«Дуже хочеться дожити до того часу, коли Україна твердо стане на ноги»

...Нас часто запитують, де ми беремо таких авторів? Доводилось навіть чути, що листи пишуть у редакції...Ті «мікроелементи», які привносять в газету наші талановиті читачі, не можна створити штучно. Це та — інша —Україна, яку не всі бачать, але яка завжди була перед моїми очима. Ще в 1997-му ми робили «День» під гаслом «Українське — означає інтелектуальне». «Золоті розсипи» наших авторів по всій країні — в усіх регіонах, малих-великих містах, селах, станціях і хуторах. Щодня, готуючи газету, ми думаємо про їхній високий запит до нас.

Лист нашого читача, Золотого Віктора Петровича, який ми сьогодні публікуємо, нагадав мені про майже втрачену, але від того ще більш важливу культуру епістолярного жанру. Як зворушливо виглядає штрих: в конверт із листом він вклав ще один, порожній. Якщо ми раптом відповідатимемо йому, щоб не витрачалися...

Вже багато років «День» створюється методом «народної будови», і ми завжди чекаємо на листи наших читачів.

Добрий день, вельмишановна Ларисо Олексіївно!

Хочу сподіватись, що ви великодушно пробачите мою зухвалість. Зухвалість людини, що порпається в багнюці й наважилась писати в редакцію «акулам пера». Знаю й те, що газета не листується з читачами. А що мені залишається робити тут, у далекому селі на Миколаївщині, коли бажання придбати книгу Оксани Пахльовської «Аve, Europa!» таке, що переборює увесь страх?

Ви можете подумати, що навіщо цьому дописувачу така високоінтелектуальна праця? Чи впорається він із нею? Можливо й правильно подумали. Та якщо мова йде про долю Батьківщини, то це може сприйматися не тільки розумом, а й серцем. Та якби десь тут недалеко можна було купити цю книгу, я не морочив би вам голову, відбираючи дорогоцінний час своєю писаниною.

А дізнався я, що вийшла друком ця книга, із вашої газети. Мушу сказати, що передплачую газету «День» лише з 2008 року. І сталося це випадково. Якось, перемикаючи телевізор з каналу на канал, звернув увагу на симпатичну жіночку, що сиділа в студії одного з них і говорила. Я почув лише декілька фраз її. Не пам’ятаю, що саме вона сказала, але це були слова, які бальзамом лягли на мою душу, бо повністю співпадали з моїми почуттями. Подумав, що треба додивитись передачу до кінця та дізнатися, хто ж це? Чекати довелося недовго, бо передача відразу закінчилась — я дізнався, що в студії була головний редактор газети «День», Лариса Івшина. Я відразу ж пішов на пошту і передплатив газету на 2008 рік. І, як ви розумієте, не тільки тому, що головний редактор така симпатична.

Дуже шкодую, що втратив одинадцять років, не маючи можливості читати газету. Газету зберігаю, а ті номери, що містять матеріали шановної Оксани Пахльовської, кладу в окрему папку.

Та десь більше десяти номерів газети в минулому році до мене не дійшло. Доводилося «воювати» з районними поштовиками. Чи працівники там неуважні, чи спеціально навмисно викидали газету, бо читати її вони не могли. Їм не подобається позиція газети. Про це вони говорили відверто, коли мені довелося декілька разів з’ясовувати з ними відносини. «День» вони називають «помаранчевою» газетою. Від них я дізнався, що в 2008 р. я був єдиним передплатником на увесь Снігурівський район. Правда, ще хтось один передплачував п’ятничний випуск.

Що стосується роботи пошти, то вона вкрай незадовільна. Приносять газети два, а іноді й один раз на тиждень. Газета втрачає актуальність, бо це ж не журнал. Принесуть три-чотири, а то й п’ять газет одночасно, останній номер запізнюється на два-три дні, а попередні — на п’ять-вісім днів. Взимку хоч є достатньо часу для читання. А влітку, коли увесь день з чотирьох-п’яти годин ранку й дотемна селянину доводиться важко працювати, та ще й без вихідних і свят, часу на читання не залишається. Увечері доводиться вибирати — чи газети читати, чи падати в ліжко, бо завтра все почнеться спочатку.

