрібний олівець, вам — гумка, ми обмінюємося) відбувається зростання суспільного багатства, оскiльки задовольняються потреби обох сторін. Зростання вашої власності в «нормальному» ринку залежить від задоволення чужих потреб (фактично, залежить від зростання національного багатства).

У «ненормальній» соціалістичній ситуації, коли не існує приватної власності як економічного явища, обмін все одно відбувається. При цьому роль власності відіграє статус, у найпростішому випадку — посада в державній ієрархії («непрості» випадки всі пам'ятають: приймальник пустих пляшок або яка-небудь людина, що «вміє крутитися», «зі зв'язками», часто за статусом були вище за директора невеликого заводу — от чому я кажу саме про статус, а не про посаду). Особливо очевидним такий спосіб господарювання став у часи «розвинутого соціалізму», коли частка прямого примусу в економіці дуже впала. Усі пам'ятають дефіцит і сумнозвісний блат. Блат — найяскравіший приклад обміну на основі статусу. При цьому, якщо ви можете «дістати», наприклад, дошки для дачі, а вам потрібен квиток у театр на модний спектакль, то кількість дошок, яку ви віддасте за квиток, залежить від того, який статус ви матимете. Очевидно, що якщо вам вдасться звернутися до держателя квитків як представник Івана Івановича — секретаря міськкому, то дошок піде менше, ніж у випадку «від Івана Івановича» — простого директора. Якщо ж держатель квитків — ваш гарний друг, то квитки дістануться вам задурно, тобто за гроші.

Додамо сюди ще одну важливу обставину — ринок (або, кажучи словами Хайєка, «розширений порядок людської співпраці»), заснований на принципі пропозиції товарів і послуг усім бажаючим. Блат існував для «своїх» (притому, що брали участь у ньому всі). Інакше кажучи, видатки обміну в першому й у другому випадку просто незрівнянні. У першому — ви йдете в магазин і купуєте потрібну річ, у другому — витрачаєте час і сили на пошук «потрібних людей», робите якісь додаткові послуги для того, щоб стати «своїм», не враховуючи плати за сам товар. Така ситуація поширювалася не лише на приватних осіб, а й на підприємства. Згадаймо про існування «постачальників» — людей, основною функцією яких було «вибиття» з підприємств- суміжників поставок, які, як правило, були передбачені державним планом і мали здійснюватися «автоматично». Усе наведене вище можна звести до двох формул. 1) Обсяг власності — статусу — при соціалізмі ніяк не залежить від здатності задовольняти потреби інших людей. 2) Більшість трансакцій у цій системі не збільшує національного багатства. Радянський Союз погубив не імперіалізм або падіння цін на нафту, а щоденні мільярди збиткових економічних обмінів.

Тепер ми можемо зробити наступний принципово важливий крок. Якщо існує множинність обмінів, в соціалістичній системі теж можна говорити про ринок як інформаційне середовище й спосіб координації зусиль незнайомих один з одним людей для досягнення індивідуальних цілей (так би мовити, координацію «без попередньої змови»).

Чесно кажучи, в Україні мені відомо досить мало людей, які розуміють цю вирішальну функцію ринку, яка й дозволила Адаму Сміту говорити про «невидиму руку», що переміщує потрібні ресурси туди, де в них є найбільша необхідність без жодного втручання уряду, i що призводить, в результаті, до зростання національного багатства.

Прикладом ефективної самоорганізованої системи, подібної до однієї з функцій ринку (тільки набагато примітивнішої), може бути поширення чуток. Зазначимо, що, незважаючи на те, що рішення про те, чи передавати далі інформацію, приймається кожним «розповсюджувачем» індивідуально, інформація (незалежно від її достовірності) стає вам відома практично вмить. При цьому для того, щоб стати «одержувачем», вашого бажання не треба, досить вашої потенційної зацікавленості. Зазначимо також і ефективність ніким не організованого «природного добору» важливості інформації, діючого, незважаючи на різницю людських уявлень про дійсність: «тусовочні» чутки ніколи не вийдуть за межі «тусовки», інформація, яка стосується всіх, стане відома всім (пригадаємо, що за радянських часів чутки майже з 100% гарантією сповіщали нас про підвищення цін).

