Чи є кому захистити українську незалежність?

Згадаймо: 1991 року під юрисдикцію України перейшли величезні армійські сили: 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад (загалом 9293 танки і 11 346 бойових машин), бригада спецназу, 9 бригад протиповітряної оборони, 7 полків бойових вертольотів, 3 повітряні армії (близько 1100 бойових літаків) та окрема армія ППО. Було й чимало одиниць стратегічної і тактичної ядерної зброї, дислокованої на території України, але їй не підпорядкованої. Загальна ж чисельність радянських військ на території Україні становила близько 700 тисяч «багнетів». І це не рахуючи Чорноморського флоту...

Звичайно, такі колосальні Збройні сили Україні не були потрібні; та й певна частина генералітету й офіцерства не мала особливого бажання служити українській справі. Але вистачало й патріотично налаштованих командирів; великими були й матеріальні ресурси забезпечення життєдіяльності військ, успадковані від Радянського Союзу. Значна частина військової техніки мала достатній ресурс для використання впродовж тривалого часу і для модернізації. При цьому навіть без ядерної зброї Україна спроможна була не тільки відбити напад імовірного противника, а й завдати йому значної шкоди: оперативно-тактичні ракетні комплекси 9К72 (за класифікацією НАТО — Scud-В, або ж «Скад») надавали можливість здійснювати удари на глибину 300 км, а в разі модернізації, яку неважко було здійснити з використанням потужностей «Південмашу» — до 480 км. Крім того, Україна мала в складі успадкованих від СРСР повітряних армій і свою дальню авіацію: 30 Ту-16, 30 Ту-22КД, 30 Ту-22Р, 36 Ту-22М3 та арсенали авіаційних крилатих ракет Х-55 (1068 одиниць) та Х-22 (423 одиниці). На додачу до цього, 1992 року Україна отримала більшу частину авіації Чорноморського флоту СРСР, у тому числі дивізію морських ракетоносців Ту-22М2 і Ту-16К, а також розвідувальний полк на Ту-22Р. Усі ці ракетоносці й бомбардувальники після зняття з них ще в радянський період обладнання для дозаправки у повітрі не були стратегічними, тобто не підпадали під угоди про скорочення озброєнь, а водночас їхнього радіуса дії вистачало, щоб досягнути будь-якої точки на території Європи.

І що ж було зроблено з усіма цими колосальними ресурсами національної безпеки? Вони були втрачені. Бездарно і безкарно. І якщо за президентства Леоніда Кравчука, скажімо, було добудовано і введено в дію фрегат «Гетьман Сагайдачний» та корабель управління «Славутич», то майже одразу після приходу до керма влади Леоніда Кучми було порізано на металобрухт близнюк «Сагайдачного» — фрегат «Байда Вишневецький», на добудову якого не знайшлося коштів; така ж доля спіткала корвети «Луганськ» і «Львів», які будувалися на українських корабельнях. Ще цікавішою виявилась доля авіаносця «Варяг», який було збудовано в Миколаєві: у квітні 1998 року готовий на дві треті корабель продали китайській компанії Chong Lot Travel Agency Ltd за $20 млн «для організації плавучого центру розваг із казино». Китайці й порозважалися: 25 вересня 2012 року добудований і модернізований «Варяг» під новою назвою «Ляонін» було зараховано до складу військово-морських сил Китаю; реальна ціна такого корабля, якби його в основному добудувала Україна, становила б не менше $2—3 млрд. Звісно, Україні корабель такого класу не був потрібен; але можна було б продати його за справжню ціну, а на додачу, підписавши відповідні угоди, завантажити українські військові заводи роботою — адже Китай будує на основі проекту «Варяга» власні авіаносці. Але хтось із адміністрації Кучми доклав руку до оборудки, вкрай невигідної для України (і, безумовно, вигідної для власної кишені).