Не знаю, чи вистачило у вас терпіння дочитати листа до цього місця, а я ще хочу продовжувати. Ви вже мені вибачте, або викиньте його в корзину, та й всі справи.

Тож продовжую.

Відносно настрою людей тут, на Півдні. Звичайно, це не соціологічні дослідження, що вимірюються у відсотках. Це результат моїх контактів з людьми чи на побутовому рівні, чи з випадкових зустрічей, чи роботи як добровільного агітатора не від якоїсь партії, а як особиста ініціатива.

Так от, настрої людей, що в селі, що в місті (взяти Херсон чи Миколаїв), вони не відрізняються і, як правило, споживацькі. До самостійності України відношення в кращому разі, індиферентне, а в більшості випадків — вороже. Ностальгія за СРСР.

Із самого початку незалежності України я самовпевнено думав, що не може такого бути, щоб я не міг переконати свого односельця в тому, що хороше життя можливо побудувати тільки в своїй державі, а не в колонії. «В своїй хаті своя правда і сила, і воля». І чим більше я докладав до цього зусиль, здоров’я, тим більше переконувався у безперспективності моїх намірів. Висновок двоякий. По-перше, я — нікудишній агітатор. По-друге. «Постгеноцидне суспільство», як визначив його ваш добрий друг і співробітник газети Джеймс Мейс, дуже інертне й настільки прикипіло до свого минулого, що направити його до кращого життя, як це роблять наші найближчі європейські сусіди, дуже складно. Не кажучи вже про Стару Європу.

В той же час, держава нічого не робить в цьому напрямку. Все пущено на самоплив.

Минулого року, як пише один із авторів «Дня», у Дніпропетровській та деяких інших областях на сході країни в школах, починаючи з п’ятих класів, проводилися «антинатовські» уроки. Це робилося під строгим наглядом і безпосередньою участю директорів шкіл. Ворожі сили готують грунт на майбутнє. В свідомості ж людей старшого віку НАТО залишається агресивним блоком, як його в радянські часи розмальовували в ЗМІ. Ці люди не розуміють, що нам потрібно вступати в цей колективний орган безпеки та, бажано, швидше. Бо як не встигнемо ввійти до НАТО, то підемо на Соловки, в Сибір, на Колиму і, деінде, — вічної мерзлоти вистачить на всіх українців.

Продовжуючи характеризувати соціально-політичну ситуацію, в країні не можна промовчати про Крим. Де ще в світі існує ненаціональна автономія?! Цю автономію, було створено, як міну уповільненої дії, щоб потім відірвати півострів від України. Там увесь час проводяться антиукраїнські демонстрації з «червоносерпастими» й російськими прапорами в супроводі гімну сусідньої держави. Там російські емісари зі своїм флотом почуваються як у себе вдома. Якби не татари, Крим уже був би російським не тільки як факт, а й офіційно.

А ось ще один приклад, як держава дбає про своє майбутнє.

Недавня випускниця історичного факультету Миколаївського педінституту (вони всі тепер університети) вважає гетьмана І. Мазепу зрадником. Запитання. Яку історію знатимуть діти в такого педагога? І для якої держави готує учителів цей ВНЗ?

Я зараз перечитую «Историю государства Российского». Колись, у часи горбачовської перебудови передплачував, крім «Огонька» В. Коротича, ще й товсті журнали: «Новый мир», «Дружба народов», «Октябрь», «Юность», «Москва». Останній був найортодоксальнішим із них. Та, оскільки було оголошено, що в 1988—1989 рр. цей журнал буде публікувати з продовженням «Историю государства Российского» М. Карамзіна я передплачував і його. Що я хочу сказати в зв’язку з цим? Росія давно присвоїла нашу історію, Київську Русь з її князями і хрещенням (приходом християнства на наші землі). Навіть Московії тоді ще не було. Вкрали навіть назву держави. Хоча Русь і Росія зовсім не тотожні.

Та повернемося до сьогодення.

В. Литвин заявляє в Москві про активний нейтралітет України. Та достатньо регіоналам, комуністам, прогресивним (і не дуже) соціалістам та іншим з п’ятої колони організувати легітимний референдум і, якщо не вся Україна, а так звана ПіСУАР, навіть без грузинського варіанту й без перекриття газового крану, відразу стане областю колишньої метрополії.

