Empty Title

Усе, що виходить з-під пера Збігнєва Бжезінського, стає приводом для жвавих дискусій і полемік. Немає сумніву, що й нова професорова книжка "Велика шахівниця" ("The Grand Chess-board"), яка щойно з'явилася в американських книгарнях, змусить багато кого з політиків тверезіше оцінити й теперішнє становище в світі, й перспективу, що чекає на нашу цивілізацію в XXI сторіччі. Не важко передбачити й нищівну критику постулату про вирішальну роль США в глобальній політиці двох перших десятиліттях XXI сторіччя з боку тих, хто схильний ототожнювати американську демократію з домаганням правлячих еліт цієї країни накидати світові американське розуміння понять добра і зла.

"КОМБІНАЦІЯ З ЧОТИРЬОХ ЧИННИКІВ"

Під час таємних переговорів 1940 року в Берліні СРСР і нацистська Німеччина намагалися домовитись про те, щоб не допустити Сполучені Штати до участі в процесах на євразійському просторі. Проте історія, вважає Збігнєв Бжезінський, розпорядилася навпаки. Альянс двох режимів виявився нетривким. Виграла західна демократія, й передусім Сполучені Штати, які невдовзі по завершенні Другої світової війни стали наддержавою. Такий їхній статус засвідчено чотирма чинниками.

По-перше, це військова міць США. На думку Бжезінського, збройні сили Сполучених Штатів мають сьогодні можливість не просто бути присутніми в усіх важливих для безпеки країни точках планети, а ще й переважають будь-яку іншу державу за ударним потенціалом в усіх родах військ, і найперше - за ядерним.

По-друге, Сполучені Шати ведуть перед в економічному розвитку. Японія та Німеччина, хоч мають високі показники, в усіх галузях забезпечити таку саму динаміку економічного росту не в змозі.

По-третє, американці - незаперечні лідери в розробці й упровадженні високих найсучасніших технологій в усіх секторах економіки, а головно в тих, що пов'язані з ВПК.

І, по-четверте, вказує Бжезінський, велику справу на користь зміцнення могутності США робить американська культура. Попри певну "грубошкірість" вона має в усьому світі, а надто серед молоді, велику притягальну силу як вияв особливого способу життя.

"Комбінація з чотирьох чинників творить з Америки єдину у світі глобальну наддерджаву в найширшому розумінні цього слова", - робить висновок професор Збігнєв Бжезінський. Цікава річ, - зауважує він далі, - Сполучені Штати, як і Римська імперія, є чи не єдиним в історії людства державами, яким удалося забезпечити наявність цих чинників. Рим свого часу утримував поза межами Італії понад триста тисяч леґіонерів. 1996 року на військових базах США у світі налічувалося 269 тисяч військовослужбовців. Рим переважив інших у тактиці ведення війн, а маючи добрі дороги, міг швидко перекидати в потрібне місце, як ми сказали б сьогодні, сили оперативного реаґування. І в ту епоху, підкреслює Бжезінський, кожен мешканець цивілізованого світу мріяв одержати громадянство імперії...

Однак, попри деякі аналогії, США, на думку автора, не є імперією. Вони не правлять світом безпосередньо, ба більше - з доброї волі відмовилися від колишніх колоній. А вирішальна роль, яку відіграли Сполучені Штати у відбудові промислового потенціалу Японії та Західної Європи, зменшила від 1945 року відсоток валового продукту США у світовій економіці з 50 до 30.

Сила Америки, на думку Бжезінського, полягає у специфічному мисленні американців, які в основній масі ставляться до спроб втручання у справи інших народів і держав із підозрою та недовірою. В цьому сила Америки й водночас її слабкість. Це не просто зрозуміти людям, які вважають, що сила держави прямо пропорційна кількості гармат і багнетів, які вона може виставити для забезпечення своїх інтересів. Сполучені Штати застосовують силу, коли вважають це необхідним, - однак сутність їхнього впливу на події у світі полягає зовсім в іншому. Американський тиск на політичну демократію, пише Бжезінський, передає іншим суспільствам просту й зрозумілу ідеологічну формулу: прагнення індивідуального успіху служить розширенню свобод і заможності. Це створює певну мішанину з ідеалізму й егоїзму, зрештою, надзвичайно привабливу.

