Енциклопедійна диверсія «академіків» права!

Поява на світ видання, титулованого як ЕНЦИКЛОПЕДІЯ, в усі часи й у всіх народів — знакова подія.

♦ Як доводить практичний досвід людства, від історично перших праць, позначених терміном «енциклопедія» (у XVI ст.), до їх найсучасніших взірців — це особливі видання. Для них неодмінними є ті властивості, що їх не обов’язково очікувати від інших довідникових видань. Звідси — й особливі вимоги, що їх висунуто  до енциклопедичного жанру наукового видання. Адже ж бо енциклопедія — це те видання, що містить найістотніші відомості. Саме воно має бути акумулятором знань, відрізняючись від інших  довідкових видань — науковою достовірністю, ґрунтовністю, вивіреністю матеріалу, певною мірою «бездискусійністю».  Воно глибше за інші довідкові видання проникає у кожний предмет, який висвітлює. Енциклопедичне видання — це те, якому властивий високий науковий рівень. Воно потребує надто відповідального залучення широкого кола видатних авторів-учених.    

Той же практичний людства довів, що переважній більшості енциклопедичних  видань судилося відіграти історичну роль для суспільного поступу не лише в якійсь одній країні, а набагато ширше, а то навіть — глобально. Взяти б до прикладу французьке енциклопедичне видання, що його заснував 1751 року Дені Дідро — той, хто разом із Вольтером, Руссо, Монтеск’є, д’Аламбером та іншими енциклопедистами були творцем ідей Просвітницької доби, які підготували ґрунт для Великої Французької революції XVIII ст., що явила світові свій неминущий у віках практичний результат — Декларацію прав людини і громадянина 1789 р., великий шмат ідей та формул із якої вмонтовано і в Українську Конституцію 1996 р. Міркуючи над призначенням такого видання і вважаючи, що «енциклопедія має бути чимось більшим, ніж сума її складових частин», Дідро твердив: «Направду, ціль енциклопедії — зібрати знання, розкидані по світу, привести їх до системи, зрозумілої людям, нині сущим,  та донести до тих, хто прийде після нас, аби праця попередніх віків не стала марною для прийдешніх віків і щоб наші нащадки, збагачені знаннями, стали добрішими і щасливішими, щоби ми не канули у Лету як ті, хто нездатний прислужитися грядущим поколінням»¹.

♦ Нещодавно в українському правничому житті  сталася майже непомітна подія — відбулася презентація першого тому «Енциклопедії міжнародного права»². Немає сумніву, що «батьки» новонародженої праці — передовсім Інститут держави і права НАНУ загалом (як базова установа для підготовки цієї «Енциклопедії) та два представники українського академічного корпусу правників Ю.С. Шемшученко і В.Н Денисов особисто (як співголови редакційної колегії, які несуть найбільшу відповідальність за якість цієї «Енциклопедії») — намагатимуться безпосередньо самі або у спосіб традиційної з радянських часів практики   «організованих рецензій»  представити її як видатну. На тій підставі, що, як зазначено в анотації, «Енциклопедія міжнародного права — перше в Україні багатотомне видання, яке є систематизованим зводом знань про міжнародне публічне право». Немає заперечень — вітчизняна спроба систематизувати масив знань про міжнародне публічне право заслуговує на схвалення. Утім, ознайомлення з опусом спричиняється до принципового питання: чому від праці — попри те, що її писали переважно автори з України — так сильно віє духом Московського Кремля?  Виникає відчуття, що у ній направду вмістили інструментарій тієї потужної інформаційної війни, яку імперська державна машина Росії розпочала  супроти України від перших же секунд своєї збройної агресії ще наприкінці лютого 2014 року.  Виявилося, що співголовам редакційної колегії стало замало часу майже у півтора роки, щоб угледіти у частині матеріалу відверту «академічно-енциклопедійну» диверсію.  

♦ Зрозуміло, що таку убивчу для видання узагальнену оцінку його «батьки» назвуть голослівною. Протистояти голослівності можуть лише факти, підтверджені доказами. Тож, звернімось до фактів. Ними є чисельна низка кричущих прикладів із тексту «Енциклопедії», які свідчать про її антиукраїнський характер, про спрямування її вістря проти української державності. Із усього загалу прикладів — декілька  найпоказовіших.

