«Чужих солдатів, як і чужих дітей, не буває...»

Останнім часом волонтерський рух пішов на спад. Цьому є кілька пояснень: забезпечення Українського війська, яке боронить східні кордони, покращилося, але більшості пересічних громадян жити досить скрутно. І все ж багато українців продовжують надавати нашим захисникам посильну допомогу. Вінничани Андрій Сірак та Андрій Нечипорук — одні з них.

Познайомився я з ними влітку 2014-го: того дня вони вирушали на Донбас до українських десантників, і їхнє авто вщерть було забите медикаментами, продуктами харчування. Знайшлося місце і для кількох ящиків з печивом, цукерками та іншими смаколиками.

«Підсолодимо хлопцям життя», — напівжартома сказали чоловіки.

Відтоді минуло чимало часу, і та зустріч стерлася з пам’яті. Яким же виявився мій подив, коли дізнався, що вони досі, п’ять років поспіль, продовжують допомагати українським воякам, майже щомісяця відвідуючи район проведення Операції об’єднаних сил. Цікава деталь: мої герої не ведуть обліку наданої допомоги. На запитання, чому — відповідають:

«Спочатку рахували поїздки, а коли восени 2016-го їхня кількість перейшла за сотню, перестали. А для чого? Ми ж не збираємось претендувати на якість преференції з боку держави, хоча цей облік, та ще й задокументований, міг би слугувати вагомим аргументом для її отримання. Ми сповідуємо біблейський принцип: нехай права рука не знає, що творить ліва. Для нас важить не публічність, а те, що нас знають пересічні солдати й офіцери на лінії розмежування, де постійні обстріли і життя будь-кого з них може обірватись будь-якої миті. Найбільша нагорода для нас — це врятовані завдяки нашій допомозі солдатські життя, фронтове «Спасибі». Чому допомагаємо? Вважаємо, що не лише чужих дітей не буває, а й солдатів, особливо, коли вони боронять свою і твою рідну землю...»

Перш ніж написати ці рядки, я поспілкувався з людьми, які добре знають обох Андріїв. І ось що почув від них.

«Якщо вас цікавлять обсяги наданої допомоги цими двома вінничанами, то наведу такий факт: вони придбали і передали на схід 14 автомобілів, — говорить начальник відділу з питань надзвичайних ситуацій, мобілізаційної та оборонної роботи та режиму секретності Вінницької міської ради Олег ПЕРФІЛОВ. — У районі проведення Антитерористичної операції, яка сьогодні називається Операцією об’єднаних сил, вони бувають кожного місяця. Щонайменше. І щоразу їхній «Опель», вантажопідйомність якого становить півтори тонни, забитий ящиками. Що в них? Та що хочеш — починаючи від продуктів харчування і закінчуючи тими ж будматеріалами, потрібними для облаштування бліндажів, опорних пунктів. Тепер помножте кількість місяців за цих п’ять років на кількість поїздок. Отже, вийде, що побували Андрії за цей час на Донбасі 60 разів! А то й більше: у перші місяці війни поїздки були частішими. Ось вам і обсяги допомоги!..»

І ще такий приклад. Напередодні Нового, 2019-го, року вони вирішили влаштувати нашим бійцям новорічне свято. І зуміли зібрати три тонни гуманітарної допомоги! Чого тільки не було в їхньому «Опелі» — від дитячих малюнків до справжніх ялинок і смаколиків. Ясна річ, все це виявилось можливим завдяки багатьом небайдужим вінничанам, наприклад учням шкіл №№7 і 13, а також школи-колегіуму №29. Вихованці, вчителі школи №7 передали на потреби бійців кілька тисяч гривень, зібравши їх на ярмарку, який спеціально влаштували з цієї нагоди.

Таким чином, у новорічну ніч на столі бійців, вільних від несення бойового чергування, були смачні домашні ковбаси, оселедці, салат «Олів’є», подільський мед, овочі й фрукти. Ну, а на десерт — чай, кава, мандарини, цукерки. Не забули і про побут: повезли запчастини до автотехніки, обігрівачі для бліндажів та інші корисні речі. А відомий волонтер Уолтер Орр Скотт передав гостинці з Америки, в тому числі новий наклад книжки «Шевченко. Поезія в історіях» (близько 50 примірників) і п’ять тисяч гривень. Уолтер взагалі унікальна людина. Приміром, уже сьомий рік він проживає у Жмеринці, де, за його словами, знайшов спокійне життя.

