Демократія та цензура: третя позиція між воюючими таборами
Цензура є одним з інструментів самозахисту будь-яких політичних та ринкових гравців. Важливо зрозуміти, що до неї вдаються навіть ті громадські організації, що декларують боротьбу з цензурою серед своїх цілей. Узагалі, визначення цензури потрібно чітко відокремлювати від обмежень, пов’язаних із певною ідеологічною спрямованістю, від піар-технології чи політичної ввічливості. Цензура — це насамперед свідоме приховування (з боку уряду) від громадськості (вузлами якої є ЗМІ) такої інформації, яка здатна суттєво вплинути на процес прийняття рішень та рівень громадської підтримки (у демократіях та слабких авторитарних режимах).
Чому проблематика цензури настільки болюча та завжди популярна? Тому що, принаймні на мою думку, важко пригадати уряд чи країну, де ця проблема не виникає. Причому ниточки можуть бути довгими та тоненькими. Звернемося до прикладів.
Відомо, що податки з продажу тютюну є одним з великих сегментів надходжень до бюджету США. Декілька років тому один із службовців компанії-магната тютюнового ринку вирішив розповісти репортерові Сі-Бі-Ес про справжні результати дослідів шкідливості паління. Його було звільнено за розголошення корпоративних секретів, а компанія через посередників здобула контроль над каналом. Уряд не втручався — не важко зрозуміти чому.
Нещодавно в одній з північноєвропейських країн уряд пішов у відставку через те, що роками приховував долю свого миротворчого контингенту в Югославії. Це ще можна вважати хоча і суперечливим, та все ж успіхом борців за право громадськості «знати все». Адже голландці до сих пір ігнорують деталі вбивства ватажка крайньоправих Піма Фортейна (він мав стати прем’єром), а зелений рух США декадами бореться за розсекречення випадків аварій на ядерних станціях — без особливого прогресу.
Кожна людина, яка знається на історії та керується здоровим глуздом, розуміє, що шанс подолати стіну секретності навколо окремих питань урядової політики — єдиний зі ста. Тому поглянемо на справу з іншого боку — з позицій політичної необхідності.
Інформаційна історія будь- якої держави — це боротьба між пріоритетом короткотермінової правди та середньотермінової стабільності. У цивілізованих народів здебільшого перемагає довготермінове примирення…
Потенційно тютюнові податки здатні забезпечити прогрес у медицині, збільшити доступність системи охорони здоров’я. Як на медика — це цинічна позиція «адвоката диявола», але ж ми прагнемо міркувати як політики. Що могли змінити скандальні свідчення інсайдера (своєї людини)? Адже самостійні люди за будь- яких обставин — господарі власних рішень, а доля несамостійних — завжди сумна.
Якщо б голландці дізналися, що Фортейна вбив не захисник прав тварин, а приміром — арабський екстреміст, то, по-перше, — перемога нацистів була б абсолютною, а затишна Голландія пішла б американським шляхом. Там зо два роки тому агенти ФБР увірвалися до Нової Гавани (Маямі) і побили кийками громадян США, аби вилучити хлопчика, що його Білл Клінтон (супроти закону) вирішив віддати Кастро. Катастрофа з миротворчим контингентом може назавжди відсахнути країну від участі у подібних проектах і колись таке рішення може відіграти трагічну роль.
Питання цензури — це один із фронтів суспільного розвитку, на якому одвічно змагаються політична необхідність та індивідуальна свобода. Примат індивідуальних прав підводиться над зростаючим добробутом суспільства і досить швидко деградує, перетворюючись на банальний ринковий попит — сенсація стає товаром. Тому було б серйозною помилкою безсумнівно включати самопроголошене право громадськості «знати все» до корінних принципів справедливого урядування, до форм якого відноситься і демократія. Доки існує суспільство, доти існуватиме уряд, а відтак — і політична необхідність. Звідси важливий не сам факт цензури, а критерії її градації.
Якщо ви приховуєте ядерну катастрофу, ви — беззаперечний злочинець. Якщо ви приховуєте об’єктивний контекст певного урядового призначення — ви політик і дієте на власний розсуд. Якщо ж ви приховуєте подробиці приватного життя політика, ви просто вихована людина.
Втім, в індустріальних суспільствах узагалі важко щось приховати. Головну роль у таких суспільствах грають засоби масової інформації — і Україна не виняток. Саме тут на авансцену виходить ідеологічна спрямованість конкретного видання. Пояснимо це на прикладах.
Якщо ви хочете побачити свій матеріал надрукованим у «Нью-Йорк Таймс», навряд чи вам спаде на думку розповісти про героїчну юність Усами бін Ладена у лавах афганських антикомуністів.
Якщо ви хочете «пробити» свій матеріал на «Аль-Джазіру», не слід порівнювати хрестоносця Буша з хрестоносцем Річардом Лев’яче Серце.
До російських «Ізвестій» ви не надішлете аналіз приватизації у Санкт-Петербурзі часів мерства Собчака.
У польській «Культурі» ви наштовхнетеся на очікувані складнощі через прихильне ставлення до лідера «Самооборони» Анджея Лєппера.
Український «ПіК» заховає «під сукно» вашу статтю про вигоди економічної інтеграції з Росією.
Вітчизняна «2000» не надрукує матеріал про визначну позитивну роль сучасного посла США у побудові української демократії.
