До парламенту – протоптаними шляхами

Наступного після виборів ранку в готелі «Водний світ» міста Білгород-Дністровський Одеської області не було води, аби вмитися, тож я спустився на вахту — дізнатись, у чому річ. Виявляється, штаб місцевого депутата-олігарха Віталія Барвіненка, колишнього члена Партії регіонів, повним складом святкував у готелі перемогу. Бідна вахтерка на доказ лиха стукає по спорожнілому бойлерові й, перебиваючись часом на мат, нарікає: «Цілу ніч тридцять мужиків ходили в туалет, до кінця виплескали». Тепер «Водний світ» без води...

Цього року Віталій Барвіненко — «самовисуванець» і у своїй програмі до старих гасел команди Януковича не апелював. Але він такий самий, яким його пам’ятають співвітчизники: «кнопкодав» Верховної Ради... Відмінність одна — на парламентських виборах-2014 він уже не міг прикритися партією, тому для надійності заручився особистим захистом у складі десятка охоронців у бронежилетах, які щоразу, пропускаючи мене в номер готелю, зловісно шкірилися й кивали наступним вартовим: «Пропусти — я вже його бачив».

У «Водному світі» я бронював номер не випадково. Там, за моєю інформацією, мали розміститися спостерігачі з інших міст України — представники різних громадських організацій і такі, як я, журналісти. Проте не так сталося, як гадалося. Активістам зі зрозумілих причин ввічливо відмовили, ну, а я, сплативши за номер завчасно, отримав змогу на власні очі побачити, чим живе та опікується білгород-дністровський політикум.

Якщо ж брати ширше, то не лише білгород-дністровський. Віталій Барвіненко — один із багатьох політичних діячів, які після подій Революції Гідності скинули з себе партійну маску й зі старими переконаннями рушили в новий, але, на жаль, не цілком оновлений парламент. А електорат таких чиновників — лише приклад більшості українців сходу й півдня, які дотепер являють собою виборче крило з маркуванням «антимайдан» і поки що не готові брати участь у зміні суспільно-політичної ситуації в Україні.

Міркування про це спадали на думку ще в купе поїзда «Львів — Одеса», де я мимоволі опинився свідком «еталонної» розмови двох бессарабських панянок. Без жодних коментарів наведу декілька, на мою думку, зомбо-цитат, які є симетричним відображенням інформаційної політики Кремля. «Як можна було ставити питання про заборону комуністичної партії, хіба це демократія? А чому нам не дозволяють дивитись телебачення таке, яке ми хочемо?! Диктатура, насправді... От ні, щоб Тягнибока заборонити з нацистами — то вони за чесних людей голосувати не дають. Навіщо нам стільки радикальних партій, і всі за неньку-Україну. Якщо ви всі за Україну — то об’єднайтеся в одну, а то всі хочуть до влади».

І найпоказовіше те, що разом із цими жіночками, між якими навіть не заточилася суперечка (бо опонентів не було), а стався своєрідний ідеологічний коїтус, подорожує маленька дівчинка-одеситка — онучка однієї з бабусь. Звичайно, дитина нудилася й не звертала на родичів особливої уваги, але все ж таки вона чула те саме, що і я: відразу, агресію, ненависть. Припускаю, саме так сьогодні виховується нове покоління «ватників», на підмогу «республіканським військам».

Проте в Одещині та східних регіонах України, насправді, все ж чимало осередків, які завдяки своєму історико-культурному потенціалу мають добрі шанси реалізуватися політично. Яскравим прикладом є той самий Білгород-Дністровський — невеличке місто (50 000 людей), яке 1999 року відзначило своє 2500-річчя та було визнано ЮНЕСКО одним із найстаріших у світі. Гуляючи затишними вуличками та спілкуючись із мешканцями міста, я нарахував 12 офіційних назв, які на різних історичних етапах приміряли до Білгорода-Дністровського. Наприклад, таксисти, які возили мене виборчими дільницями, запозичили для своєї агенції назву «Тіра» — забуте ім’я давньогрецької колонії, а торгівці ринку «Асорті» пропонували придбати пам’ятний магнітик «Аккерман» — назва, з якою місто увійшло 1940-го до складу СРСР.

Певна річ, Білгороду-Дністровському дається взнаки півстолітнє перебування за радянською владою: після війни ця сама радянська влада звозила сюди офіцерські родини, проводила пропагандистську роботу... Але місто все ще береже старі румунські будиночки, пам’ятає про кінний трамвай (такий, який був колись у рідному мені Львові), а також де-не-де виявляє свою генетичну європейськість.

На задобрювання людей, які вагалися, не лише Віталій Барвіненко, а й абсолютна більшість інших претендентів на крісла у ВР, кинули всі фінансові та адміністративні ресурси...

«ВОНИ АГІТУЮТЬ НАС ДЕНЬ І НІЧ...»

Коли нещодавні регіонали раптово усвідомили себе опозицією, всім стало очевидно, що брутальних фальсифікацій громада, загартована двома Майданами, уже не пробачить. Тому підтасовку голосів стали сприймати не стільки як практику, а радше як крайню міру, останній шанс узяти своє. Натомість, маніпуляційні технології під час передвиборчої агітації, за моїми спостереженнями, стали справжнім хлібом для білгород-дністровських мажоритарників.

