День народження Гонгадзе

Іноді намагаюся уявити собі, що було б, якби Георгій Гонгадзе був живий. Можливо, 21 травня цього року, в день свого 32-річчя, він узяв би пляшку грузинського вина, покликав би до себе друзів. А можливо, вирішив би не святкувати неювілейну дату і провів би весь день за письмовим столом у редакції своєї газети «Українська правда», допізна набираючи нові матеріали. І не плакала б нещасна мати Леся Теодорівна, звинувачуючи міліцію й прокуратуру, які не змогли захистити її сина. Не борознили б просторів зал засідань і кінотеатрів палкі промови борців за правду й демократію, які обіцяли покарати вбивць, обіцяли всім свободу, обіцяли тоді, в грудневу холоднечу, запалити море. І, закликаючи всіх на барикади, показували пальцями в бік вулиці з грошовитою назвою, поважно виголошували — о-ось він, о-ось він, у-убивця!!! І не довелося б натовпам людей мерзнути в наметах на десятиградусному морозі й скандувати «Кучму — геть!», а жінці з вольовим обличчям витрачати купу грошей, щоб протягом декількох місяців імітувати зростання самосвідомості народних мас. Багато чого б не довелося, не трапилося б…

Часом здається, що все, що відбулося за останні декілька місяців, — лише один довгий жахливий сон. Але я бачу заголовки газет і розумію, що це — правда, від якої нікуди подітися. Георгія Гонгадзе більше немає. Натомість на розі Хрещатика й Трьохсвятительської стоїть гранітна стела з іменами загиблих журналістів, і навколо неї в пошуках аудиторії миготять обличчя, які вже набили оскому, немов стерв’ятники, що вишукують здобич. А ті, кому пощастило привернути до себе увагу, вже до всього звиклих телекамер, скоромовкою видають дзвінку трель заяложених фраз про «режим» і «свободу слова». А потім, відійшовши, пошепки цікавляться думкою довірених осіб щодо того, чи гармоніював колір краватки з гудзиками піджака і вголос розмірковують, як це відіб’ється на перегляді випуску новин каналу «1+1».

Перший день народження без Георгія. Але чомусь в той день пригадалася не ейфорія мітингів та наметових містечок, не зловісні вогники «святої боротьби» в очах тих, хто слухав, вірив, йшов. Згадується не те, як палали шматочки газети «Товариш» з портретом «Пахана-2001», і навіть не стукіт арматури об «черепаху» міліцейських щитів 9 березня і лиховісне марево першої пролитої крові. Чомусь в день народження Гонгадзе пригадалося інше — перша річниця загибелі В’ячеслава Чорновола, репортажі ритуальних дійств, вміло виконаних «жрецями ортодоксальної націонал-демократії» на його могилі. Чорт забирай, як же все це схоже на те, що ми з вами бачимо щороку, щоразу відзначаючи річницю чи то смерті, чи то народження тих, кому за життя не пощастило чути й сотої частини того, що кажуть про них, покладаючи оберемки квітів на їхнi могили. Чого тільки не почуєш на таких торжествах, але по суті всі кажуть одне й те ж: «О, та це ж був справжнісінький геній! Але лихий режим убив цю чудову людину, і це жахлива втрата для всіх нас. Який світильник розуму потух, яке серце битися перестало! І т.п., і т.ін. «Мало хто в своїх доповідях звертає увагу на те, чому ж люди, яких так не вистачає по смерті, не були затребувані за життя. Що ж таке відбувається, що такі люди в нас не можуть себе повністю реалізувати? Та й чи потрібні такі люди нам живими? Адже набагато зручніше мати поруч не живу людину з неабияким розумом і гострим чуттям, а нешкідливу ікону, поклонінням якій можна виправдовувати все. Довго розповідати всім, «яким він був чудовим другом і соратником», а якби він був живий, то жив би й чинив так само, як живе й чинить живий і здоровий «друг». І у Георгія Гонгадзе з’явилася вже ціла плеяда таких «друзів». Спробуємо ж розповісти на прикладі одного з них дуже добру казку — про боротьбу за Україну «за…» і «без…»