Повертаючись до «наших баранів», з гіркотою констатуємо, що самоорганізована система координації, яка виникає природним шляхом в системі з власністю, базованою на статусі, багаторазово посилює негативні наслідки збиткових обмінів. Якщо зростання власності (статусу) не залежить від задоволення потреб інших людей, «невидима рука ринку», який будується на статусі, знищує все живе в економіці, не збільшує, а зменшує національне багатство. Для зручності ринок, грунтований на статусі, ми будемо називати антиринком.

ЩО Ж СТАЛОСЯ ПІД ЧАС ПЕРЕБУДОВИ?

А чого ж погано дотримуватися встановлених процедур?

Михайло ГОРБАЧОВ (Роберт АСПРIН, «Корпорацiя МIФ у дiї»)

Деградація соціалізму призвела до того, що моноліт псевдодержави почав розвалюватися (я не маю на увазі політичний розвал СРСР — це лише один з наслідків загального процесу). Кажучи більш образно, брила соціалістичного льоду почала танути, навколо неї з'явилася «вода» — люди та структури, що виявилися внаслідок економічної деградації поза системою повного державного патронату. Виникло зовнішнє стосовно псевдодержави середовище, яке почало існувати за законами звичайної грошової економіки (тут дуже важливо зазначити, що перебудовна лібералізація, яка дозволила перейти до грошових відносин, була лише реакцією на деградацію соціалізму, що дозволила «льоду» повільно танути, а не розлетітися на скалки від перенапруження; сьогоднішній наш стан є результатом продовження давно початого руйнування соціалізму, а не результатом «перебудови» або «ліберальних реформ»). У результаті, в пострадянських країнах склалася дивна система, в якій водночас існують грошова економіка та антиринок, при цьому другий паразитує на першій.

Ще один важливий момент: щойно з'явилося зовнішнє стосовно псевдодержави середовище — вона почала виступати стосовно нього як звичайна держава — джерело норм і арбітр, не будучи жодним чином до цього пристосованою i, головне, не маючи ніяких зворотних зв'язків із зовнішнім середовищем. Усередині ж ця «льодяна гора» псевдодержави анітрохи не змінилася і, як раніше, є системою, побудованою на статусі. Мотиви, якими керується наша псевдодержава стосовно грошової економіки, диктуються руйнівною логікою антиринку. Було б великою помилкою вважати, що антиринок обмежений тільки рамками держави — ні, ми всі є учасниками як звичайного ринку, так і антиринку водночас. Рундук, що продає контрабандні цигарки (оскільки «хто треба» може завозити імпортні цигарки без акцизу завдяки зв'язкам), — найпростіший приклад. Хабарі даішникам, «пляшки» сантехнікам — все це статусні, антиринкові стосунки, що пронизують наше суспільство й глибоко притаманні йому (Єгор Гайдар у своїй книзі «Государство и эволюция» показав, що практично за всю історію територія колишньої Російської імперії ніколи не знала «нормальної» приватної власності, й тому патріархальні статусні відносини набагато глибші, ніж ми думаємо).

ЕКОЛОГІЯ ЕКОНОМІКИ

Не хочете жити, як люди, — будете жити за статутом!

Погроза командира підлеглим

Найпростіший спосіб паразитування антиринку на грошовій економіці всім відомий, і він дуже добре вписується в нашу гіпотезу. Пригадаймо, що різні державні агенти (податкова, пожежники та ін.) у відносинах зі своєю жертвою передусім прагнуть перейти з формальної площини юридичної норми в площину особистих взаємин — взаємин на основі статусу. «Ми у вас можемо знайти будь-які порушення, тому домовляймося по-хорошому». При цьому і самі жертви не прагнуть до законності взаємин. Гарний приклад такої системи має місце в армії. Формально статут, однаково обов'язковий для солдата і для генерала, гарантує рядовому людські умови служби: сон 8 годин, відпочинок вихідного дня тощо. Однак він же містить і явно нездійсненні вимоги — наприклад, усі військовослужбовці мають віддавати один одному честь (тобто і солдат солдатові). Отже, хочеш «качати права» — ходи віддавай честь на посміховище своїм товаришам.