Конкретних підшефних частин у Андрія Сірака та Андрія Нечипорука немає — їх можна зустріти у розташуванні будь-якої бригади: 24-ї, 28-ї, 79-ї, 80-ї, 95-ї та інших. Під час кожної поїздки вони об’їжджають 25—30 підрозділів. І для кожного з них є «подільський подарунок»: згущене молоко, смажені кури, сало, кондитерські вироби. А також і дещо серйозніше: перш ніж їхати у розташування ООС, волонтери цікавляться у командирів підрозділів, чого найбільше вони потребують. Останнім часом чи не найбільшим попитом користуються мішки, які наші хлопці наповнюють землею, піском, використовуючи для укріплення позицій. Через ворожі обстріли, кліматичні умови надовго їх не вистачає. Тож доводиться шукати цей крам по різних підприємствах, де вони так чи інакше використовуються: лише Вінницька кондитерська фабрика надала протягом минулого року понад 20 тисяч таких мішків. А скільки цвяхів, маскувальних сіток, сплетених дбайливими руками вінничанок, доставили на передову?

Спілкуючись із цими небайдужими вінничанами, не міг не поцікавитися, хто ж допомагає їм формувати «гуманітарні конвої».

«Ті ж люди, що й на початку цієї неоголошеної війни, — каже Андрій Нечипорук. — Щоправда, з кожним роком їхня кількість зменшується. Насамперед через загострення в країні соціальної ситуації. І якщо раніше кількість добровільних помічників вимірювалась тисячами, то сьогодні — сотнями. До речі, вони знаходяться не лише у Вінниці, а й в інших містах, зокрема у Львові, Одесі, Житомирі, Дніпрі. Кожен з них робить це по-різному. Наприклад, більш заможні — регулярно, менш заможні — за можливості. Є цілі підприємства, які стали нашими партнерами, забезпечуючи бійців ООС тими ж продуктами харчування. Особисто мене радує той факт, що до благодійницької діяльності залучаються молоді люди, яким на початку війни було 13—15 років. Наприклад, деякі студенти зі своїх «куцих» стипендій відраховують 100—150 гривень на користь війська. А як не згадати вихованців школи-ліцею №7, вінницьких міських шкіл №№1, 4,12, 29, учні яких теж надають посильну допомогу нашим воякам. А приклад у цій благородній справі їм показують педагоги. Отже, не така вже й погана молодь у нас, як дехто каже».

Сірак і Нечипорук не лише волонтерять у класичному розумінні цього слова: під час відпусток виїздять у район і допомагають там в евакуації поранених і загиблих. А ще — навчають військовиків азів надання невідкладної медичної допомоги пораненим прямо на полі бою, коли кожна хвилина на вагу золота.

І насамкінець ще трохи про цих небайдужих вінничан. Пан Нечипорук — у минулому військовослужбовець-спецпризначенець. Знявши погони, зайнявся малим підприємництвом. До речі, в кожну поїздку на фронт вкладає і власні кошти. Його товариш Андрій Сірак очолює державне підприємство. Незважаючи на зайнятість повсякденними справами, знаходять час і допомагати захисникам Української землі.

Минуло п’ять років, як триває російська агресія проти України. Сьогодні ніхто не може назвати точної кількості людей, які почали навесні 2014-го відроджувати свою армію. Невідома і точна кількість волонтерських організацій, які опікувались і продовжують опікуватися Збройними силами, Національною гвардією та іншими військовими формуваннями, які перебувають на східних рубежах нашої країни: у різних джерелах фігурують річні статистичні дані. Це, насамперед, тому, що ці люди не надто афішують свою діяльність. Особливо ті дідусі й бабусі, які жертвують зі своїх більш ніж скромних пенсій по 30—50 гривень. Щоправда, ще 2015-го відомий волонтер Давид Арахамія стверджував, що в цій благородній справі беруть участь близько 15 тисяч громадян України і майже три тисячі організацій. При цьому він зауважував, що це ті, хто волонтерствує постійно, для кого волонтерство стало справою всього життя. Втім, хоч би як там було, але таке феноменальне в українській історії явище, як волонтерство, все одно з часом увійде у підручники новітньої історії України.