Чи легко бути демократом?

Труднощі становлення демократії в Україні й інших нових державах пов’язані з різними чинниками, серед яких, утім, особливо хотілося б виділити авторитарну (тоталітарну) спадковість, оскільки вплив цієї спадковості набагато сильніший, ніж це інколи здається.

Демократія — суто людський винахід. У тваринному світі зграя (стадо) організується за принципом зоологічної автаркії (ватажок — найсильніший, найлютіший і найхоробріший) або залишається неорганізованою й діє хаотично під впливом стадного інстинкту.

Як система управління, побудована на перевазі колективного ухвалення найважливіших рішень, демократія на певних етапах розвитку суспільства й у певних умовах перемагала авторитаризм, бо колективне ухвалення рішень ставало ефективнішим.

Проте існує соціальний контекст, що вимагає жорсткої єдиноначальності, а в масштабах усього суспільства — авторитарної системи управління. До економічних причин авторитаризму зазвичай відносять надвисоку міру концентрації власності та пов’язані з цим економічні процеси. А організаційно-психологічні причини — це передусім необхідність ухвалення швидких і вольових рішень. Тому демократична модель управління виявляється непридатною, наприклад, в умовах діючої армії; у найдемократичніших країнах у воєнний час допускаються певні обмеження демократії.

Індивідуальна відповідальність керівника та швидкість ухвалення рішень — це головні козирі автаркії (авторитаризму).

Авторитарна єдиноначальність породжує свою власну субкультуру людських стосунків, головна вимога якої — вміння того, хто стоїть зверху, нав’язати свою волю залежним за допомогою різних специфічних засобів. Головні засоби авторитарної влади — сила (фізична й адміністративна), примус через жорсткість (жорстокість), підтримування постійного страху у залежних. У авторитарній субкультурі затребуваними є лідери, здатні за допомогою сили волі, хитрості та загрози насильства укоренити в співгромадянах страх, а потім через цей страх — шанування або навіть майже культове поклоніння. Авторитарний лідер вважає за краще впливати не на розум, а на емоції залежних, тому авторитаризму (та в його крайній формі — тоталітаризму) властива сильна ритуалізація й сакралізація влади.

Як свідчить історія, надто активні й ініціативні громадяни — це потенційні порушники спокою, «бунтівники», тому авторитарній системі потрібні безініціативні та слухняні громадяни, здатні лише виконувати накази й розпорядження, що надходять зверху. Унаслідок цього жорстокі покарання, мордобій, крик, образа та приниження людської гідності, інші прояви жорстокості й хамства щодо підлеглих і залежних на соціальних сходинках були звичайним явищем у західних і східних деспотіях, у царській Росії та СРСР. При цьому підпорядковані та залежні теж звикали до подібної системи й прагнули до неї пристосуватися тим чи іншим способом. Російський поет Некрасов влучно зауважив, що «люди холопского звания сущие псы иногда» і що «чем тяжелей наказание, тем им милей господа». Жорстка авторитарна система перетворює на садистів і мазохістів навіть, здавалося б, нормальних людей.

Проте навіть у системі стосунків тоталітарного суспільства в певних особливо важких умовах, коли виникала необхідність ухвалення складних і неоднозначних рішень і водночас був час на роздуми, й вожді, й полководці вдавалися до колективного обговорення й ухвалення рішень, наприклад, на військових нарадах... Головні козирі колективного рішення — колективна відповідальність, тобто усвідомлення більшістю своєї причетності до найважливіших рішень, що призводить до підвищення особистої відповідальності кожного, а також значно більша грунтовність рішення. Люди ніколи не відмовлялися від колективного ухвалення важливих рішень остаточно, й навіть під час переходу суспільства до авторитарної системи така практика продовжувала існувати в тих чи інших формах (інколи прихованих або закамуфльованих). Так само, як і принцип єдиноначальності в певних сферах зберігається і є дієвим навіть у найдемократичнішій суспільній системі. Індивідуальний і колективний методи керівництва, таким чином, доповнюють один одного.

Той, хто більш-менш тривалий час працював у колективних органах ухвалення рішень, знає: декілька людей здатні розробити таке оптимально можливе для певної ситуації рішення, яке було б не до снаги будь-якому окремому члену консиліуму — навіть найрозумнішому й найдосвідченішому. У цьому й полягає феномен ефективності колективного розуму та демократії. Ціле виявляється сильнішим і мудрішим, ніж проста арифметична сума його частин.

Цінність колективних (консиліумних) рішень зростає, коли консиліум є репрезентативним, тобто його члени представляють різні групи населення. Рішення такого консиліуму найчастіше бувають компромісними, враховують інтереси різних груп. Репрезентативний консиліум зміцнює співтовариство, усуваючи або згладжуючи протиріччя, що могли б призвести до внутрішньої конфронтації, ослаблення або розвалу (спів)товариства.

У той же час, досвід роботи в колективних органах переконує в тому, що успішне ухвалення колективних рішень вимагає наявності певних умов, які можна назвати загальним терміном «демократична культура співжиття й управління». Ми, колишні громадяни СРСР, звикли жити в авторитарному суспільстві, за його писаними та неписаними законами. Багато хто з нас у душі все ще поважає «сильну руку», ми лаємо начальство позаочі на кухні, проте дуже полюбляємо підлабузнюватися в особистому спілкуванні з цим-таки начальством або навіть публічно. Демократично обраний керівник — та ще й на обмежений термін (!) — здається нам несправжнім «начальником», якого слід поважати або хоча б боятися. Ми активні на словах і пасивні на практиці; щоб нас розворушити, нам потрібен добрячий стусан або зовсім уже безвихідна ситуація. Ми не терпимо іншої точки зору, й «той, хто не з нами, — той проти нас», а отже, він — наш ворог. Це значно звужує кількість можливих союзників і породжує відчуження між співгромадянами.