«Енциклопедія» містить статті тих російських авторів, які у наш час, співаючи у суголоссі з Путіним чи переспівуючи його «пісню», активно брешуть у своїх спробах навести «юридичні аргументи» на виправдання злочинної анексії Криму.

♦ Так, приміром, у першому томі «Енциклопедії» є дві статті (стор. 90 — 92 і 539 — 545) російського автора В. Л.  Толстих. Цей представник великодержавного російського шовінізму в одній зі своїх опублікованих у Росії робіт стверджує таке: «Главным обстоятельством, оправдывающим участие России в процессе самоопределения Крыма, является распад украинской государственности, повлекший, с одной стороны, образование меньшего государства, не представляющего население Крыма, а, с другой стороны, переход населения Крыма в естественное состояние и последующую реализацию им права на самоопределение. Данный распад был спровоцирован действиями внутренних и внешних политических сил; Россия же, со своей стороны, пыталась ему воспрепятствовать. С момента распада изменилась конфигурация международных отношений: вместо российско-украинских отношений возникли отношения Крыма и новой Украины, отношения Крыма и России и, наконец, отношения России и новой Украины. Действия России, препятствующие распространению юрисдикции новой Украины на территорию Крыма, были правомерными, поскольку они опирались на согласие населения Крыма».

♦ У цьому зв’язку хотілося б  знати щонайменше таке: якими будуть (і чи будуть взагалі) дії з боку «ще нераспавшейся» української держави, котра, зазнавши агресії з боку Росії, водночас справно сплатила з утвореного податками українського народу бюджету друк «Енциклопедії», одним із авторів якої є цей тлумач російсько-путінської версії міжнародного публічного права? Яку відповідальність понесуть (і чи понесуть взагалі) пани Шемшученко і Денисов (як співголови редакційної колегії «Енциклопедії») за те, що долучили цього російського шовініста до «української енциклопедії» і забезпечили йому участь у цьому українському проекті? Чи є розуміння в державі загалом і в академічному середовищі зокрема того, що, публікуючи в «українській енциклопедії» державним коштом статті такого кшталту авторів, Українська держава тим самим науково легітимізує як самих таких авторів, так і їхню «юридичну аргументацію»?

♦ Окрім того, в «Енциклопедії» є також статті, присвячені тим російським юристам та інституціям, які активно включилися у російську пропагандистську кампанію, спрямовану на виправдання злочинної анексії Криму та агресії Росії проти України. Зокрема, це стаття про  Дипломатичну академію Міністерства закордонних справ РФ (стор. 771 — 773).  Ця імперська інституція наразі виконує пропагандистську роль,  відверто виправдовуючи злочини Росії проти України. Тим самим «Енциклопедія» фактично легітимізує цю інституцію. І показово, що одним із співавторів статті є саме професор цієї академії О.О. Моїсеєв, хто у наші дні став активним діячем у системі пропагандистських заходів на виправдання збройного вторгнення Росії в Україну. Він також є автором багатьох інших публікацій, що обґрунтовують анексію Криму. 

У цьому ж ряду — і біографічна стаття про російського правознавця, професора Алєксандра Вилєгжаніна (стор. 418 — 421). Нині цей професор очолює кафедру міжнародного прав МДІ(У) МВ МЗС РФ, виступає з імперських, антиукраїнських позицій і також виправдовує злочинну анексію Криму. Він безпардонно бреше про те, що «передача» Криму в 1954 році буцімто «не мала міжнародно-правових наслідків», і що 2014 року Крим нібито було «мирно анексовано». Видається, що «батьки» української «Енциклопедії», включивши біографію цього російського нахаби-міжнародника до свого видання, визнають його як наукового авторитета для українців.

Утім, присутність в українському продукті російських авторів чи інституцій, які забезпечують «юридичне обґрунтування» агресії з боку Росії  — це лише один бік справи. Ще гіршою постає картина від того, що вже самі українські автори з академічних кіл прямо відтворюють путінську доктрину, тим самим завдаючи удару офіційній міжнародно-правовій позиції України.