Сімнадцять мільйонів квадратних кілометрів своєї території їм мало. Кремль має, і не приховує, свої наміри щодо України. Навіть кордону до сих пір у нас з Росією немає — ні сушею, ні морем. Головне, що таку політику своїх вождів підтримують майже всі росіяни. Демократи (Каспаров, Нємцов, Явлінський) навіть «писку» не допускають.

Поруч із такою агресивною і могутньою сусідкою ми такі слабенькі своєю неконсолідованістю. А наша влада за міжусобними війнами не бачить найбільшої загрози — втрати найсвятішого — своєї держави.

Ми знаємо, що влада — це віддзеркалення суспільства. Адже ми обираємо собі владу (поки що). І що? Виходу немає, якщо таке суспільство? Як розірвати це зачароване коло? Чекати, доки прокинуться наші люди? Часу на це немає — можемо втратити державу. Де той Месія, що зможе розбудити людей, щоб вони стали нацією? Чекати його приходу також часу нема.

На ці запитання я відповіді не знаю.

Думаю, що треба молитися Богу й сподіватися, що Він не допустить найгіршого. Так, як майже вісімнадцять років тому допоміг нам здобути незалежність. І працювати. Під лежачий камінь вода не тече. Відкривати й освоювати родовища нафти та газу на своїй території, переходити на інші види енергії, в тому числі відновлюваної. Загалом піднімати економіку, виховувати молодь у дусі патріотизму, піднімати культуру. Останні два постулати —найголовніші.

Якби хоч кожен другий українець читав газету «День», а ще — прочитав і добре засвоїв «Ave, Europa!» Оксани Пахльовської, то це й був би той Месія, який нам так необхідний сьогодні.

«Книгу не читав, а вже оцінку дає, — скажете ви.» Дещо з цієї книги в «Дні» я вже прочитав, і моя заява з цього приводу не зовсім безпідставна, скажу я.

Дуже хочеться дожити до того часу, коли Україна твердо стане на ноги. З цього приводу, жартуючи (сумно жартуючи), кажу своїм співрозмовникам, щоб колись, у майбутньому, люди винайшли (сконструювали) такий телефон, на кшталт сьогоднішнього мобільного, щоб хтось міг мені сповістити туди, в інший світ (в рай чи пекло): «Україна відбулася назавжди!». Але щоб зв’язок із пеклом був надійнішим, бо вірогідність попасти в рай дуже невелика. Після такого дзвінка можна було б спокійно кипіти в смолі.

У редколективу час, мабуть, завжди в дефіциті. Тому, шановна Ларисо Олексіївно, попросіть будь ласка, прибиральницю від мого імені, щоб вона написала адресу (яку ви їй підкажете) де можна купити «Ave, Evropa!». Якщо вона ще ж в продажу, в чому я дуже сумніваюсь.

У випадку позитивної відповіді, я попрошу когось із знайомих, хто буде їхати в Київ, щоб привезли мені цю книгу, бо сам поїхати не зможу по причині настільки банальній, що ви будете сміятися. У нас із дружиною є дві корови. Основну роботу по догляду за ними виконую я. В лікарню навіть відлучитися неможна. А вже щоб лягти лікуватися на стаціонар — і поготів.

Продуктивність цих тварин невисока. Молоко у нас закуповують за копійки. Взагалі, вони нам зовсім непотрібні. Проблема в тому, що їх жаль як живих істот. Мені іноді здається, що ці тварини розумніші за деяких людей. Вбивати їх я ніколи не зможу. А вирок, виносити все одно доведеться мені. Мабуть, це вирішиться природним шляхом (як в Індії). Хто швидше піде в небуття — я, чи вони.

Конверт зі зворотною адресою посилаю для прибиральниці.

Ще раз переконливо прошу пробачити мені за відібраний час. Обіцяю більше вас не турбувати.

P.S. Звичайно, ми були раді надіслати Віктору Петровичу книгу Оксани Пахльовської «Ave, Europa!» та не менш цінне для нас видання — останню книгу Бібліотеки газети «День» «Джеймс Мейс: Ваші мертві вибрали мене...». Він не знав, як нам віддячити. Я запропонувала своєрідний «бартер»: в якості подяки надіслати нам фото зі своїми особливими коровами. Віктор Петрович написав, що сьогодні це нереально, але пообіцяв, що як тільки вони вийдуть на пашу, обов’язково надішле...