Ну, а з побудованим на 95% ракетним крейсером «Україна» взагалі історія майже за Кафкою. 1998 року, коли на кораблі здійнявся Державний Прапор України, Леонід Кучма приїхав на церемонію та виступив з промовою: «Дорогі українські моряки! Вітаю вас із цим чудовим крейсером «Аврора»...» Перший вихід корабля у море був запланований через півроку, але не відбувся — кошти на добудову, як завжди, кудись зникли. А далі на крейсер аж тричі посилали і тричі знімали екіпаж. Тепер його офіційно оголосили «застарілим» і «непотрібним». Хоч насправді, як стверджує капітан I рангу Мирослав Мамчак, «український крейсер має значно кращі характеристики і бойові можливості, аніж однотипна «Москва», і що він ніяк ще не застарів та володіє значними модернізаційними можливостями». А «добудова крейсера й введення його у стрій ВМС України встановила би приблизний паритет між флотами України, Туреччини і Росії на Чорному морі». Та, схоже, нікому у владних колах не потрібен такий паритет.

Українські інтереси на Чорному морі можна було б убезпечити й завдяки морській авіації — але знов-таки, одразу після приходу до влади Кучми 1994 року морські ракетоносці Ту-22М2, Ту-16К і більша частина Ту-22Р було доправлено на бази зберігання, а потім знищено. Дальні протичовнові літаки Ту-142 було знищено значно пізніше, 2007 року (президент — Віктор Ющенко, прем’єр — Віктор Янукович, міністр оборони — Анатолій Гриценко).

І взагалі: у другій половині 1997 року, коли завершився переділ Чорноморського флоту колишнього СРСР, ВМС України отримали 43 бойових кораблі, 132 судна і катери, 12 літаків, 30 вертольотів, а також велику кількість техніки, озброєння, боєприпасів та іншого майна. На той час у складі наших ВМС уже були кораблі «Гетьман Сагайдачний», «Славутич», «Костянтин Ольшанський» і деякі інші. Що ж маємо сьогодні? «Військово-Морські сили налічують у своєму складі понад 25 бойових кораблів і катерів, понад 50 суден забезпечення та близько 30 одиниць авіаційної техніки», — така інформація міститься на сайті Міністерства оборони. Останнє за часом масове списання бойових кораблів (на ремонт яких досить було коштів значно менших, аніж на річне утримання якогось із провідних футбольних клубів) на металобрухт відбулося під час помаранчевої революції.

А от дальню авіацію Україна втратила остаточно й безповоротно. Всю. Причому останні 60 Ту-22 різних модифікацій, які стояли на озброєнні, були знищені у 2002—2006 роках. Виходить, що в нелюбові до безпеки Української держави зійшлися всі тодішні президенти і прем’єри. Те саме сталося і з ракетними комплексами «Скад». 1998 року ці комплекси були зведені в першу ракетну дивізію (три бригади по 18 «Скадів»). Модернізації комплексів «ракетник», як він сам називав себе, Кучма не забезпечив. Отож, хоч-не-хоч, а довелося списувати ракети і розформовувати бригади. Останнього удару «Скадам», які ще можна було використовувати, було завдано владою восени 2010 року — всі комплекси, які ще залишилися, пішли «під ніж». І тоді ж Міністерство оборони перестало фінансувати створення нових ракетних комплексів «Сапсан», які мали замінити «Скади»...

