ДУМКА ЕКСПЕРТІВ «Дня»
Віктор ГОРОБЕЦЬ, кандидат історичних наук, автор монографії «Українська еліта в пошуках політичної легітимації: Стосунки з Москвою та Варшавою, 1654—1665», Київ, 2001 р. :
— Чи не найбільшою проблемою при оцінці будь-якої історичної події завжди є проблема абстрагування від тих чи інших суспільно-політичних контекстів і впливів упереджуючих знань. Про що йдеться? Йдеться про те, що, наприклад, знаючи про жахливе спустошення російськими військами Батурина восени 1708 року, про десятки тисяч пропащих козацьких душ на будівництвах Ладозького каналу чи Петербурга десять літ потому, про зруйнування Запорозької Січі (друга половина XVIII ст.) чи заборону друкованого українського слова в другій половині століття XIX, досить важко дати об’єктивну історичну оцінку подій середини XVII століття, що, власне, і започаткували собою процеси російсько-української інтеграції. Не меншу небезпеку приховує в собі й безвідносне до реалій історичної епохи сприйняття рішень Переяславської Ради 1654 року, як вияву якогось міфічного «прагнення народів до возз’єднання». Наукова ж оцінка історичної події має грунтуватися винятково на аналізі лише тих конкретних історичних процесів, що її спричинили.
Коли ж до оцінки подій майже 350-рiчної давності підходити таким чином, то поза всяким сумнівом дійдеш висновку, що Переяславські рішення не були ані фатальною помилкою Богдана Хмельницького, ані виявом «споконвічного», всенародного, чи ще якогось там волевиявлення. Курс на зближення з Москвою був жорстко зумовлений політичними реаліями, що склалися на кінець 1653 року. І варто наголосити на тому, що на той час альтернативи союзу з Москвою практично не існувало. Адже до керівництва польською політикою прийшли люди, котрі не бажали йти на будь-які компроміси з козацтвом (і відмовляли Війську Запорозькому навіть у правах адміністративної автономії, зафіксованої положеннями Зборівської Угоди 1649 року). Кримська еліта восени 1653 року в черговий раз продемонструвала свою ненадійність під час Жванецької кампанії. Туреччина ніяк не могла завершити війну з Веніціанською республікою і тому в Хмельницького не було жодних ілюзій щодо можливості отримання від султана реальної допомоги в боротьбі з Польщею. Придунайські князівства (Молдавія, Валахія та Трансильванія) перейшли на антиукраїнські позиції і зблизилися з Варшавою. Шведську королеву Христину більше захоплювали мистецтво і музика, аніж війна. І таким чином, реальну військово-політичну допомогу Україні могла надати лише Москва. Це вже згодом, з літа 1655 року, коли у війну з Річчю Посполитою вступить Швеція, очолювана войовничим Карлом Х, зростатиме напруження між Варшавою й придунайськими князями та бранденбурзьким курфюрстом, перед Україною відкриються нові можливості. Але чому українська еліта ними ефективно не скористалася — це вже зовсім інше питання.
Загалом же, на мою думку, немає сенсу жорстко пов’язувати рішення Переяславської Ради 1654 року щодо визнання Військом Запорозьким зверхності московського царя з неминучим занепадом української державності. Історія знає чимало прикладів того, як держави проходили зворотній шлях — від васальної залежності до повного суверенітету й, навіть більше того, домінування над своїм учорашнім сувереном. Чого вартий хоч би приклад уже згадуваного вище сучасника Богдана Хмельницького бранденбурзького курфюрста Вільгельма-Фрідріха, котрий ще у 1654 році перебував у ленній залежності від польського короля, у 1657 році добився незалежності, а в другій половині XVIII століття, тобто в часи, коли імператриця Катерина II ліквідовувала останні прояви української автономії, Пруссія, як спадкоємець Бранденбурзького курфюрства брала участь у розподілі земель Речі Посполитої! Принципово інакше, аніж це було в реаліях XVII—XVIII ст. могло скластися майбутнє Української козацької держави. Але для того, аби з’ясувати, чому цього не сталося, мало оцінювати одну лише Переяславську Раду 1654 року — потрібно уважно досліджувати всю українську історію.
Мирослав ПОПОВИЧ , виконуючий обов’язки директора Інституту філософії НАН України, член-кореспондент НАН України:
— Я вважаю, що ідея якогось об’єднання Росії і України — то хороша ідея, але це повинна бути ідея саме культурного об’єднання. Є об’єднуючі постаті в російській і українській культурі – Микола Гоголь, граф Олексій Костянтинович Толстой (нащадок Розумовських), брати Жемчужникови, Володимир Вернадський, Михайло Булгаков, Микола Бердяєв, Олександр Кістяківський, Михайло Туган-Барановський, Микола Пирогов... У цій площині ми й так разом, цей струмінь об’єднуючий, бо ж переважно росіяни і українці створювали культуру імперської Росії.
А Переяславська Угода 1654 року виникла у кривавий час і була вибором (кращим чи гіршим, то інша справа); але тим вибором, що приніс політичну поразку Україні. Згадайте повне закріпачення українського селянства, якого вона не знала за часів Польсько-Литовської держави – Річчі Посполитої. Ніде у світі кріпаків не продавали як скотину. І хай гнів не спрямовується на росіян, бо вони страждали не менше від духовного гніту, притому й підсоложеного «сивухою» російського великодержавного шовінізму. Але не ті причини мають бути названі, не вони стали наслідком для війн, насильства та чорної реакції.
