Донецький песимізм

Жителі Донецької області сьогодні є безнадійними песимістами й негативно сприймають усе, що відбувається в їхньому регіоні й у всій країні загалом. Більше того, нинішнє соціальне самопочуття донеччан можна описати в iще темніших тонах, ніж це було 10 років тому: люди передусім незадоволені якістю свого життя, й це незадоволення є причиною не тільки песимізму, а часом і цілковитої байдужості до себе й своєї держави. Таких висновків дійшли аналітики Донецького інформаційно-аналітичного центру (ДІАЦ), які наприкінці минулого року провели спеціальне дослідження соціального самопочуття жителів Донбасу.

ЖИТТЯ МІНЯЄТЬСЯ... В ГІРШИЙ БІК

В опитуваннях під загальною назвою «Омнібус-Донецьк- 2006» взяли участь 400 людей, які представляють доросле населення шахтарського регіону. Усі вони на прохання соціологів поділилися своїми очікуваннями й сподіваннями й розказали про найнагальніші проблеми Донеччини, які їх непокоять.

За словами аналітика ДІАЦ Анастасії Коломоєць, загалом соціальне самопочуття донеччан ніколи не вирізнялося особливим оптимізмом, й песимістичні нотки спостерігалися ще в 90-ті роки, однак наприкінці 2006 — початку 2007 рр. вони тільки посилилися. Сьогодні майже 50% жителів області вважають, що життя в країні, й у регіоні зокрема, міняється лише в гірший бік, а ще 36% кажуть, що в Україні за останні роки взагалі нічого не змінилося. Аналогічно розділилися й думки щодо всього 2006 року загалом: більш як половина жителів Донбасу в один голос заявили, що цей рік був поганим, а ще третина охарактеризувала його як «швидше важкий». А загалом, поліпшення життя констатує лише 6% населення області, а ще 9% зазначили, що ситуація поліпшилася лише в Донбасі.

За словами аналітиків, загальний тон соціального самопочуття громадян грунтується передусім на їхній оцінці соціально-економічної ситуації в країні та її змін. І саме цей аспект сьогодні донеччан не влаштовує найбільше: 55% респондентів схильні оцінювати внутрішньодержавне економічне становище як погане, а ще 22% жителів області вважають, що економічне становище в країні є на середньому рівні. До речі, саме така картина в регіоні спостерігалася й 10 років тому: 1996 року 46% донеччан на перше місце виносили проблему виживання в непростих соціально-економічних умовах, що автоматично породжувало незадоволення соціальних потреб жителів регіону.

ЯКІСТЬ ЖИТТЯ НЕЯКІСНА

Однак якщо 1996 року донбасівці передусім скаржилися на погану екологічну обстановку, якість медичного обслуговування та освіти, відсуваючи на другий план проблеми матеріального забезпечення, то 2006 року все змінилося. Сьогодні жителів регіону непокоїть передусім якісний рівень життя: вартість продуктів харчування, високі тарифи на житлово-комунальні послуги, розмір зарплат й пенсій... Наприклад, більшість опитаних ДІАЦ (76%) занепокоєні необгрунтовано завищеними тарифами на послуги ЖКГ, 63% заявляють про низькі прибутки, 43% скаржаться на погану якість послуг, а ще 35% заявляють про свою соціальну незахищеність. До речі, як підкреслила А. Коломоєць, проблема ЖКГ є своєрідним «віянням часу», оскільки вона з’явилася тільки 2006 року, а в минулі роки її не було. У результаті вже мало хто звертає увагу на екологію або якісь культурно- духовні аспекти — людей буквально «затягує побут».

Звісно, така соціально-економічна «зацикленість» автоматично призводить до цілковитої політичної байдужості жителів регіону. Це, до речі, підтверджує й гoлoва Донецької обласної ради Анатолій Близнюк, за словами якого, більш як третина громадян Донбасу сьогодні апатично налаштовані до політики. Щоправда, пояснює він це… соціально-економічним задоволенням донеччан. За його словами, це тільки на перший погляд 47% незадоволених здаються великою цифрою, а якщо пригадати, що в листопаді 2006 року їх було 61%, то вже можна говорити про позитивну динаміку в цьому плані.

ЛІДЕРИ НЕ ЛІДИРУЮТЬ

Хоч би як там було, сьогодні більше за половину жителів області не можуть дати якоїсь відповіді стосовно діяльності губернатора Донеччини Володимира Логвиненка, а майже чверть із них — зовсім не знають такого. Трохи ліпші справи з оцінками роботи Анатолія Близнюка та донецького мера Олександра Лук’яненка, однак і тут стабільної картини не видно. До речі, це цілком можна пояснити з погляду тих же соціально-економічних проблем, які хвилюють жителів регіону: звісно, ці питання має вирішувати передусім місцева влада, і оскільки жодних поліпшень не помітно, невдоволення регіональним керівництвом, а потім і цілковита невіра в нього у жителів області лише зростає.