Дорогою із Одеси до Білгорода-Дністровського, крім мальовничого лиману та рясних виноградників, помічаю силу-силенну політичної реклами, яка, згідно з чинним законодавством, мала би зникнути з білбордів за добу до передчасних парламентських виборів. Проте, звичайно, цим ніхто не переймається — «агітки» всюди майоріли й після народного волевиявлення: «Проплачено, — жартують в автобусі, — нічого не вдієш». Із траси заїжджаю безпосередньо в місто: там, з-поміж знайомих оку всеукраїнських об’єднань та партій, скрізь розвішані плакати з новими для мене обличчями — білгород-дністровськими мажоритарниками.

Їх у місті близько тридцяти, проте, як пояснили пізніше фахівці, «прохідних» назбиралося не більше як чотири: Сергій Дубовий, власник рисових плантацій Кілійського району, неодноразовий учасник сутичок та провокацій, пов’язаних із виборами; Алла Гінак — директор взуттєвого підприємства «Бєлста», яку декілька разів ловили на гарячому під час підкупу виборців; Ігор Квашнін, відомий громадським організаціям завдяки фінансовим «відкатам» під час ремонту каналізаційних систем, ну, й уже згаданий вище Віталій Барвіненко, автор єдиного законопроекту за час роботи в парламенті попереднього скликання — законопроекту про легалізацію екологічного та мисливського туризму в біосферних заповідниках України. Як коментували мені більшість проукраїнських активістів міста, «вибори без вибору».

Кожен із цих політиків розуміє: агітуючи за свою персону відкрито напередодні виборів, можна викликати обурення електорату. Тому до питання промоції більшість кандидатів підійшла креативно. От, наприклад, екс-регіонал Ігор Квашнін, який цього року висувався від «Блоку Петра Порошенка», замовив білборди з величезним біло-червоним написом: «Дельфіни єднають серця», нагорі — фото усміхненого ссавця. Вперше побачивши це, я заходився телефонувати місцевому працівнику Комітету виборців України Олені Васіній з логічним запитанням: «Що це за клоунада?». Однак виявляється, не все так просто, пояснила Олена: «Квашнін має стосунок до Одеського дельфінарію «Немо» і неодноразово дарував дітям Кілійського, Татарбунарського та Білгород-Дністровського районів квитки на досить дорогі екскурсії в цей відпочинково-розважальний комплекс. За час передвиборчої агітації у Південній Пальмірі побували тисячі школярів». Отож, не дивно, що по округу, який охоплює саме ці райони Одещини, й просувався любитель тварин. І хоч потрапити в Раду Квашніну не вдалося, політик провів справжній майстер-клас із того, як не варто спекулювати на темі дітей.

Інший грішок Білгород-Дністровського політикуму — використання адмінресурсу. Якщо епопеї дванадцятого року, коли машини МНС розвішували містом прапори Партії регіонів, я не застав, то політичний іконостас на воротах комунального підприємства ринку «Асорті» бачив особисто. Про це вже писали місцеві та регіональні ЗМІ, проте селяни, котрі торгують на базарних прилавках, і сьогодні знизують плечима: «Та ми й не знаємо, хто на тих плакатах, вони нам не заважають». Ті ж, хто впізнає героїв портретів, також особливого заперечення не висловлюють.

Ідучи середмістям Білгорода-Дністровського, я вирішив також зазирнути в Приморській район міста, де розташована середньовічна фортеця. Як розповіли мешканці сусідніх будинків, образ цієї архітектурної пам’ятки час від часу використовують для того, щоб замилити очі виборцям. Фортеця й насправді вражає, так само велична, як і славнозвісні Кам’янець-Подільська й Хотинська фортеці, Золочівський та Олеський замки, а завдяки Дністровському лиманові вона ще й виглядає доволі романтично та ексклюзивно. Проте споруда вкрай занедбана, довкола — руїна, а сторожі кажуть: «У нас тут перед кожними виборами псують ще один мур, будуючи на історичній території сучасні туалети, на цьому все закінчується. А насправді, могли б розвивати туризм, вести археологічні роботи, бо під середньовічною фортецею збереглися й пам’ятки античності. Але то нікому не треба». Приблизно в такому дусі й решта реплік щодо серйозності намірів агітаторів.

За кілька днів у Білгороді-Дністровському я ще раз переконався: наші люди хоч бідні й подекуди розчаровані, але не дурні та не хочуть відсилати до Верховної Ради комунальників, які обіцяють їм постачати воду і латати дороги. Вони хочуть політичних програм, реформ і якісних змін. Можливо, тому стандартна явка на виборах у Білгороді-Дністровському не перевищує п’ятдесяти відсотків — жителі міста знають, що їх традиційно годують фальшем.