ПРОБЛЕМА ЄВРАЗІЇ

Водночас автор "Великої шахівниці" застерігає проти того, щоб уважати значення США у світовій політиці, їхню роль ґаранта стабільності й безпеки чимось здобутим раз і назавжди: окрім згаданої тенденції до ізоляціонізму в більшості американського суспільства, дається взнаки й те, що зовнішня політика США не відзначається продуманістю на віддаленішу перспективу. Моделюючи на "великій шахівниці" різноманітні комбінації, Збігнєв Бжезінський звертає читачеву увагу на існування проблеми Євразії. На його думку, вона складається з таких компонентів:

- проблема Європи;

- проблема Росії та держав, що утворилися на території колишнього СРСР, а особливо України;

- проблема Китаю;

- проблема Японії та Східної Азії, яка прилягає до Тихоокеанського басейну;

- проблема майбутнього Індії, Пакистану та Індонезії;

- питання ісламських країн.

Щодо європейської проблеми, Бжезінський є прихильником розширення участі США у НАТО та справах Європейського Союзу. Це питання, на його думку, є ключовим для зміцнення миру та безпеки на європейському континенті й у цілому світі. Цікаво, що прогнозуючи розвиток ситуації на найближчі два десятиліття, Бжезінський вказує на можливість утворення до 2010 року французько-німецько-польсько-українського політичного чотирикутника, який, об'єднавши 230 мільйонів громадян, суттєво впливатиме на геостратегічну ситуацію в новій Європі.

Нинішній прискорений економічний ріст Китаю, пише Бжезінський, не обов'язково утримається протягом найближчих двох десятиліть. Це станеться хіба завдяки щасливому збігові обставин: за умов успішного керівництва країною, політичної стабільності, громадянської дисципліни, високого рівня ощадності, постійних і значних капіталовкладень з боку зарубіжних інвесторів і, чи не найголовніше, стабільності в цілому реґіоні. Малоймовірно, щоб усі ці чинники вдалося поєднати. Тому, на думку професора Бжезінського, супердержавою Китай найближчим часом навряд чи стане, а от лідером у своєму реґіоні - цілком можливо. Відтак потрібним і корисним було б американсько-китайське зближення, без послаблення партнерства з Японією. Ймовірність антиамериканського японсько-китайського альянсу видається Бжезінському нереальною: для Японії це означало б опинитись у тіні сильнішого партнера.

Багато місця присвячує автор проблемі Росії. У розділі під промовистою назвою "Чорна діра" він розмірковує про численні лиха, яких ця країна зазнала у XX столітті: програні війни (від японської до чеченської), страшні втрати, що їх завдав тоталітарний режим, невдалі спроби експорту комунізму в Африку, на Близький Схід, до Південної Америки. Бжезінський звертає увагу й на фатальну ситуацію в сучасній Російській Федерації: катастрофічний спад народжуваності, нижчу, ніж у країнах третього світу, середню тривалість життя. Він пише: "Три чверті століття правління комуністичної влади завдали російському народові безпрецедентної школи. Більша частина його найздібніших і найпідприємливіших осіб загинула в ґулаґу, і кількість їх становить мільйони". Як наслідок - сучасна політична еліта країни досі не спроможна знайти вихід із катастрофічної ситуації. І спроби Заходу підтримати російських реформаторів - це лише допоміжні чинники, бо порятунок цілковито залежить від самої Росії. Вона повинна усвідомити, що сьогодні як Європа, так і Китай є економічно сильнішими за неї, а Китай, крім того, може випередити її і в плані соціальних перетворень. Завершує професор Бжезінський свої роздуми про Росію в традиційній для себе манері "або - або": "Якби довелося вибирати між розширенням євроатлантичної системи й кращими стосунками з Росією, то перше повинне мати для Америки незрівнянно більше значення, ніж друге... За цих обставин для російської політичної еліти повинно бути очевидним, що пріоритетом Росії мусить бути модернізація, а не ялові спроби відновити колишній статус глобальної держави".