Колись наш герой був дуже хорошою людиною і навіть займався тим, що допомагав людям, але злий крук, пролітаючи під куполом будівлі, де він працював, одного разу прокаркав, що він марно втрачає кращі роки свого життя в цій провінції. І його місце — у великому місті з п’ятьма мостами через велику ріку, але щоб там засісти, він повинен дочекатися року з трьома дев’ятками в кінці, знайти незліченні скарби й навчитися красиво й довго розповідати різні небилиці. Потім один старий і хворий на маразм мудрець прийшов до нього на прийом і розповів, що, порпаючись у себе на городі, він виявив старовинну мапу, де намальовані якісь загадкові стрілки й знаки. Мудрець передбачив, що ця мапа може привести до місця, де лежать незліченні скарби. Але через хворобу він розучився читати і за невелику винагороду залишив розгадувати ребуси нашому героєві. Коли наш герой залишився сам, він подивився на мапу під збільшувальним склом і зойкнув: він зрозумів, що мав на увазі злий крук — стрілки вказували на північ і закінчувалися на місті, яке називалося Київ. Так наш герой став політиком. І навчився він розповідати різноманітні небилиці, та так майстерно, що вся жіноча половина його населеного пункту ридма- ридала в хустинку й просила розказати ще що-небудь. І настав на календарі рік з трьома дев’ятками в кінці, і рушили полки нашого героя на північ. Але так вийшло, що вирушаючи в похід, він зазделегідь не порадився з астрологом… З цього все й почалося.

Хоч, відверто скажемо, на цьому ж могло й закінчитися, бо наш герой зазнав нищівної поразки внаслідок бездарно проведеної президентської кампанії 1999 року — хаотичні хитання від одного політика до іншого викликали тільки відразу основних мас виборців, так само як і відсутність чітких принципів та пріоритетів хіба що окрім «Кучму — геть!» Так історично склалося, що наш герой не має самостійної політичної платформи, з цієї причини, керуючись самим лише бажанням хоч якось миготіти в пресі й на екрані, змушений періодично «прибруньковуватися» то до одного політика, то до іншого. З кожним новим «пришвартуванням» втрачаючи бали й усе більше зміцнюючи імідж «другосортного політика» як у Києві, так і в рідному населеному пункті. Крім послідовного антикучмізму, поєднуваного з відвертістю та амбітністю, відомий непереборним бажанням вирватися з провінції, попри будь-які принципи (звісно, крім антикучмізму, але в цьому випадку послідовність, украй не характерна для нього, викликана лише тим, що підтримка Кучми стовідсотково не принесе жодних зустрічних «реверансів» з боку Адміністрації Президента, і це наш герой усвідомлює дуже добре). Ну що, впізнали? Не впізнали?! Як так, адже це все — про одного з найвідоміших, прямо сказати, найтиповіших політиків нашого часу, який не зупиниться ні перед чим, аби ви лишень якомога більше про нього дізналися та якомога частіше його бачили.

А відомий він хоча б тим, що по закінченні президентської кампанії йому довелося займатися не налагодженням життя в своєму населеному пункті, а виключно процедурними питаннями — судами, убійними позовами до газет, блокуванням проведення референдуму щодо його дострокової відставки тощо. Таким чином, за останні роки наш герой цілковито відійшов від розв’язання проблем населеного пункту й зосередився на вкоріненні в київську політтусовку й формуванні власного політичного іміджу. Зокрема, на хвилі «касетного скандалу» й справи Гонгадзе.

