Джеймс Мейс дав еталонні зразки загальнолюдських цінностей
Появу нових спецкурсів із вивчення публіцистики Джеймса Мейса в Кам’янець-Подільському і Запорізькому університетах ініціювали самі викладачі й студенти. Очевидно, певною мірою цьому сприяло знайомство з книжкою «День і вічність Джеймса Мейса», що вийшла друком в серії «Бібліотека газети «День». До речі, оскільки тираж вже розійшовся, зараз готується її розширене перевидання. Це є свідченням того, що в українському суспільстві відчутні інтерес і потреба у ширшому висвітленні даної проблематики. А тепер саме час підключитися до справи Міністерству освіти і науки України, бо освітня складова в цьому питанні є, безперечно, наявною.
Ідея зробити факти біографії, журналістські роботи, дослідження Джеймса Мейса об’єктом вивчення студентами-журналістами була початково принесена «ззовні» — Ларисою Івшиною, під час презентації книги «День і вічність Джеймса Мейса» в нашому університеті 2006 року. Згодом ця ідея частково стала і нашою, моя і студентів зараз уже третього курсу, які були на зустрічі-презентації, й для абсолютної більшості яких ім’я Мейса нічого не говорило, тому інформація про нього стала для них вражаючою.
Як цей намір можна було реалізувати? Можна було почекати ще два роки, діждатися, коли підуть так звані дисципліни за вибором навчального закладу й одну з них присвятити вивченню спадщини Дж. Мейса. Правда, шлях довгий. Вирішили його суттєво скоротити, але ввести нову нормативну навчальну дисципліну ми не могли. Взагалі нормативні документи із Києва — «священна корова», у них навчальний заклад нічого змінювати не може, навіть якщо до цього спонукають особливості, власне, навчального закладу, його традиції чи необхідність оптимізації, чи вдосконалення цих документів. Виникає запитання, чи відповідає такий підхід духові Болонської угоди і для чого спонукати до навчання у кількох закладах, якщо всюди одна й та ж програма і навчальні плани мають невеликі відмінності між собою? Тому початково «вигоди» вітчизняного планування навчального процесу спонукали нас до того, щоб знайомство з Джеймсом Мейсом відбулося в межах уже існуючої дисципліни — «Вступу до спеціальності».
Згодом з’ясувалося, що, можливо, це і є оптимальний варіант. У вітчизняній журналістиці на сьогодні склалася ситуація, коли професійний (а в окремих центральних ЗМІ й технічний) рівень журналістів став досить високим, можна сказати, навіть вийшов на рівень світових стандартів. І це при поки що хитких моральних ціннісних установках. Ніколи не забудеться твердження В. Піховшека після виборів 2004 року й звільнення його з посади головного редактора новин на «1+1»: «Я професіонал, тому відповідну роботу знайду собі завжди». І знайшов. Цікаво, чи таке взагалі можливо було б у США чи країнах Європи (Росію й Білорусь до уваги не беремо)? Відповідно, завданням українських ВНЗ, які готують майбутніх журналістів, є, крім належної фахової їхньої підготовки, формування стійких морально-етичних переконань, основу яких становлять базові принципи журналістики: об’єктивність, неупередженість, гуманізм, справедливість. Починати це робити треба з першого курсу, з базової дисципліни, якою і є «Вступ до спеціальності». Життя й діяльність Джеймса Мейса дають для цього багатий і вдячний матеріал.
Інколи запитують: «Чому саме Мейс? Невже нема вітчизняних журналістів, які були прекрасними професіоналами й дали зразки мужності, чесності в установленні істини?» До речі, пригадати таких українських журналістів у множині дуже важко, хоча вони, безперечно, є. Наприклад, політичне шумовиння вже влягається, і тому цілком можливою стає неупереджена розмова з майбутніми журналістами про Г. Гонгадзе. Але Дж. Мейс важливий для нас не тільки як високофаховий і високоморальний журналіст. Він є також автором публікацій, у яких якраз і йде мова про журналістську принциповість, про те, що не завжди відстоювання істини, справедливості й успіх журналіста (кар’єрний і фінансовий) — взаємопов’язані поняття, що боротьба за утвердження свободи слова, демократії не може бути короткотривалою, з блискавичною перемогою, але «за них варто боротися». Тому найбільшу увагу на лекції та практичних заняттях, на яких у кінці навчального року вивчаємо життя й діяльність Джеймса Мейса, приділяємо статтям «Свобода наклепу, або наклеп на свободу» і «Повість про двох журналістів (Волтер Дюранті, Гарет Джонс і Пулітцерівська премія)». Ефективність вражаюча: вивчається, власне, журналістська майстерність автора статей; студенти отримують конкретні наочні приклади журналістської порядності, принциповості чи, навпаки, безпринципності; а головне, тепер вони можуть закріплювати при аналізі цих статей майже весь масив того матеріалу, який засвоювали протягом року. Спадщина Мейса цінна також тим, що це погляд людини неупередженої, не заангажованої роками радянського рабства чи прямого або приховано-кухонного протистояння їй. Людини з іншого світу, яку вітчизняні журналісти й науковці вважають дороговказом до розвитку, хоч і далеко не ідеальним. Одночасно це людина не байдужа до України й українців, їхньої культури, їхнього минулого і майбутнього.
При читанні лекції й проведенні таких практичних занять важливим є ще один момент. Зрозуміло, що «хороший хлопець (дівчина) — це не професія», але дуже важко повірити, що хорошим журналістом може стати не дуже хороша людина. Джеймс Мейс своїм життєвим шляхом, науковими дослідженнями Голодомору дав еталонні зразки гуманізму, уміння відстоювати загальнолюдські цінності, піднявшись над вузькокорпоративними, державними, ще якимись інтересами. Зрештою, найбільше приваблює студентів те, що Мейс був фактично більшим, щирішим українцем, ніж маса безликих політиків- «псевдопатріотів» ліворуч і праворуч. Така людина завжди буде викликати захоплення своєю величчю, навіть певною загадковістю: що ж його, американця з індіанським корінням, так споріднювало з українцями, настільки, що заради них він пожертвував усім, із життям включно? І це при тому, що багато хто з цих українців зі святою простотою підкидував хмизу до вогнища, на якому його прагнули спалити? Студентське захоплення дуже цінне тим, що воно завжди породжує намагання наслідувати цю Людину. Людину і Журналіста.