Напевно, саме тому жителі регіону сьогодні майже не звертають уваги на діяльність політиків всеукраїнського масштабу. На запитання, хто з політичних лідерів міг би змінити ситуацію в країні на краще, донеччани називають кого завгодно — від Йосипа Сталіна та Леоніда Брежнєва до Богдана Хмельницького й Аугусто Піночета, а провідні гравці сучасного українського політикуму в цьому вимірі майже не представлені. Наприклад, у цьому списку немає ні Президента України Віктора Ющенка, ні спікера Верховної Ради Олександра Мороза, ні лідерки БЮТ Юлії Тимошенко. А прем’єр-міністр України Віктор Янукович, хоч і виборов 21% довіри, проте, навіть у цьому плані він стоїть майже на одному рівні з президентом Білорусі Олександром Лукашенком (18%). Також у «таблиці довіри» фігурують Маргарет Тетчер, Фідель Кастро та Михайло Грушевський.

До речі, ймовірно, провідні політики України вже відчули на собі таке ставлення жителів області. Як свідчать останні візити в регіон і прем’єр-міністра, і глави держави, спілкування з Донбасом у них проходить досить буденно й скупо — без великих сенсацій і заяв. При цьому сама тривалість візитів скоротилася — якщо раніше виступи Президента тривали по декілька годин, а програми візитів прем’єра охоплювали до десяти різнопланових об’єктів, то тепер такі поїздки тривають максимум половину дня, а йдеться на них про суто нагальні й побутові проблеми.

Більше того, в такому контексті подій абсолютно не дивною є й апеляція до російських і білоруських політиків: жителі Донбасу вважають саме ці дві країни головними союзниками України (на користь Росії виступили 82% опитаних, а «за» Білoрусь — 43%). При цьому 39% донеччан головним противником нашої країни вважають США й висловлюються проти розширення військово-політичної співпраці з НАТО, вважаючи, що доцільніше співробітничати саме зі східним сусідом (так думають понад 80% опитаних). До речі, якщо ще 1996 року за вступ або хоча б співпрацю з НАТО виступало близько 14% респондентів, то тепер їх лише 2%.

Як підкреслюють експерти, такий набір думок цілком зрозумілий: донеччан не стільки відштовхує «образ ворога», створений із США, скільки приваблює економічний потенціал Росії: вони сподіваються за рахунок співпраці з нею поліпшити свої поточні соціально-економічні справи. Аналогічним чином жителі Донбасу розцінюють і союз Україна — Білoрусь — Росія — Казахстан.

УКРАЇНІ НЕОБХІДНА СТАБІЛЬНІСТЬ

Узагалі, такий настрій донеччан і визначає в результаті їхнє бачення ідеальної України, яка насамперед має задовольняти всі соціальні потреби своїх громадян (про це заявили 38% респондентів). Ще 33% опитаних вважають, що задля того, аби вважатися ідеальною країною, Україні треба повернутися до стабільності й відмовитися від всіляких конфліктів і потрясінь. І, нарешті, лише 19% донеччан вважають, що потугу країни складають її сильні громадяни, які можуть забезпечити державі лідерські позиції у світі.

Хоч би як там було, у загальному смутку, що панує на Донеччині, є й свої позитивні сторони. Поступова відмова від активної участі в політичних перетвореннях і постійні думки про «хліб насущний» потроху повертають донеччан до нових життєвих цінностей, у яких на перше місце поступово виходить сім’я. Уже сьогодні 89% жителів регіону заявляють про те, що сьогодні вони дедалі частіше проводять час у колі сім’ї й отримують справжнє задоволення від спілкування зі своїми близькими. Відповідно до цього змінилися й ідеї, які жителі області традиційно вважали об’єднуючими для всієї України: якщо ще 1996 року вони говорили більше про абстрактні поняття — почуття слов’янської солідарності та збереження культурних традицій минулого, які так чи інакше відсилали Україну до СРСР або Росії, то тепер їхні прагнення цілком конкретні. Сьогодні донбасівці розраховують на нову якість життя, яка зробить їхнє суспільне становище стабільнішим. І йдеться тут знов-таки передусім про сім’ю: жителі регіону більше піклуються про те, щоб їхні рідні й близькі жили в достатку й більше не залежали від невирішених матеріальних і соціальних проблем.