Два початки війни в супроводі деталей
«То не кажучи вже про все інше, як же мені пояснити нащадкам, що міг означати напис на пряжці «З нами Бог»?
Солдатам — а я був солдатом — слід нарікати не на тих, проти кого їх послали воювати, а тільки на тих, хто послав їх на війну».
Десь там — ген-ген, у вже минулому столітті — є дві дати, що увібрали в себе аж надто багато болю, страху, потрясінь. І біль, і страх, і потрясіння — вимірів світових.
Ось чому — рано чи пізно — нам доводиться, озираючи перебуте, через ланцюг історичних випадковостей і не історичних збігів, якщо й не аналізувати, то принаймні спробувати «відчути» ці дві дати:
1 вересня 1939-го,
22 червня 1941-го.
І — незалежно ні від чого — це буде долання нашарувань «через роки, через віки», а в кінці все даленіючої ретроспекції погляд зупиниться на двох початках Другої світової: «у них» і — «у нас».
Задля неупередженості погляду на минуле погляньмо на деталі епохи, що дійшли до нас, оті маленькі переконливі свідчення про два початки найбільш нищівної в історії людства війни. Отже…
ПОЧАТОК ПЕРШИЙ
Якщо хтось і має найвищий ступінь причетності до детального опису цього початку, то це, безумовно, Генріх Белль.
Нобелівський лауреат, учасник Другої світової, підданець Третього райху, католик. Зважмо на таку деталь біографії: до Гітлерюґенду не вступав. Письменник, який нікого ніколи не повчав, нічого не проголошував.
Просто він був моральною людиною.
Саме це дає нам підстави визнавати не лише його найвищий «ступінь причетності», а й другий, не менш важливий — наш «ступінь довіри» до цього німецького письменника.
Юнак, якому був огидний фашизм у всіх його проявах, стає солдатом вермахту. Найближчим другом у нього був Лео, телефоніст суперкласу, — про це читаємо в оповіданні «Коли почалася війна».
Довірмося майстрові деталі Беллю, якщо нас цікавить запитання: а який був отой самий-самісінький початок війни отам, «у них»?
Буденно-просто це робить письменник, що був свідком тих подій. Бо отак буденно-просто ця страхітлива бійня світового масштабу увійшла до життя простих німців.
«Коли почалася війна, я, з закасаними рукавами сорочки, злігши на підвіконня, дивився поверх воріт, поверх вартових, на телефонну станцію штабу полку й чекав, що мій товариш Лео подасть мені умовний знак: підійде до вікна, скине й знову надягне кашкета...
(…) Стояла спека: щойно звернуло з полудня; оголошений кілька днів тому стан бойової готовності зробився звичним, і час минав, як суцільний невдалий вихідний; глухі подвір’я казарм були безлюдні, і я радів, що хоч голову можна вистромити кудись-інде, поза межі казарменого товариства.
А через двір навпроти все з’єднували й роз’єднували когось, клацали дверцятами клапанів, утирали піт з облич телефоністи, і серед них сидів Лео в кашкеті, з-під якого висмикався густий білявий чуб.
Несподівано я помітив, що ритм з’єднань-роз’єднань став інакший, рухи телефоністів утратили звичний автоматизм, стали непевні, а Лео тричі сплеснув руками над головою — знак, про який ми не домовлялися, але з нього я зрозумів, що скоїлося щось надзвичайне; потім я побачив, як один телефоніст узяв з комутатора каску й надягнув на голову; тепер він був дуже кумедний — спітнілий, у розстебнутій спідній сорочці, з особовим номером, що вислизнув з-під неї й звис донизу, — і в касці; але я не засміявся, бо зненацька згадав, що, здається, каски надягають по сигналу «бойова тривога», і мені стало страшно».
Не знаю, чи то вже «винна» майстерність Белля, чи обрана ним тема, але й справді стає лячно, адже — «почалося». Правдиві деталі, що стають фактажем, примушують нас продовжити цитування.