Долучення нашого героя до цього проекту виключно з метою «комерційної вигоди», а не «заради справедливості» (і вже, тим паче, не заради того, «щоб не плакала мама Гонгадзе») підтверджує хоча б той факт, що оспівана ним давня любов до журналістських талантів Гiї Гонгадзе — не більш ніж витвір фантазії автора цієї слізної легенди. Досить пригадати випуск передачі «Епіцентр» від 22 серпня 1999 року з участю нашого героя (ще коли він був кандидатом на д-у-уже високий державний пост). Де образ «красивого борця за правду» під перехресним вогнем обгрунтованих запитань, влучних і їдких зауважень київських журналістів, зокрема Георгія Гонгадзе, вивів на екрани каналу «1+1» розгубленого містечкового буржуа-салоїда, з торбою і в «кустюмі» з напомадженим волоссям, що вибрався у власній бричці (і не в якій- небудь, а фірми «Даймлер-Крайслер», зі шкіряними сидіннями, виготовленими в США!) завойовувати столицю. Який щиро дивується, чому це така-сяка столиця взяла й не віддалася йому, такому красивому й розумному. Ошаліле кліпання очима «жениха з посагом», що раптом проковтнув язик від такого неласкавого прийому, казало одне — «Тю, ви шо, зовсім подуріли? Ви ж упускаєте унікальну можливість!» І коментар Гiї Гонгадзе з приводу цього «явища в коробочці» був вельми далекий від розовоокулярного оптимізму «передвиборного штабу кандидата», що складався наполовину з підлабузників, наполовину — з натуральнісіньких кидал, які нутром почули «лоха». А найбільш точне визначення, що висловило загальну думку київських журналістів про нашого політика, видала журналістка ОРТ Наталія Кондратюк: «Наш герой просто ще не виріс з коротких штанців!» Краще, мабуть, і не скажеш. На жаль, час показав, що це — не просто коментар, це — діагноз.

Ще один цікавий фрагмент плідної дружби нашого героя і Гiї Гонгадзе пов’язаний вже з ерою «Української правди». На першій шпальті цього iнтернет-видання Георгій ділився з постійними відвідувачами кіберпростору, які випадково забрели на сайт www.pravda.com.ua тим потаємним, що не давало спокою, що одного разу примусило сісти за клавіатуру й верстати iнтернет-газету: «Наше видання — чергова спроба пробити товщу бруду й брехні, вирватися до сонця й світла. Писати саме те, що бачу, чую, відчуваю. Хоч як парадоксально це звучить, але в нинішній «демократичній» Україні це робити практично неможливо…» Так ось, буквально через місяць після виникнення «УП» у ній з’явився вельми цікавий матеріал під назвою «Екс-кандидат зводить рахунки з пресою?», де Гонгадзе видав усьому iнтернет-обізнаному людству всю правду про «друга вільної преси» — і астрономічні позови до однієї газети, й навмисне відключення світла в редакції іншої газети, яке призвело до псування комп’ютерного обладнання й збитків, що їх зазнало видання. Одне слово, весь пакет фактів, що красномовно описують подробиці «сердечно-інфарктної» дружби екс-кандидата, що прогорів, з місцевою пресою, яка раптом зневірилася в його талантах.

Цікавий сам ракурс подання матеріалу ще й тим, що незадовго до цього Гонгадзе особисто брав активну участь, і широко висвітлював в «Українській правді» акцію «Свободу — слову!», присвячену проблемі знищення вільної преси позовами чиновників і перетворення її на «кишенькову». Наш політик вписався в хронологію акції більш ніж доречно. І аж ніяк не в ролі запеклого захисника демократії й свободи слова (яким він намагався себе зобразити в тому ж «Епіцентрі», з пафосом вигукуючи: «Як же так, вбивають журналістів, закривають газети! Це — не Божий промисел!»). А в зовсім протилежному ракурсі — як натуральний «душитель преси», що точно так само, як і ті, кого вони викривають, боїться правди, віддаючи перевагу поступливим газетам і поступливим журналістам. Саме таким побачив його Гiя Гонгадзе. Ось чому, отримавши електронною поштою повідомлення про лихі пригоди редакцій газет, саме в такому ключі розповів про них читачам «Української правди».

Вже цей факт сам по собі є безумовним спростуванням красивої легенди про те, що наш політик і Гонгадзе були й друзями, і навіть однодумцями, соратниками по боротьбі. Те, що життя обох проходило в боротьбі, — це правда. Але якщо в нашого героя — за те, щоб у будь-який спосіб, яким завгодно чином пролізти у велику політику, то Гонгадзе — проти награного пафосу й лицемірства, проти обману й самообману, що якраз і потрібен таким, як наш політик. Без якого їхнiй кар’єрі, їхнiй оспіваній фаворитами живучості настав би кінець.