♦ Першість у цій царині собі забезпечив один із співголів редакційної колегії видання — доктор юридичних наук, член-кореспондент НАПрН України Володимир Наумович  Денисов. Так, у статті щодо тлумачення поняття «АГРЕСІЯ» (стор. 36 — 44) автор жодним словом не торкнувся агресії Росії проти України (що виявилась у формах злочинної анексії Росією Криму та бойових дій Росії на Донбасі) у світлі консенсусом затвердженого ГА ООН 1974 року визначення поняття «агресія» у резолюції 3314 (ХХІХ) від 14 грудня. Натомість автор усю свою увагу зосередив на розлогому «викритті» США як такої держави, що буцімто найчастіше вдавалася до «агресії», «нападів» чи «незаконних дій» — під час подій у Нікарагуа (1984 і 1986 рр.), на території Федеративної Республіки Югославія у зв’язку із ситуацією в Косові (1999 р.), на території Афганістану (2001 р.), проти Іраку (2003 р.) тощо. Уся його стаття цілковито просякнута ідеологією антиамериканізму, що є неприпустимим для такого наукового жанру, як енциклопедія, а надто у галузі права — бо у цій ділянці вона має бути вільною від будь-якої ідеології чи політичних оцінок.

♦ У цій же статті автор по суті намагається довести, що дії Росії проти України (насамперед анексія Криму) не можна юридично розглядати як агресію, позаяк Росія, будучи одним із постійних членів Ради Безпеки ООН, застосувала право вето щодо відповідного проекту резолюції. Тут автор не пояснює, що сам факт невизнання  своїх дій агресією з боку держави, що є постійним членом Ради Безпеки ООН, жодним чином не впливає на кваліфікацію таких дій, як акт агресії — відповідно до міжнародного права, зокрема визначення агресії у зазначеній резолюції ГА ООН 1974 року. Тут фактично представлена путінська позиція щодо анексії Криму, згідно з якою причиною цієї анексії була не зовнішня агресія з боку Росії проти України, а якийсь  міфічний «міжцивілізаційний конфлікт» у самій Україні. Аргументація українського вченого у цих  питаннях — просто вбивча! Заради точності звернімо увагу на мову автора: «Міжцивілізаційний конфлікт в Україні, загострення якого припало на листопад 2013 [р.] —  травень 2014 [р.], призвів до включення Криму до складу РФ. Із цим рішенням не погодилася переважна більшість членів ООН, які вважають цей акт РФ анексією території України, тобто агресією. Однак визнання цього акту агресією проти України не відбулося внаслідок застосування 16.03.2014 РФ вето на відповідний проект резолюції РБ ООН, в якому містилося таке формулювання. Прийнята в цьому дусі на 68-й сесії резолюція ГА ООН 68/262 від 27.03.2014 р. є рекомендаційним за своїм характером актом і, отже, не може мати прямих юридичних наслідків» (стор. 44). 

♦ Відтворення путінської доктрини має місце і в іншій статі цього ж автора — стосовно тлумачення поняття «АНЕКСІЯ». Тут суголосно базіканню Путіна міститься посилання на так званий «прецедент Косова» — попри те, що ніякого такого  «прецеденту» в міжнародному праві не існує. Українські юристи-міжнародники (зокрема професор О.В. Задорожній) у своїх працях давно розвіяли цей міф путінської пропаганди. Втім, знову звернімося до мови В.Н. Денисова: «Грубим порушенням міжнародного права є відторгнення Косова від Сербії, що сталося в результаті застосування сили з боку Організації Північноатлантичного договору (НАТО) без санкції РБ ООН. Цей акт є новою формою анексії, а саме колективної анексії, яка здійснюється воєнно-політичною організацією поза правовим полем ООН для досягнення групою держав своїх власних егоїстичних інтересів. Це вкрай небезпечний прецедент, який може бути використаний у тих чи інших конфліктних ситуаціях, а їх чимало у світі (ефект доміно), що вже відбувається на практиці в Абхазії та Південній Осетії. Внутрішню конфліктну ситуацію, що склалася наприкінці 2013 [р.]  — на початку 2014 [р.] в Україні, було використано РФ для включення Криму до складу своєї території з посиланнями на прецедент Косова « (стор. 116; напівжирний шрифт мій. — С.Г.). Тут автор явно пише неправду. Сказане ним зовсім не відповідає дійсності. Це — вигадка і путінська пропаганда: ніякої  «анексії Косова» не було — ні з боку Албанії, ні з боку жодної іншої держави. А понад те — такого поняття, як «колективна агресія», у міжнародному праві взагалі не існує і є особистою фантазією автора.