Скільки залишилося у строю з тисяч танків та бойових машин — невідомо. Експерти стверджують, що боєздатними є лише кількасот із них — і кілька десятків літаків. Так чи інакше, сьогодні наземні війська України налічують 74 379 «багнетів» і включають вісім механізованих бригад, дві танкові бригади, дві аеромобільні бригади, одну повітрянодесантну бригаду, три артилерійські бригади, одну ракетну бригаду, а крім них, частини забезпечення й підтримки. Для порівняння: сухопутні війська меншої за населенням і територією Польщі налічують 68 тисяч «багнетів», а разом із військами спецпризначення — 71 тисячу. Тим часом Польща перебуває «під ковпаком» НАТО, а Україну чинна влада проголосила «нейтральною». Втім, може, якість українських військ краща за якість Війська Польського? Це неможливо, як то кажуть, за визначенням, бо фінансування ЗСУ за цей рік становить лише 0,8% ВВП (за законом «Про оборону» воно має бути не меншим за 3% ВВП) і є меншим, навіть якщо порівнювати з кризовими 2008 і 2009 роками. Мізерними є кошти на оновлення й удосконалення військової техніки та озброєння. На озброєнні ЗСУ перебуває тільки 10 новітніх танків вітчизняного виробництва «Оплот». Нових замовлень на сучасну техніку немає й, очевидно, не буде. А навіщо? Національна безпека — це ж не футбол; от на нього в Україні сьогодні коштів не шкодують, не замислюючись над тим, що той, хто не хоче годувати власну армію, неодмінно рано чи пізно годуватиме чужу. А тим часом деградація ЗСУ триває, і вони мають дедалі менше можливостей захистити свою країну.

КОМЕНТАР

«Україні необхідно орієнтуватися на колективну систему гарантування своєї безпеки...»

Валентин БАДРАК, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння:

— Сьогодні армія змінилася і кількісно, й якісно. Вона позбулася ядерної зброї, але фактично й раніше вона не могла її використовувати. Україна має менші можливості для проведення масштабної наземної операції, зокрема не може сьогодні організувати оборону країни за всіма периметрами кордонів, але, з другого боку, це продиктовано новою геополітичною ситуацією й передусім тим, що українська армія за будь-яких умов, навіть якщо ми зробимо 3% ВВП, як це прописано в законі, та навіть якщо ми робитимемо надзвичайні економічні вливання в переозброєння, то навіть за таких умов Україна не буде здатна вести масштабну війну проти колективних систем військово-політичних блоків. Насамперед — проти країн блоку НАТО і країн, які виступають у фарватері російської військової політики. Умовно до останніх можемо віднести країни ОДКБ, але таких держав-союзників Росії може бути значно більше. І навіть якщо Росія діятиме поодинці, то це також не дасть Україні можливості гадати про успішні бойові дії проти Російської Федерації. Тобто це — вихідні дані. І якщо вони є такими, то треба готувати таку армію, яка б могла, за нашими уявленнями, мати потужний щит стримування і психологічно не дозволити проведенню якоїсь масштабної агресії.

Щодо фізичних можливостей, то це, приблизно, для порівняння, за потужністю повинна була б бути така армія, як у Тайваню, який себе протиставляє Китаю, й така ситуація справді могла б бути для України доволі привабливою. Але проблема в тому, що Українська армія не може розвиватися відірвано від самої держави. Україна перебуває в політичній кризі, й економічній, зокрема, й розмірковувати про те, як нам розгорнути частини й довести оборонну реформу до такого стану, коли б ми були задоволені українським військом, гадаю, сьогодні немає можливості.

Саме тому я зараз, як і раніше, підтримую ідею, що Україні потрібно все ж орієнтуватися на колективну систему гарантування своєї безпеки. Тому що в ситуації, коли Україна проголосила позаблоковий статус, а фізичних можливостей забезпечити цей статус адекватною військовою машиною вона сьогодні не має, — кращого виходу я не бачу.

За таких умов ми дійшли висновку, що ідея мати мобільну невеличку професійну армію чисельністю приблизно в 120 тисяч людей, було б для України достатнім для забезпечення головних функцій, а саме: унеможливлення втягнення її в прикордонний конфлікт, локалізація таких конфліктів, можливості забезпечити ведення успішних бойових дій на декількох оперативно-стратегічних напрямках і можливості погасити екстремістські чи інші антидержавні виступи, які б могли відбутися чи мати місце в певних регіонах України й, зокрема, з використанням зовнішніх ідей чи джерел впливу, тобто екстремістських виступів, які організовані іноземними державами. Саме таку ідею ми розглядали й розглядаємо зараз, коли кажемо про те, якою має бути сучасна Українська армія.

