Два Віктори й одна Юлія

Найгірше, що може зробити для України голова Секретаріату Президента Віктор Балога, — це розвалити нинішню правлячу коаліцію. Найгірше, що може зробити для країни чинний глава держави Віктор Ющенко, — це продовжувати заважати главі уряду Юлії Тимошенко працювати і намагатися публічно її дискредитувати. Автор неодноразово, в тому числі зовсім недавно, критично оцінював деякі принципові підходи, установки й практичні дії останньої та її найближчих соратників. Зокрема, хворобу «лівизни». Але вона та очолюваний нею уряд повинні мати можливість довести свою правоту, компетентність і управлінську спроможність. Або продемонструвати протилежне. З наступною оцінкою виборцями. Кампанія проти прем’єра з боку тих, хто за розумною політичною логікою мав би їй допомагати, вже перейшла межу пристойності. У цьому багато аналітиків вбачають, з одного боку, бажання показати, «хто в домі хазяїн», і послабити прем’єра як конкурента на майбутніх президентських виборах, з іншого — роботу в напрямі створення нового формату коаліції за участі Партії регіонів. Щодо першого, то відома закономірність — чим більше непопулярний очільник влади когось сварить (зараз не чути тверджень і не наводиться соціологічних даних, які б свідчили про перевагу в рейтингу або хоча б про достатню популярність В. Ющенка), тим вищі бали в того, проти кого направлене його невдоволення, і тим швидше зменшується симпатії до самого високопоставленого критика. Уже зараз навіть від донедавна палких прихильників чинного Президента можна почути вельми різкі вислови на його адресу за нападки на Ю. Тимошенко. Отже, можна стверджувати, що керівництво СП де-факто працює на зниження рейтингу патрона і одночасно на покращання іміджу пані Юлії. Але якщо В. Ющенко хоче бути послідовним як демократичний лідер, він має показати, що готовий боротися за обрання на другий термін в чесному змаганні за виборця, а не шляхом інтриг.

Водночас часто відзначається, що намагання «регіоналів» повернутися у владу є чи не головною причиною блокування роботи парламенту. Але представляється, що варто відзначити: їхній протест проти «листа трьох» щодо бажання України приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО, висунутий в якості головного мотиву зриву роботи парламенту, повністю синхронізується з різкими заявами російського керівництва, в яких негативно оцінюється можливість вступу нашої країни до Північноатлантичного альянсу. І з погрозами, які лунають звідти ж із цього приводу. Тобто є підстави стверджувати, що у наших політичних колізіях, крім суто внутрішніх причин, як і раніше, потужно присутній зовнішній фактор.

У цьому зв’язку необхідно сказати: на зацікавленість Україною з боку провідних світових гравців вказують часто, але як правило пропагується думка про рівнозначність тут інтересів США і Росії. І майже ніхто не говорить про очевидне — з огляду на територіальну близькість, економічні, військові та інші чинники наша країна перебуває в зоні найважливіших геостратегічних інтересів саме останньої. А для Америки ми не є критично важливим регіоном. За доказами далеко ходити не треба — достатньо порівняти кількість, зміст і тон заяв щодо тих чи інших подій в Україні, які звучать від офіційних осіб Росії та США, кількість компаній цих країн, що діють на нашому ринку або мають крупну комерційну та іншу власність, а ще реальні кроки стосовно нас в економічній, політичній, культурній, інформаційній та деяких інших сферах. Причому Росія часто відверто втручається в наші внутрішні справи. Тому сподівання на те, що ця країна більше не намагатиметься потужно впливати на політичний процес в Україні, а відтак не стане підтримувати ту партію чи блок, які найбільше відповідатимуть її інтересам, є, м’яко кажучи, недалекоглядною позицією. Особливо у світлі претензій Росії на все більшу роль і навіть шантаж у міжнародних справах. Тим більше ми повинні зважати на це, якщо хочемо зберегти демократію в нашій країні та гідність України. Навіть якщо в оптимістичних тонах говорити про результати візиту до Росії В. Ющенка.

Отже, вбачається необґрунтованою теза, що Віктор Янукович вже змирився з тим, що не зможе бути першим (чи в ролі Президента України, чи прем’єр-міністра). І що з огляду на це на майбутніх президентських виборах (відбудуться вони передчасно чи у визначений Конституцією термін) головними конкурентами будуть В. Ющенко та Ю. Тимошенко. До речі, цю тезу нещодавно озвучив у нашій газеті відомий політолог Вадим Карасьов. Але дуже неймовірною виглядає можливість, що на когось із лідерів з «помаранчевими» коренями поставить Росія, для якої поки кращого кандидата, ніж лідер Партії регіонів, не проглядається. Тим більше, що за ним на даний час стоїть майже третина українських виборців. Тому представити, що він відмовиться від участі в президентських перегонах, дуже важко, хіба що йому завадить якийсь екстраординарний чинник. Блокування парламенту якраз свідчить про спробу реваншу, хоча б часткового. При участі в цих виборах всіх трьох названих осіб шанси на проходження В. Ющенка у другий тур виглядають вельми проблематичними — обидва можливі візаві переважають його у популярності, і на це давно багато хто вказує. І саме названа обставина, а не доля країни, судячи з усього, не дає спокою його оточенню. Але, схоже, ні В. Балога, ні його однодумці або ідеологи створення широкої коаліції не враховують очевидної суспільної закономірності чи свідомо намагаються її ігнорувати — вибори навіть в Україні виграють, насамперед, за рахунок популярності того чи іншого кандидата чи політичної сили, а маніпулятивні політтехнології дають додатково максимум 20%. Про це свідчать результати майже всіх попередніх виборчих кампаній, що, попри всі суперечки навколо них, відображали реальну картину електоральних симпатій. Провал чисто технологічних проектів, навіть підкріплених солідними грошовими інвестиціями (у 2006 році до їхнього числа входило, наприклад, «Віче»), також є яскравим підтвердженням названої тези. Бізнес-еліти можуть забезпечити фінансові й матеріальні ресурси для підтримки того чи іншого лідера або якоїсь партії чи блоку, але в кінцевому підсумку долю виборів вирішують не вони, а громадяни, які мають певні уподобання і відповідно голосують. Тим більше, що дуже важко представити, щоб основні бізнес-угрупування, які вочевидь є різнорідними за природою, об’єдналися навколо одного кандидата, хоча б він був чинним Президентом. Крім того, цьому заважатиме суперечність ділових інтересів і боротьба за сегменти ринку або власність (ту ж землю, наприклад).

Про нерозуміння законів функціонування цивілізованого суспільства свідчать також тези В. Балоги, висловлені в нашій газеті, про те, що демократія в нас вже є, а, отже, необхідно посилити державу і позбавити партії впливу на державну політику. По-перше, у нас більш ніж достатньо роботи з розвитку демократичних засад, по-друге, зміцнення держави є гаслом, яким, зазвичай, прикривають посилення влади якоїсь вузької групи і пов’язаних з нею чиновників, і це типове антидемократичне гасло, яким особливо часто користуються в нинішній Росії, по-третє, у країнах Європейського співтовариства, США, Канаді, Японії саме партії є головними провідниками інтересів тих чи інших великих груп населення, і, крім того, ці країни є сильними, насамперед, за рахунок розвитку громадянського суспільства. А відлік серйозного посилення впливу партій у нашій країні слід почати з 2006 року, коли вперше вибори до парламенту і більшості органів місцевого самоврядування відбулись на чисто пропорційній основі. Тобто ця система в Україні ще не встигла пройти серйозної «обкатки». Отже, її можна удосконалювати через одну-дві каденції, але не відкидати.