Основний збиток, що завдається суспільству антиринком, не є простою арифметичною сумою недоотриманого прибутку від часу, витраченого на спілкування з державою, і сум, якi пішли на хабарі. Набагато жахливіше загальне «забруднення» ринку (взагалі, можна було б запропонувати цікаву тему «екології економіки»). Як і в разі звичайного екологічного забруднення, про «забруднення ринку» можна сказати лише те, що воно є постійно діючим чинником, але який буде його вплив у кожному конкретному випадку, сказати неможливо. Інакше кажучи, рішення в грошовій частині нашої економіки приймаються не тільки під впливом її власних сигналів, але й під впливом сигналів антиринку, що робить їх неефективними. Повертаючись, наприклад, до нашого прикладу, контрабандист, який не платить акцизу, може продавати свої сигарети дешевше, аніж ті, хто його платить. Нижча ціна для звичайного ринку — сигнал іншим продавцям також знижувати ціни, для чого необхідно вживати економічні заходи (шукати нових постачальників тощо). Однак у нашому випадку низька ціна — не результат ноу-хау (яке могли б відкрити й інші учасники ринку), а результат обміну статусом, і тому нормальна реакція інших продавців (зниження цін) на «забруднений» сигнал призведе їх до розорення. Така ситуація призводить також до того, що довір'я до будь- яких ринкових сигналів у нашій економіці надто низьке: ніколи не можна сказати, ринковий це сигнал чи антиринковий. Оцінити збиток від такого стану справ не є можливим. Поки що можна лише констатувати три очевиднi результати: 1) наш підприємець, заздалегідь передбачаючи, що «все одно нічого не вийде», як правило, нічого не робить у тих ситуаціях, коли «звичайний» розвинув би велику активність; 2) в умовах недостовірних сигналів неможливе планування на рівні підприємства, і будь-яка довгострокова діяльність, зусилля учасників ринку спрямовані в основному на пошук «швидких грошей», що призводить до криміналізації, а отже, до ще більшої залежності від держави; 3) конкуренція в цих умовах перетворюється на вельми сумнівний інструмент, що аж ніяк не забезпечує перемоги кращого; по-суті, конкуренція відбувається за зручніший і дешевший доступ до необхідного статусу.

ЗНАХАБНІЛА РАКОВА ПУХЛИНА

Той, хто каже «простіше, ніж відібрати цукерку в дитини», ніколи не намагався відібрати цукерку в дитини.
Робін ГУД (Роберт АСПРIН, «Ще один чудовий мiф»)

Усі підприємці ставлять одне й те саме риторичне запитання: «невже вони не розуміють?». Значення його зводиться до докорів на адресу держави — мовляв, не можна різати курку, яка несе золоті яйця, й далі щось на зразок цього. Один із членів НДП якось написав у нашій газеті: «розмовляєш із чиновниками — кожен окремо — цілком нормальна людина, а всі разом діють, як зграя сарани». Абсолютно правильне визначення, якщо врахувати, що i нормативні акти, i практика багато в чому — продукти антиринку. У цьому «специфіка» й безмірний жах нашої ситуації — для грошової частини нашої економіки продукти держави є юридичними нормами, водночас для самої псевдодержави — «економічними» рішеннями, способом паразитування, конвертації статусу в гроші й «нормальну» власність. Важливо, що застосування норм, які є компетенцією «виконавчої влади», цілком залежить від її «доброї волі» (інакше й не може бути у статусній системі), й тому навіть «правильні», «реформаторські» закони та інші норми виконуються так, щоб передусім підтримувалися умови, які дозволяють існувати антиринку. З боку ця діяльність виглядає доволі віртуозно, а її наслідки настільки очевидні, що це дозволяє недалеким людям говорити про «змову» чи про «імперіалістів» укупі з МВФ, чи про чиновників- саботажників. Тим часом діяльність псевдодержави є ефективною саме тому, що не спрямовується з одного центру й у більшості випадків не є продуктом політичних рішень і компромісів, а є результатом тієї самої ринкової координації незнайомих один із одним людей для досягнення індивідуальних цілей, про яку йшлося на початку статті. Нагадаю, що в цій координації беруть участь не тільки чиновники, а й решта населення, при цьому жодні з них не підозрюють про це.