«Зробилося ще жаркіше, ще тихіше, подвір’я ще дужче збезлюділи, а ніщо так не відповідає моєму уявленню про пекло, як гарячі, тихі, безлюдні подвір’я казарм. Лео з’явився дуже швидко; тепер і він був у касці; на обличчі в нього проступав один із тих виразів, які знав тільки я: цей вираз не віщував нічого доброго для всього того, чого Лео не любив (…)
(…) Іншим разом я б добре нареготався з Лео, що з’явився переді мною в касці, — мовби на знак смертельної важливості подій. Та Лео дивився кудись повз мене, повз першу й другу казарму, аж туди, де були стайні. Обличчя його раз у раз мінилося: спершу на ньому запанував третій, потім п’ятий вираз, а далі четвертий, і тоді Лео сказав:
— Війна, почалася війна, війна — вони таки свого доскочили!»
Незабаром Лео послали до штабу дивізії. Не дочекався його Генріх і в неділю, — до казарми Лео не прийшов. Дарма, що залишив другові записку:
«Я вклепався — мене посилають у Польщу, — та ти вже, мабуть, чув?»
А через ніч — неочікувана зміна обставин у самого оповідача:
(…) я все не міг заснути; потім я почув у коридорі чиюсь ходу, — вона все ближчала, і я раптом зрозумів, що це до мене; мені стало страшно, і все-таки я відчув якусь полегкість; дивно було тільки, що всі, хто сидів коло столу, — крамарчук, санітар і майбутні вчителі, — одностайно кинули жувати і, як один, утупилися в мене; і тоді єфрейтор вирішив, що зараз саме добре нагримати на мене; він підвівся й гаркнув:
— От чорт, та скиньте ж чоботи, коли лягаєте на постіль!
Трапляється таке, у що ніяк не можеш повірити, і я й сьогодні ще не вірю, хоч єфрейторові слова досі лунають у мене у вухах, що він несподівано звернувся до мене на «ви», але це раптове «ви» пролунало так кумедно, що я вперше, відколи почалася війна, засміявся. Тим часом двері широко відчинилися — й біля мого ліжка зупинився ротний писар; він був дуже схвильований і тільки з цієї причини не визвірився на мене за те, що я лежав на постелі в чоботях і мундирі та ще й курив. Він лише мовив:
— Вам наказано за двадцять хвилин з’явитися в усьому похідному спорядженні біля корпусу номер чотири. Наказ зрозуміли?
Я сказав:
— Так,— і підвівся з постелі.
Тоді він додав:
— Доповісте про себе ротному фельдфебелеві.
І я знову сказав: «Так», — і заходився спорожняти свій пенал; я навіть не звернув уваги, що писар усе стоїть біля мого ліжка, — аж зненацька, саме коли клав до кишені фотографію своєї дівчини, почув біля себе його голос:
— Мушу повідомити вам сумну звістку, сумну, хоч вона дає нам право пишатися: перший полеглий на фронті з нашого полку — ваш бойовий товариш унтер-офіцер Лео Зімерс.
На другій половині фрази я обернувся від пенала, й тепер усі мої сусіди разом з ротним писарем утупилися в мене; я відчував, що дуже зблід, і не знав, чи кричати з люті, чи не озиватись; нарешті, я тихо сказав:
— Ще ж навіть війни не оголошено, його не могли вбити… і його не вбили!.. — І враз я закричав: — Лео не вбитий, ні, неправда!.. Ви добре це знаєте!»
І остання в цьому епізоді уточнююча деталь:
«Стояла тиша й спека в цей останній понеділок серпня 1939 року».
Це вже потім, набагато пізніше, ми всі дізнаємося і про порт Нойфарвассер, і півострів Вестерплятте, і про німецький лінкор «Шлезвіґ-Гольштайн», що відкрив вогонь по польських складах зброї. Але ці деталі — «офіційний» початок війни, і було це 1 вересня 1939 року.
Поки ж ми бачимо маленьку людину при самому початкові Великої Бійні. Чи можемо ми зараз в чомусь дорікнути тим двом юнакам, які ненавиділи фашизм і війну? Із двох одному судилося вижити, стати письменником і докладно переповісти про «отой», «німецький» початок.