Тут починаються, так би мовити, ті проблеми та недоліки, про які ми завжди кажемо. Це, передусім, відсутність довгоочікуваного переозброєння, яке може зробити 120-тисячне військо могутнім і дієздатним. Це — професіоналізація в такий спосіб, коли ми фактично можемо її назвати «контрактизацією». Реальна відсутність таких привабливих умов служби навряд чи може забезпечити готовність молодих людей протягом тривалого часу служити в Українській армії. Я маю на увазі п’ять, сім, десять років. А саме люди такої категорії — солдати, сержанти, — які проходять службу протягом п’яти й більше років, створюють головне дійове ядро бойової армії. Бо в цьому ми також вбачаємо проблеми. Відсутність цих умов може призвести до суттєвого відпливу кадрів і неможливості утримати ці кадри в Збройних силах. Люди просто будуть бачити, що немає того мотиваційного пакета, як ми це називаємо, й шукатимуть інші можливості для особистої реалізації.

Тобто перша проблема — відсутність адекватного переозброєння та, хочу підкреслити, отримання нових систем озброєнь, бо ремонт і модернізацію ми сьогодні робимо, а питання нових озброєнь для нас нині є великою проблемо. І друга — соціальні умови, умови організації життя та діяльності контрактного війська, бо, за нашими визначеннями, не будь-яку контрактну армію ми можемо назвати підготовленим професійним військом. Тому я ці начебто однакові поняття — контрактна армія та професійна армія — трохи розмежовую й кажу, що професійна армія — це така, де є бойове ядро й де солдати служать п’ять і більше років, а контрактна армія може довгий час існувати, але там відбувається постійний відплив кадрів. Тобто люди служитимуть один-три роки, йтимуть, а замість них приходитимуть нові, молоді люди, які так само служитимуть один-три роки. Себто матимемо таке замкнене коло, яке не дозволить підготувати серйозну, могутню, професійну армію.

Поки, на жаль, я не бачу можливостей для вирішення цих двох проблем. Для того, щоб ми побачили професійну армію, треба, щоб принаймні пройшло п’ять років, і в українському війську з’явилися ті контрактники, які скажуть, що — так, я служу в українській контрактній армії п’ять-сім років, я є солдатом-професіоналом, і я бажаю після 20 років служби сержантом чи, приміром, командиром відділення, залишити армію й піти на пенсію. Ось якщо такі умови буде створено, тоді ми зможемо констатувати, що перше питання в нас таки вирішується.

Питання друге є ще складнішим, адже сьогодні Україна отримує одиниці номенклатури новітніх озброєнь, і це ті одиниці, які переважно забезпечують успіх українських компаній в експортних контрактах. Що ж стосується масштабного переозброєння, то тут у нас навіть великі та важливі пріоритетні програми, про які вже всі давно знають, — це Ан-70, «Корвет» і «Оперативно-тактична ракета» — всі вони давно перетворилися в довгобуди. Більше того, остання заява міністра зробила не зовсім зрозумілою й не зовсім прозорою ситуацію з ракетою взагалі. Ми, в принципі, не знаємо, яка сьогодні ракета створюється для армії, яка оперативно-тактична ракета буде в основі того ядерного щита стримання, про який ми всі кажемо.

Тому, в цілому, якщо узагальнити, можна сказати, що армія за роки незалежності не стільки змінилася якісно та кількісно, скільки змінився психологічний підхід оцінки армії в очах тих, хто на неї дивиться. Зокрема в очах експертів та аналітиків іноземних держав, які раніше безумовно вважали, що Українське військо є надзвичайно потужним, а сьогодні бачать, що воно суттєво послабилося.

Підготувала Юлія ЛУЧИК, «День»