Як приклад ефективності антиринку наведу список основних «перемог» псевдодержави, з яким, напевно, погодяться ті, хто стежив за нашою новітньою історією.

1) Цілковита перемога над приватною власністю. Розмови про приватизацію можуть обдурити хіба що МВФ. Коли немає процедури банкрутства, коли в будь-який момент підприємство може бути «реприватизоване» Фондом держмайна або парламентом у «зв'язку з неправильністю» приватизації, коли поняття власності не існує для «правоохоронних» та інших органів, і головне — коли ніхто й не заїкається про приватну власність на землю, говорити про власність безглуздо. Якщо немає власності — в економіці процвітає статус.

2) Приголомшлива сталість до спроб перетворити псевдодержаву на звичайну державу. Чудове свідчення могутності антиринкових механізмів — та зворушлива єдність, з якою більшість пострадянських країн «впровадила» у себе горезвісну «змішану» систему з президента, котрий обирається, i прем'єра, котрий призначається, — начальника уряду. Подібної структури не існує в жодній розвинутий країні, вочевидь, унаслідок її надмірної хитромудрості (автор готовий довести, що навіть «французька модель» при всій її непотрібній громіздкості вельми далеко відстає від вітчизняних варіантів). Насправді нічого нового в цій системі немає — це перейменований варіант відносин ЦК—Радмін, у яких головну роль відведено ЦК (президенту), але за виконання якої відповідає Радмін. Якщо воля виборців жодним чином не впливає на поведінку уряду — процвітає статус.

3) Цілковите ігнорування права плюс фактична відмова від судової реформи (тут і пояснювати нічого не треба). Якщо немає арбітра, рішення якого обов'язкові для всіх, — процвітають відносини, що грунтуються на статусі.

Тут мене можуть звинуватити в применшенні ролі корупції, лобізму «груп інтересів» і фактичному виправданні можновладців — мовляв, вони не винні, а винна «невидима рука». Скажу лишень, що корупції в Україні немає, оскільки вона є правилом, а не винятком. Навіть у випадках, коли у разі звертання до державних органів вам вдається розв'язати свою проблему без хабара, ви все одно платите псевдодержаві «податок» у вигляді витраченого часу, завжди значно більшого, ніж це необхідно для розв'язання питання (знову ж таки, підкреслю, що це доволі простий, лінійний приклад, який стосується вузької сфери, насправді все значно складніше). Для антиринку важлива передусім ваша «біганина» сама по собі, що є індикатором — свідченням достатньої непрозорості — однієї з необхідних умов його існування. Хабар потрібен окремо взятому чиновнику, він може його й не отримати, але всі разом, не домовляючись один із одним заздалегідь, чиновники у будь-якому випадку примусять вас «побігати», щоб отримання хабара кимось із них було взагалі можливе. Сила самоорганізуючої системи в тому, що коли окремого хабарника можна звільнити, то доти, поки людина залежить від держави такою мірою, яка існує в Україні, ніхто не примусить чиновників чинити інакше.

Усі, напевно, помічали, що коли з якихось причин відвідувачі в громадських місцях перестають «бігати» (спрощуються правила, посилюється контроль), антиринок реагує миттєво, i через деякий час усе повертається на свої місця. Хто це робить? Ніхто. Й усі разом. На державному рівні це виявляється в знайомій усім спостерігачам картині — як тільки ухвалюються якісь реформаторські рішення, антиринок негайно «компенсує» їх або рішеннями в іншій галузі, що зводять перші нанівець, або ж відвертим саботажем.