Ось чому Гонгадзе і не міг бути другом нашого політика. Ось чому й гірко, й боляче, що смерть цього журналіста стала розмінною монетою для таких, як наш герой, ще одним мотивом для самореклами, трампліном для приходу у велику політику цілої плеяди «опозиціонерів», що іменують себе ратоборцями за благо народу, а на ділі — такі ж покидьки й мерзотники, як і ті, кого вони рекомендують відправити у відставку. І навіть не так важливо, ким і якими вони були до «касетного скандалу». Адже саме тільки те, що вони насмілилися спекулювати ім’ям загиблого журналіста, перетворити трагедію цілої сім’ї в «інформаційний привід», розіграти на ньому власну рекламну кампанію, при цьому спокійно й цинічно використати як «таран» не свою від горя матір Георгія Гонгадзе, відправляючи її на трибуну «мочити» їхнiх конкурентів — не має значення, як звучать їхнi прізвища — Іваненко, Петренко, Потебенько, Кравченко чи Деркач — одне це вже дає нам моральне право вважати цих людей мерзотниками й покидьками.

І немає, виявляється, насправді ніяких «запеклих борців за світле майбутнє» нашої країни, немає справжньої — розумної і, головне — чесної й порядної сили, зацікавленої в тому, щоб змінити наявний стан справ у країні. А є тільки величезне корито, навколо якого метушиться зграя, заради красного слівця іменуючи цю маячню «політичною боротьбою» — типу боротьби за наші права й за нашу свободу. На жаль, мало хто з нас усвідомлює, що саме насправді приховується за барвистими вивісками, яку насправді мету переслідують герої нашого часу. Щоб розібратися в усьому цьому самостійно, без нічиєї підказки розставити всі крапки над «і», в наш непевний час людині треба спиратися не на глибокодумні вислови і полум’яні заклики «кучм» або «некучм», а передусім на свій власний моральний закон всередині себе.

На жаль, у більшості наших співгромадян він просто відсутній, відпав, як непотрібна деталь, відмер, як пережиток минулого, як атавізм — хвіст або третя повіка. Це видно навіть з того, наскільки зараз результативний «чорний PR». Адже в душах людей, що втратили колишні ідеали й не створили для себе нових, зараз багато зла й темряви, які й співзвучні всьому тому бридкому й злому, що виливається на наш огляд з екранів телевізорів та газетних шпальт. І це, треба сказати, дуже вигідно тим, хто обрав політику своїм ремеслом. Тому що нагріти популярність, отримати підтримку в суспільстві, де немає моралі, можна БУДЬ-ЯКИМ шляхом.

Лише ті, хто не втратив чистоти, хто зробив своїм фахом нести людям правду й нічого, крім правди, поки не дають нашій країні назавжди скотитися назад, деградувати й загинути, примушують нас шукати відповіді на запитання, що турбують нас, аналізувати й робити висновки. Хоча чудово усвідомлюють, що багатьом, дуже багатьом наша здатність аналізувати вже здається «зайвою деталлю» в конструкції наших мізків…

…Знову згадується той «Епіцентр» від 22 серпня 1999 року з нашим героєм. На жаль, одного не можу пригадати — хто саме з журналістів наважився зупинити «запеклого захисника свободи слова», що з непідробною гіркотою сумував з приводу передчасної смерті журналістки каналу СТБ Мар’яни Чорної, яка скінчила життя самогубством у червні 1999-го:

— Вибачте, а ви взагалі хоч чули про неї до цього? Ви хоч знаєте, які в неї були проблеми?

Цікаво, чи скаже хто-небудь тепер йому й таким як він, чи наважиться хто- небудь перервати чергову слізну промову про невтішну маму Гонгадзе зауваженням про те, що кілька зустрічей з живим Гiєю Гонгадзе ще не дають ніякого морального права нахабно й цинічно спекулювати його ім’ям, а вже, тим паче, робити свою гру на кістках Гiї, на сльозах його близьких. Хто зважиться їм це сказати?