ПОЧАТОК ДРУГИЙ
Розмова про нього піде в інших вимірах. До того нас спонукають зразки українського фольклору, до яких ми звернемося. Не забуваймо при цьому: народна творчість — це перш за все колективний витвір народу, а по- друге, вона має безпосередній стосунок до Світотвору-Міфу. А ще: зв’язок фольклору та генетичної пам’яті народу — теж очевидний. Звідси й два ступені: як «ступінь причетності», що його визначають і «зберігають» наші гени, так і «ступінь довіри» до зразків-ілюстрацій.
Співанки-хроніки — жанр, найпридатніший для показу початку війни «у нас»; до речі, характерною його ознакою є увага до деталі.
Ось як подається початок війни від року 41-го:
«Як ся война зачинала, сонце ся мінило,
Та на усі країночки смутно ся вчинило.
Як ся война зачинала, сонце й не сіяло,
Кілько листу на травиці — тільки війська впало».
А також:
«Чи ви чули, люди добрі, в сорок першім році,
Як кувала зозуличка в зеленій толоці…»
А для продовження міфологічного ряду — початок війни, але вже в українських народних переказах. Відомо: цьому жанрові притаманні реалістичність, документальність змісту, звернення до винятково значущих і знакових життєвих фактів і ситуацій:
«Коли мала початися війна, то дуже багато було комах і мишей. Не було де навіть стати, бо була їх сила-силенна. Всі тоді казали, що тікали вони від великого нещастя».
«Бабуся з подругами ходила в поле працювати. Їм потрібно було перейти путя. Дівчата підійшли до них і зупинились від несподіванки, бо жаби почали переходити путя в напрямку із заходу на схід, шириною десь на п’ять-шість метрів, а довжиною не було й кінця. Їх стільки було багато, що прийшлося ждати півдня. Товарний поїзд теж зупинився… Після цього через декілька днів почалася війна».
«За три дні до війни в ясний день враз почорніло небо. Вдарив страшенний грім, від якого гул пішов під землею. Гуло цілих три дні».
«Одна ніч була особливо темна. Крім того, що темна, то ще й червона дорога по небу була. Старі жителі казали, що ця дорога звіщує дорогу крові. Через тиждень по радіо об’явили, що почалася війна».
«Раніше, як хліб збирали вручну, то носили на молотарку. Коли мала початися війна — як положили його на молотарці, то вся солома була в крові.»
«Моя бабуся розказувала, що на стежках, які вели до поля, люди часто знаходили глечики. Вони були накриті рушниками. У глечиках було молоко з кров’ю».
Отже, деталі «нашого» початку — зозуля, сонце, комахи, миші, земля, молоко, кров — близько від людини. А далекі — аж на небі.
Бачимо, що початок війни у свідомості українців сприймався як порушення земного і космічного порядків. Зміст життя людини змінився враз і кардинально. І людина готувалася реагувати так само кардинально.
Виміри вторгнення спричинили й відповідні виміри сприйняття. Згадаємо І.Франка, який стверджував, що при складанні пісень (долучимо сюди й подібні прозові зразки теж) повною мірою виявляється ступінь суспільного чуття народу. Тому навіть і за такої кількості наведених прикладів подиву гідна глибина розуміння народом масштабів катастрофи та усвідомлення ним якоїсь невідворотної співучасті звичайної людини у подіях, пов’язаних із відверненням найшлої біди.
Оце язичницьке відчуття раптового знищення Світового Ладу постає через алогічну поведінку всього сущого навколо: зозуля віщує не довгі літа, а лихо; міріади комах та мишей, що утікають, — теж ознака великого лиха (пам’ятаєте, у Довженка в «Зачарованій Десні» подібна поведінка миші була сприйнята як попередження щодо повені).
Сукупність фантасмагоричних реакцій небесних та земних сил вкупі з живими істотами вражає — але тільки з першого погляду. Дорога-шлейф кольору крові замість звичного Чумацького шляху, тьмяне сонце — а не життєдайне Ярило, гул із землі та неприродна поведінка навколишніх створінь начебто ще раз нагадують: давні уявлення українців про триярусну побудову Всесвіту — чинні. Гармонія в тому і полягає, що людина почувається захищеною: вгорі стабільне небо з богами найвищого солярного рівня, під ногами земля — ще один невіддільний ґарант умов виживання. А посередині — людина, маленька людина і — Великий Всесвіт.