Ми не приймаємо результатів голосування, якщо проголосували не так, як хотів «я». Демократія для «совка» — це коли всі й усе роблять так, як подобається «мені», але такої демократії, за якої абсолютно всі й абсолютно всім задоволені, ніколи не було й ніколи не буде. Хтось обов’язково буде в меншості, й не треба робити з цього трагедії для всього суспільства.

Укорінені авторитарні стереотипи поведінки прориваються у нас назовні в дуже різних формах і в найнепередбачуваніших ситуаціях. Варто нашому демократові прорватися до влади, й у ньому швидко пробуджується відомий чеховський унтер Пришибєєв.

Як ми бачимо, авторитаризму та демократії властиві специфічні типи культури соціальних і міжособистісних стосунків.

Наріжними каменями демократичної субкультури (за винятком економічних чинників) є:

1. Усвідомлення індивідуумом корисності своєї належності до (спів)товариства, своєї відповідальності та своїх прав перед ним.

2. Шанування й дотримання процедур, заведених у суспільстві.

3. Здатність до компромісу.

4. Досить високий рівень суспільної моралі.

Якщо всього цього немає, то демократичний устрій стає неефективним, оскільки суспільство не здатне прийняти своєчасні оптимальні рішення, що влаштують більшість громадян. Більшість же може помилятися, і якщо меншість не має можливості висловити й пропагувати свою думку, то суспільство може зайти в безвихідь.

Демократ має знати процедуру, поважати її й уміти нею користуватися. Йому треба вміти організувати роботу своєї команди за демократичними (!) принципами. Він потребує активних і ініціативних колег, соратників і співгромадян.

Ми, всі ті, хто «родом із СРСР», не поважаємо процедуру, не поважаємо закон і регламент.

Тому наші депутати — типові «совки» — не дотримуються регламенту роботи Верховної Ради, а ми, такі самі «совки», це терпимо. Тому й політики, й громадяни на різних рівнях суспільства не дотримуються інших процедур. Головне — це сприятливий кінцевий результат.

Тимчасом організація та функціонування колективних органів влади, консиліумів, з’їздів, конференцій, нарад, виборів, референдумів тощо — це цілий розділ з науки про демократичне управління, науки, яку в нас серйозно майже ніхто вивчати не хоче. Підготовка та проведення вищезгаданих заходів у більшості випадків у нас проводиться формально й належного ефекту не дає.

Авторитарне (тоталітарне) суспільство, що грунтується на примусі фізичною силою й страхом, зі зневагою ставиться до компромісу як способу ухвалення рішень. Для демократії ж компроміс — це головний і найефективніший засіб, тим паче, що без компромісних рішень не може бути ні толерантності, ні свободи для більшості громадян, ні більш-менш справедливого розподілу благ. Якщо компроміси у найважливіших питаннях стають неможливими, то суспільству загрожують хаос і розпад або перехід до авторитаризму чи навіть тоталітаризму. Будь-яка громадянська війна — це прямий наслідок безкомпромісності політиків.

А для того, щоб колективний орган ухвалення рішень не перетворився на інструмент аморальної змови, його члени повинні мати певний рівень моралі, й, окрім цього, він має входити до системи контролю, тобто систематично перевірятися як зсередини, так і ззовні.

Необхідною умовою для роботи демократичного органу є достатній рівень культури спілкування та ведення дискусії.

Ефективність колективного органу багато в чому залежить і від його керівництва — поганий керівник може змусити працювати вхолосту десять, двадцять, сотню чудових фахівців.

Демократичний лідер мусить уміти переконувати, впливаючи на розум співгромадян силою аргументів і власного прикладу. Це, у свою чергу, передбачає, що в будь-якому суспільстві для успішного функціонування демократії має бути достатня кількість громадян, здатних до раціональної розумової діяльності на основі гуманної моралі, інакше демократичні вибори призведуть до тріумфу чергового «вождя», котрий уміє запалити натовп примітивними гаслами та гарними відрепетируваними жестами.

Оскільки демократичні принципи організації команди (наприклад, партії) передбачають вільну конкуренцію в боротьбі за лідерство, то зрозуміло, що демократичний лідер має володіти неабиякими здібностями, щоб не боятися конкуренції й зуміти вистояти в конкурентній боротьбі. У той же час, він має бути психологічно готовим до того, що в будь-яку мить може втратити високу посаду, й тому, будучи законослухняним громадянином, не боїться втрати влади й не хапається за неї з останніх сил, як це зазвичай робить авторитарний лідер.

Таким чином, авторитарний лідер і демократичний лідер — це абсолютно різні соціальні типи, й діють вони в різні способи й різними методами.

Якщо провести ретельний аналіз діяльності наших політичних лідерів різних рівнів, то, на жаль, доходиш песимістичного висновку: справді демократичних лідерів загальнонаціонального масштабу у нас поки що немає — ні у владі, ні в опозиції. Як і недостатньо у нас справжніх демократичних громадян (зокрема й розсудливих виборців) — утім, обидва ці факти публічно вже майже не заперечують. Таким чином, нам усім іще треба вчитися бути демократами.

І все-таки трансформації, що відбуваються в нашому суспільстві, — хоч і повільні — дозволяють сподіватися, що нові покоління українців значно швидше засвоюватимуть демократичну культуру та демократичну ментальність.

Перехід від авторитарної субкультури до демократичної для тих співтовариств, які протягом багатьох століть не знали демократії, не може бути одноразовим актом, він потребує перехідного періоду, тривалість якого залежить від конкретних умов. Нам доведеться найближчими роками бути наполегливішими в затвердженні демократії й водночас терплячими в очікуванні ефекту від демократичного способу організації й управління.