ЄВРОПЕЙСЬКА УКРАЇНА

Україну Бжезінський однозначно зараховує до європейських, а отже євроатлантичних структур. На відміну від певної частини політиків і в Росії, і поза її межами, що вважають цілком можливим утворення політичного блоку Росія - Україна, такий сценарій він по суті навіть не розглядає. Політичний проект системи європейської безпеки XXI століття згідно з Бжезінським передбачає утворення осі Париж - Берлін - Варшава - Київ. Якщо врахувати існування Веймарського трикутника співпраці (Франція - Німеччниа - Польща), до якого намагається приєднатися Україна, то такий прогноз не повинен здаватися чимось нереальним.

Але на чому базуватиметься політичне партнерство в цьому чотирикутнику? Все залежатиме від того, наскільки далекоглядними будуть політики Німеччини та Франції. Не можна сказати, що спроби України наразилися на їхній опір, але й особливого ентузіазму не помітно. Ключову роль як на східноєвропейському, так і євразійському просторах політична думка провідних діячів цих країн поки що відводить Росії. Польща виступає в ролі адвоката України в багатьох європейських справах, проте її зовнішньополітичні пріоритети визначає вступ до НАТО і ЄС, а не стосунки з Україною.

Схоже, що й донині політичне мислення західних еліт цих країн перебуває в полоні інерції. Ані Європа, ані США не можуть зрозуміти, що велика мета, якої вони домагалися - знищення СРСР як політичної системи, що загрожує західним демократіям і вільному світові - досягнута великою мірою завдяки грі на інтересах націй, насильно об'єднаних у комуністичну супердержаву. І тепер, коли історичне змагання між двома антагоністичними системами увінчалося успіхом на користь Заходу, він ніяк не позбудеться традиційного бачення України як невіддільної частини Росії, а не як самостійного суб'єкта міжнародної політики.

Настороженність Заходу, а особливо американців, до національного питання не є таємницею. Його виокремлення, якого не уникнути в процесі зміцнення новоутворених східноєвропейських держав, іноді лякає навіть найрадикальніших прихильників розширення демократії. Не заспокоює їх навіть те, що Україна - це далеко не те саме, що Кавказ чи навіть Молдова. Якось забувається, що лише Київ з усіх "колишніх" продемонстрував світові цивілізованість у підходах до надзвичайно складних процесів переходу від тоталітаризму до демократії і що саме він, попри ще й досьогодні уживане ймення "комуністичного заповідника", зумів швидко і безболісно для сусідів розпочати інтеґрацію в європейський політичний і економічний простір. Отож потрібен час, аби в Парижі й Берліні зрозуміли те, що зрозумів професор Бжезінський: Україна на східноєвропейській шахівниці є якщо не королем, то ферзем напевно.

Втім, рішення запросити Чехію, Угорщину та Польщу до НАТО свідчить, що перебування Центральної Європи у "сфері національних інтересів" Росії Захід уже не сприймає як реальність, із якою не можна не рахуватися. Тому можна сподіватися, що зміниться й бачення ролі України у новій архітектурі європейської безпеки.

З іншого боку, слід визнати, що й Київ не може запропонувати своїм потенційним західноєвропейським партнерам цікавий і різноманітний набір пропозицій щодо майбутньої політичної, а головне - економічної співпраці. Про що, власне кажучи, домовлятися? Про допомогу у переході до ринкової економіки, ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії, інвестування в українську промисловість чи сільське господарство? І що пропонувати навзаєм: роль противаги потузі Росії, швидкі прибутки від вкладених інвестицій, вигідні умови транзиту у просуванні товарів на Схід? Просити чи пропонувати?

Безумовно, краще пропонувати, але для цього слід забезпечити принаймні одну головну умову, без якої багатостороння співпраця із західноєвропейськими партнерами ще довго залишатиметься планами, а не реальністю нашої зовнішньої політики. Йдеться, звичайно ж про політичну стабільність всередині самої України. Без цього годі говорити про швидке просування в європейський простір, адже реформи неможливі без інвестицій іззовні, а інвестиції неможливі там, де немає ґарантій, що впродовж чотирьох років країною керує одна політична сила чи коаліція. Таким чином, збудуться чи не збудуться прогнози професора Бжезінського щодо України, повністю залежить від результатів майбутніх президентських виборів, а отже - від політичної та громадської відповідальності й мужності тих, хто братиме в них участь.

Саме тому сьогоднішні політичні дискусії про те, хто більший реформатор, а хто більший комуніст, є чи не найсерйознішою перешкодою на шляху до місця, яке Україна мала би посісти в XXI сторіччі.