Чужорідне вторгнення сколихнуло в колективній народній уяві всю прадавню, можливо, не усвідомлювану до кінця, глибинну пам’ять. І в момент колективного шоку логічно спрацював — у зворотному керунку — ланцюг особистих реакцій, в результаті якого і відбулося оте «розкодування» часу. А на його зламові виникло підтвердження існування цієї прапам’яті — фіксація космогонічних стихій.
На будь-кого, хто пише, чигає спокуса: бажання якомога ефектніше «закрутити» кінцівку. Та, певне, ви помітили, що загалом усі «ефекти» в житті відбуваються за досить буденних обставин. Так, власне, трапилося й зі мною, коли декілька років тому ми з чоловіком надумали вирівняти перекошене підвіконня у помешканні старого «сталінського» будинку, що на околиці Києва. Зводили цей будинок довгенько, років із шість, а здали 1956 року. Всі мешканці нашого робітничого селища знають, що тоді у складі будівельних бригад працювали і німецькі військовополонені. До речі, барак, де їх утримували, стояв при самісінькім кінці нашої ж таки вулиці.
Мушу перервати оповідь, аби дати таку інформацію, а точніше, нагадати ще одну деталь: останніх полонених німців було репатрійовано десь після 1956 року.
Так от, того дня нас було троє, бо допомагати запросили столяра з місцевого жеку — Андрія М. Знявши шари застарілої фарби та простругавши дошки підвіконня, побачили між дощок досить глибоченький рівчачок. Заходилися виколупувати звідти будівельне сміття — якісь стружки, цегляну кришку, клапті тогочасних газет, недопалки… І раптом — поламані леза до гоління з написами німецькою, далі — ще одна знахідка, ще одна деталь: рівно посередині підвіконня сторчма було увігнано монетку — 10 пфеніґів. Вражені, ми розглядали і леза, і геть потьмянілу монетку. Втрьох ми відчували одне: якась уціліла дрібнюсінька частина нашого троїсто-колективного міфологічного світогляду сприйняла ці деталі як свідчення звідти, з тамтешніх літ.
Час було роздерто, — це зробили деталі з тамтої доби, яка враз нас притягла і владно утримувала у своєму потужному і трагічному полі.
Отак, без патетики та ажитацій, два початки, дві дати, закільцювалися в часопросторі, з’єднавшись доволі прозаїчно. Ми стояли мовчки — троє маленьких людей іншого століття і тисячоліття, знову і знову оглядаючи залишки війни, що пролежали у щілині мого підвіконня майже півстоліття.
І досі мені здається, що дата карбування монети — рік 1940-й — рік призову одного із тих полонених, що працювали в бригаді. І він носив цей 10-пфеніґовик як талісман аж 16 років. Чомусь упевнена: цей 34-річний німець, імовірно, на 11-му році свого полону встромив її в щілину підвіконня, вже певно знаючи, що швидко повернеться додому.
Я не маю претензій до того почуття, з яким він увіткнув її. Так само, як не можу мати анічогісінько і до того телефоніста Лео та його друга Генріха, котрий згодом став знаменитим Генріхом Беллем.
Просто всі процеси у Всесвіті дивним чином завжди закільцьовуються. А присутність конкретних деталей у часопросторовому перебігові — і художніх деталей чесної прози, і вражаючих деталей міфологічного ряду з українського фольклору, і тієї 10-пфеніґової монети, — сприяє наповненню триярусної космічної моделі незникомим і незнищенним життям. Вони, оті деталі, — за всіх історичних випадковостей і не історичних збігів, — стало утримуються в межах космогонічних сфер. А їхня наявність на рівні простої вірогідності, якщо й не ґарантує, то принаймні й не порушує Світового Ладу, поза яким нестерпно важко існувати нам, Маленьким Людям.
(Цит. за: Белль Генріх. Твори в двох томах. — К.: Дніпро, 1989. — Т.1. — С.718-721, 732-733.)