♦ Зовсім не можна залишити поза увагою, як приклад, іще одну із великого числа статей В.Н. Денисова — за назвою «ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА». Тут — ані слова про  секретний протокол до Пакту Молотова — Ріббентропа 1939 р., що призвів до Другої світової війни. Тут так само — ані слова про те, що до розв’язування Другої світової війни причетна не лише нацистська Німеччина, а й комуністичний сталінський СРСР. Читаючи цю статтю, немовби повертаєшся у часи сумнозвісного «курсу історії ВКП(б)». Бо матеріал у ній подано у цілковитому дусі реінкарнованої Путіним сталінської версії історичних подій того періоду. На підтвердження — декілька витягів із тексту «Енциклопедії». Наприклад, таке: «[Друга світова війна] виникла всередині західної капіталістичної системи внаслідок крайнього загострення в ній економічних, соціальних, політичних та інших суперечностей і розладу міжнародного правопорядку, встановленого Статутом Ліги Націй відповідно до Версальського мирного договору 1919 р., і супроводжувалася широкомасштабними звірствами з боку Німеччини і Японії, що стало у 1945 р. предметом судового процесу над головними німецькими воєнними злочинцями в Нюрнберзькому трибуналі та судового процесу над головними японськими воєнними злочинцями в токійському трибуналі» (стор. 883). Або ще таке: «Війна стала неминучим результатом всеосяжної кризи західної цивілізації, передусім кризи розвитку в ній лібералізму в найширшому значенні, яка набула крайньої форми широкомасштабного збройного конфлікту між двома угрупованнями західних держав за світове панування і Японії в її суперництві з США з цією самою метою. Важливим чинником виникнення війни було й те, що ці світові сили намагалися знищити  відмінний від них у культурному, економічному й політичному плані СРСР, який успадкував політику Російської імперії, створеної Петром І, щодо опору експансії Заходу проти неї. Росія виникла і розвивалася як православна цивілізація, і СРСР фактично зберіг це своє цивілізаційне значення і політику своєї попередниці Росії стосовно Заходу, який вважав себе вищою формою людської цивілізації, що й зумовило його експансіоністську політику стосовно інших народів і держав світу» (стор. 884). Загалом ця стаття виписана в дусі шовіністичної ідеології «русского мира».

♦ І наостанок — ще один (але не останній) приклад: стаття «АБХАЗІЯ». Тут представлено суто російський погляд на утворення під назвою «Республіка Абхазія», яка, за поданням автора, «виникла внаслідок грузинсько-абхазького збройного конфлікту 1992 — 1993 рр., здобула часткове міжнародне визнання після спроби Грузії повернути силою Південну Осетію» (стор. 17). В «Енциклопедії» таку «республіку» визнано фактично існуючою державою та цілком проігноровано  офіційну позицію України щодо Абхазії й ті факти, що де-факто Абхазія є територією Грузії, яку окупувала Росія шляхом збройної агресії.

Наведені приклади — це лише незначна дещиця присутнього в українській «Енциклопедії» стилю радянського мислення, путінізму, антилібералізму,  антиамериканізму, заперечення всього того, що дала світові Західна цивілізація. Решту матеріалу такого ж ґатунку не так уже й важко буде відшукати тим, хто наважиться подолати  книжку обсягом 920 сторінок. Дуже прикро,  що «батьки» цієї праці, яка по суті мала би стати правдивим виразником сучасної української науки міжнародного права, витворили свою «Енциклопедію» як диверсійний інструмент російської пропаганди. І що надто небезпечно —  в умовах війни Росії проти України. Прикро констатувати, що сучасну українську «академічну еліту» в питаннях міжнародного публічного права «осінили» своїми променями радше незгасимі «звьозди Кремля», ніж правдиве «Cвітло Науки і Знання». 

¹ Denis Diderot and Jean le Rond d’Alembert. Encyclopedie. University of Michigan Library: Scholarly Publishing Office and DLXS. Retrived on: November 17, 2007.

² Енциклопедія міжнародного права : У 3 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко, В. Н. Денисов (співголови) та ін..; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — Т. 1. А — Д. — К.: Академперіодика, 2014. — 920 с.