НАУКА ПРО ТЕ, ДЕ СТАВИТИ ГАЛОЧКУ

Напередодні виборів я попросив знайомих із місцевого офісу ГО «Опора» скласти перелік дільниць, які, на їхню думку, є показовими та ілюструють конкретні проблеми міста. Сказав, щоб небагато, бо на кожній хотілося побути певний час, придивитися до людей, порозпитувати. Як наслідок, отримав перелік «топ-3»: дільниця в колишній середній школі, приміщення якої нещодавно віддали церкві, тож батюшка погрожував перешкоджати виборчому процесові; дільниця в районі локального розселення білгород-дністровських циганів — минулими роками вони приходили голосувати галасливими зграями, з одним паспортом на десяток людей, а також одна, розповіли активісти, зразкова дільниця, яка, як правило, працює без порушень.

Заходжу на дільницю, де мали би кочувати цигани. Замість них у вестибюлі бачу підлітків із бейджиками. Ці хлопці й дівчата, як з’ясувалося, проводять екзит-пол: розпитують людей про їхній вибір і через електронну систему одразу ж відсилають результати у столицю. «Як, — запитую, — голосують люди?» Декілька молодих людей, які інформують Київ, забувають про своє завдання й збігаються до мене розповісти, як голосують: «Ну, мало хто каже, за кого віддав голос. Здебільшого від нас чомусь шарахаються. А ті, хто каже — то за «Опозиційний блок» в основному. По мажоритарці? Не знаю, не пам’ятаю тих прізвищ. За кого я особисто голосував би? Не знаю. Точно не за теперішню владу — це ж усе олігархи!»

Після години спостережень за «циганською дільницею» переконуюся, що цього разу в запропонованих мені місцях усе більш-менш спокійно. Вирішив проїхатися до «зразкової» дільниці — у спальний район міста. Тим паче, як мені повідомили, там зафіксували якесь незначне порушення. Пані Марія, явно моральний лідер серед присутніх спостерігачів, пропонує мені сісти й зареєструватися як працівник ЗМІ. Поспіхом вписуючи дані, розповідає, в чому власне суть порушення. Виявляється, якийсь чолов’яга перед тим, як вкинути бюлетень в урну, навмисно зім’яв його та запхав в отвір. Запитую, чи складатимуть акт. Пані Марія пояснює: треба на нього подивитись під час підрахунку голосів і вирішити колегіально. Після паузи стишено, по-змовницьки додає: «Взагалі-то у нас тут всі знають, що юристи Дубового (одного з кандидатів-мажоритарників) просили спостерігачів складати з будь-якого приводу акти, щоб потім можна було оскаржити результати». «Я не з тієї преси, — заспокоюю я, — я з іншого міста». Вона одразу добрішає та розповідає про інші секрети цьогорічних виборів. Виявляється, поширена практика серед мажоритарників робити собі в списках декілька клонів: повернувшись додому, я дійсно нарахував за допомогою електронної системи ЦВК чотирьох Барвіненків та чотирьох Дубових у мажоритарному списку округу, до якого належить Білгород-Дністровський. До речі, зазвичай такі тезки ще й близькі родичі. Добре хоч імена та по батькові різні.

Проте найбільше за всю поїздку в Білгород-Дністровський мене, певно, вразило голосування вдома. Я знав, що це буде цікаво, і завчасно домовився поїхати автомашиною разом зі спостерігачами та працівником міліції, проте деякі епізоди з наших «ходінь» запам’яталися особливо. Жінки-спостерігачі товчуться біля потрібного під’їзду. У цьому будинку аж три квартири, де проживають люди похилого віку, не здатні прийти на виборчу дільницю за пропискою. Одна зі спостерігачів нервово звертається російською до іншої: «Ну, дзвони в домофон, треба державною мовою говорити, ти в нас грамотєйка — я хіба болгарською можу...» Посперечавшись, вони все-таки проходять усередину і прямують до квартири з номером дванадцять. Уже всередині, доки одна зі спостерігачок допомагає виборцю з процедурою волевиявлення, інші жіночки розглядають старовинні меблі та вголос про це «судачать». До виборів їм, м’яко кажучи, байдуже. А у вітальні тим часом під шумок телеканала «Ностальгия» старенька бабуся насилу виставляє галочку в клітинці, біля якої тримає палець її чоловік. «Так, номер чотири, отут і малюй», — наставляє він.

Допомагають проголосувати в Білгороді-Дністровському не тільки родичі і знайомі. Коли повертався пішки до нашого авто — помітив, що біля нашої групи спостерігачів загальмувала автівка. Звідти показався молодий чоловік і протягнув нам екран свого сотового. Зміст останнього вхідного повідомлення такий: «Не віддавайте країну націоналістам. Голосуйте за «Опозиційний блок». Чоловік був обурений, запитував, чому йому пишуть невідомі люди. Я вирішив зателефонувати за цим номером — звичайно, збивають. Жінки-спостерігачі, у свою чергу, огризнулися: «Можете заяву написати на своїй дільниці, теж мені, незадоволені...» А я пригадав часи Кучми, і темників, і науку про те, де ставити галочку...

Одеська область, місто Білгород-Дністровський, дострокові парламентські вибори-2014. За одномандатним округом № 141 перемогли Віталій Барвіненко (26,66%) і партія «Опозиційний блок» (20,13%).