Що ж до виправдання можновладців, то ніхто їх не виправдовує, навпаки, як і в будь-якому секторі ринку, тут існує конкуренція, i тому діє природний добір. Виживають «найсильніші», тобто ті, хто не задає зайвих запитань й погоджується з неписаними і необговорюваними правилами (знаючи багатьох чиновників, я ніколи не бачив, щоб вони домовлялися в курилках про те, як їм «обдурити» відвідувачів). Люди, котрі сприймають наші державні органи як державні, тобто передусім такі, де існує суворий порядок і формальна ієрархія відповідає реальній, просто не можуть перемогти в цій конкуренції. Як ринкова економіка сильніша за планову («ми не знаємо іншого способу, крім конкуренції, для того, щоб інформувати індивіда, де його внесок у створення суспільного багатства буде максимальним», — пише Хайєк в останній праці «Згубна самовпевненість»), так і антиринок «сильніший» за будь-яку свідому політику або «змову». Різниця в тому, що він «інформує індивіда» фактично про те, де його діяльність завдасть найбільшої шкоди суспільству.

ЩО РОБИТИ?

А вам не здається, що мені випадає надто багато прикрощів?

Йов (Роберт АСПРIН, «Мiфтерiя життя»)

Наше становище посилюється ще й тим, що існуючі політичні стереотипи не враховують не тільки вирішальної ролі антиринку, а й самого його існування. Я думаю, що й нинішній Президент щиро вважає, що він допомагає розвиткові підприємництва, приймаючи різноманітні укази, в той час як указами справі не зарадиш — антиринок «розвивається» природним шляхом, і межа його розвитку — наша повна деградація. Багато в чому виникненню помилкових ілюзій ми зобов'язані діяльності «націонал- демократичних» політиків (укупі з чиновниками, котрі радісно їм вторять), які в найвідповідальніший час 1991—1993 рр., користуючись своєю ідейною монополією в ЗМІ, повсякчас, коли робилися спроби критики на адресу наших інституцій, влаштовували непристойні істерики, звинувачуючи всіх у «замаху на державність». Вони створили ілюзію існування у нас держави, яку просто необхідно дещо реформувати, в той час як нам дістався уламок соціалістичного «льоду», «реформування» якого вилилося поки що в розфарбовування граней цієї брили в різні кольори.

Тепер не дивно, що, дивлячись на весь хаос, який існує в нас і виник нібито внаслідок лібералізації, політики в переважній більшості твердять про «посилення ролі держави», тим часом як для боротьби з антиринком необхідно якраз протилежне. Загалом же кращі економічні реформи — це відокремлення держави від економіки й організація самої держави. Тут, щоправда, виникає фатальна проблема — як реорганізувати псевдодержаву, адже інших інструментів, окрім самої псевдодержави, для цього не існує. Ми вже бачили, що антиринок здатен ефективно протистояти будь- яким спробам зруйнувати його зсередини, тому точка опори для перетворення псевдодержави має знаходитися поза нею (як казав Архімед: «...дайте мені точку опори — і я переверну Землю», із самої Землі перевернути її важкувато). Одним із таких механізмів можуть бути Установчі збори, ефективно застосовані американцями після того, як вони десять років промордувалися зі своєю непрацездатною системою (вже після відокремлення від Англії), й чимало разів згодом відтворювані в Європі (єдиний невдалий варіант був у Росії). Можливо, існують інші механізми, в будь-якому випадку — це окрема серйозна тема.

Про автора: Володимир ЗОЛОТОРЬОВ народився 1962 року. У 1985-му закінчив військове училище (за спеціальністю — радіоінженер). Книжка «Мистецтво фашистської Італії та Німеччини у 20— 30 рр.» і запитання викладача марксистсько-ленінської філософії «Що буде після комунізму?» примусили замислитися над правильністю «єдино вірного вчення». Праці Володимира Ілліча Леніна, навіть у варіанті ПЗТ, остаточно розвіяли всякі сумніви. Після служби в Казахстані у 1989-му повернувся до Києва, у 91-му залишив лави Радянської армії, зайнявся політикою та журналістикою. Співавтор першого альтернативного проекту Конституції України (1992 р.), один із засновників «Нової України», оглядач УНІАН (1993), у «Дні» — з 1996 р.

Випуск газети №:

№135, (1999)

Рубрика

Подробиці