Все це тому, що кожне видання має свою політичну позицію — навіть якщо це «Команда» чи «Супутник домашнього лікаря». Вільям Портер, більш відомий як О’Генрі, колись видавав непогану газету. Він збанкрутів через те, що читачі ніяк не могли збагнути, яку ж з двох американських партій він підтримує. Якщо ж ви хочете вразити громадськість своїм непересічним матеріалом, то вищезгадані теми залюбки закарбують на власних корогвах, відповідно — «Лос-Анджелес Сан», «Християнський оглядач» (Christian Science Monitor), «Завтра», «Кіевскій телеграфъ», орган «Самооборони», «Україна молода», тощо. Саме так ліквідується проблема цензури — необхідно правильно визначити споживача вашого аналітичного чи інформаційного продукту, не приховуючи при цьому власних поглядів.
Це звичайно, якщо ви не живете за тоталітарного режиму. На мою думку, Україна такою країною не є — якщо би я вважав по-іншому, то для заявлення своєї позиції скористався би шпальтами «Товариша» чи «Української правди». Що само по собі передбачає наявність демократії, бо вночі до моїх дверей не стукає «дистриб’ютор» цих газет, як вісімдесят років тому — «Іскри». На щастя, газета «День» ніколи не страждала на вузьколобість і міцно трималася третьої позиції, до якої здебільшого прихильні інтелектуали.
Застосування цензури в Україні не є систематичним, що вказує на таку урядову «слабкість», що притаманна демократіям. Спроби застосування цензури наявні з боку всіх політичних гравців, що свідчить про «вимушеність» демократії, характерної для перехідних режимів і не тільки у регіоні.
Крім того, цензура в Україні часто слугує об’єктом сарказму — вона призводить до протилежних наслідків для її ініціаторів, адже з попелюшок вона робить принцес, будь-яка звичайна халатність уявляється тепер громадськістю як усесвітня змова, а остання — може виглядати просто героїчним фрондерством.
Коли за цензурою не стоїть система, коли нею не захищається національний (а себто — спільний) інтерес, коли її факт неможливо відрізнити від звичайної ангажованості — це щось говорить про суспільство загалом. Дозволимо собі довгу цитату, бо вона непересічно пророча — відомий дослідник демократії де Токвіль змалював такий стан речей ось таким чином:
«У житті народів іноді настають періоди, коли давні звичаї зруйновано, віру розхитано, повагу до минулого забуто… але у той самий час просвітництво ще не отримало розповсюдження, а політичні права ще обмежені та ненадійні.
У такі моменти батьківщина видається власним синам чимось непевним та невірним. Вони не пов’язують уявлення про неї ані з територією, яка перетворюється на їхніх очах у бездушну землю; ані із звичаями пращурів, на які вони вже звикли дивитися як на ярмо; ані з релігією, щодо якої мають сумнів; ані з законами, до складання яких вони не долучилися; ані із законодавцями, яких вони побоюються та зневажають.
Втрачаючи образ вітчизни і все те, що її символізувало, вони зачиняються у вузькому та невіглаському егоїзмі. Вони вже позбавилися забобонів, але ще не визнають і влади здорового глузду. Вони не мають ані інстинктивного патріотизму, притаманного монархіям, ані раціонального — гідного республік.
Вони зупинилися посередині між тим та іншим і живуть у руїнах та безпомічності».
Перехідний стан України не випадає з алгоритму пророка демократій XIX століття — і це у першу чергу відображається на настроях ЗМІ. З одного боку, вони вихваляють успіхи української економіки, а з іншого — некритично цитують американські філіпики щодо стану нашої демократії, удаючи нерозуміння взаємозв’язку між цими двома речами.
З одного боку, судовий позов здатний розорити газету, а з іншого — надто важко довести факт наклепу. З одного боку, суспільство чекає «смажених» сенсацій, а з іншого не бажає (насправді) істини та не чекає на оптимізм. Тому питання про цензуру розчиняється у непевності більш загальних, більш фундаментальних явищ та тенденцій, а відтак — стає об’єктом маніпуляцій та тією калюжею, до якої потрапляють усі.
Чи потрібно боротися з цензурою, з ангажованістю, з шукачами правди? Я відповім так: потрібно боротися але не «з», а «за» — плюралізм думок, професіоналізм, здоровий глузд та державництво. Комусь може видатися, що я намагався уникнути притаманної цій проблемі гостроти для України або ж не відчув його на собі. Але це — не так.
По-перше, на мою думку, раціональній людині ніяково обирати табір між тими, хто сперечається через правила сервіровки яєць.
По-друге, після недавньої різкої шовінізації західних демократій, я особисто стикався із прямим перекручуванням своїх тез деякими ультра-ліберальними прозахідними виданнями в Україні.
Я намагаюся поважати їхню позицію, але більше поважаю «День» за те, що той завжди має свою. Саме тому я вважаю, що людина та суспільство завжди складніші за полярність думок, а «світова змова» настільки колективна, що до її лав потрапляють просто всі пліткарі.
Батько американської літератури Марк Твен, здобувши гіркий досвід публічної політики, влучно резюмував: «Демократія тільки тоді стане ідеальною, коли кожна людина стане аристократом.» Так само і різновиди цензури припинять існувати тільки тоді, коли всі матимуть спільну позицію. Тобто — ніколи.
