«Евакуація 200»...

«Війна не закінчується доти, поки не буде похований останній загиблий солдат...» — цю фразу часто використовували в художніх книгах та фільмах, присвячених Другій світовій війні. Але саме вона, хоч як би боляче було це визнавати, залишається актуальною і сьогодні — під час військової агресії Росії проти України. Фактично кожного дня ми чуємо страшні звістки з фронту — кількість обстрілів позицій наших захисників не зменшується, є десятки поранених і загиблих. За цією сумною статистикою, крім трагедії для близьких і рідних наших захисників, — величезна робота спеціально навчених людей, які займаються евакуацією і транспортуванням тіл загиблих в морги, потім — в місця остаточного поховання. Часто ризикуючи власним життям, ці люди поставили перед собою неймовірно важливе завдання — знайти всіх загиблих та зниклих безвісти героїв. Перебуваючи в зоні проведення АТО, журналісти «Дня» зустрілися з фахівцями гуманітарного проекту «Евакуація 200» — в. о. начальника відділу пошукової роботи Управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ, підполковником Владиславом КРАВЧЕНКОМ та начальником пошукової групи гуманітарного проекту ЗС України «Евакуація 200» майором Віктором КОЛОСОВИМ.

— Координація всіх пошукових заходів проходить в Управлінні цивільно-військового співробітництва ЗСУ. У структурі управління є відділ пошукової роботи. Офіцерами відділу координуються всі заходи з питань пошуку зниклих безвісти, евакуації, транспортування тіл загиблих. А також виконуються завдання щодо інформаційного та психологічного супроводження родичів зниклих безвісти військовослужбовців — розповідає підполковник Владислав Кравченко. — Пошукова група штабу АТО наразі працює по всьому району проведення АТО. За штатом, це 15 осіб та спеціальні автомобілі для транспортування тіл загиблих (рефрижератори), з маркуванням «Евакуація 200». Ми працюємо з 2014 року, коли мали в наявності лише один — уже легендарний автомобіль Volkswagen Т4. Пізніше Нацбанком України було надано 5 автомобілів. Деякі машини, які ми переобладнали під рефрижератори, надали волонтерські організації.

В.О. НАЧАЛЬНИКА ВІДДІЛУ ПОШУКОВОЇ РОБОТИ УПРАВЛІННЯ ЦИВІЛЬНО-ВІЙСЬКОВОГО СПІВРОБІТНИЦТВА ЗСУ ВЛАДИСЛАВ КРАВЧЕНКО (ПРАВОРУЧ) ТА НАЧАЛЬНИК ПОШУКОВОЇ ГРУПИ ГУМАНІТАРНОГО ПРОЕКТУ ЗСУ «ЕВАКУАЦІЯ 200» ВІКТОР КОЛОСОВ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

У відділ пошукової роботи стікається інформація від різних джерел: національної поліції, СБУ, місцевих населенням (збираємо інформацію щодо необлікованих місць можливих поховань з 2014—2015 років)... Зібрана інформація обробляється, складається план пошукових робіт та ставляться відповідні завдання пошуковій групі.

Пошукові роботи, особливо тіл людей, які загинули 2014 року (через три роки), часто дуже важко тривають. Але роботу не припиняємо. Навпаки — активно залучаємо кінологів. Є спеціально підготовлена собака (кличка Спаркі) з кінологом, яка допомагає в пошуках. За нашими даними, це найкраща в Україні собака, яка спеціалізується на пошуку загиблих, а кінолог Лариса спеціалізується саме на пошукових роботах.

— Знаю, що пошуки відбуваються і на тимчасово непідконтрольних територіях. Як вдається організувати цей процес?

— Офіцерами відділу пошукової роботи, після узгодження плану проведення пошукової роботи на непідконтрольних територіях із представниками так званих ДНР/ЛНР, споряджається спеціальна пошукова група. Пошукові роботи проводяться за участі Міжнародного комітету Червоного хреста, та представників-пошуковців від так званих ДНР/ЛНР. Сплановані місця необлікованих поховань узгоджуються з представниками окупаційної влади та з «Червоним Хрестом». На нашому автомобілі пошукова група виїжджає на тимчасово окуповану територію і проводить відповідні роботи.

— Чи у всіх місцях необлікованих поховань «ДНР» дозволяє проводити пошукові роботи?

— На жаль, ні. Є місця, де представники НЗФ категорично не дозволяють проводити пошукові роботи. За останні два роки взагалі було лише декілька виїздів. І ці виїзди для нас — велика перемога. Ще буквально рік мине, як без точної вказівки місця поховань практично буде неможливо знайти тіла загиблих. Час грає не на нашу користь.

— Коли востаннє відбувалися пошуки на непідконтрольній території?

— Два виїзди були у вересні-жовтні цього року. 2016 року — не було жодного. Востаннє відпрацьовано було 4 місця, але, на жаль, жодного тіла не було знайдено. Але ж там є багато необстежених місць, куди нас не пускають. Пошуки на підконтрольній Україні території відбуваються регулярно по всій території району проведення АТО.

Одним із важливих напрямків роботи є евакуація та транспортування тіл загиблих військовослужбовців. Почалося все 2014 року, коли фактично жодна із державних структур не була готовою до таких страшних втрат, і тоді було прийнято рішення начальником Генерального штабу сформувати групу, яка б займалася евакуацією та транспортуванням тіл загиблих. Фактично тоді було започатковано гуманітарний проект Збройних сил України «Евакуація 200», з’явилися перші спеціалізовані автомобілі-рефрижератори. Нині є чіткий алгоритм роботи, відповідні вказівки та накази на державному рівні.

— Чимало людей, з тих чи інших причин, не хочуть визнавати тіла загиблих своїми рідними. Як ви дієте в такому випадку?

— Це дуже болюче питання. Ми маємо зараз орієнтовно 50% родичів, які відмовляються визнавати, що рештки тіл загиблих належали їхнім родичам. Більшість зниклих безвісти — це 2014—2015 роки. У рамках кримінального провадження проводяться необхідні слідчі дії, судово-медичні експертизи, проводиться відбір біологічного матеріалу для проведення ДНК експертизи. Після ідентифікації тіла загиблого слідчий інформує родичів про цей факт та повідомляє про всі деталі та обставини зникнення... У деяких випадках родичі відмовляються визнавати результати ДНК-експертизи. Людей можна зрозуміти, у кожного є надія, що це не їхній родич. Також багато хто посилається на те, що в 2014 році не дуже якісно працювала поліція і СБУ... Нам кажуть, «це помилка, мій син у полоні «ДНР», або десь переховується». Лише після тривалих розмов родичів із фахівцями-генетиками, які проводять ДНК-експертизу та іншими посадовими особами, котрі брали участь в ідентифікації, родичі сприймають факт загибелі.

Якщо ж рідні все одно відмовляються, тоді поховання тіла відбувається як невпізнане.

— Якщо в процесі ідентифікація з’ясувалося, що тіло належить представникам так званих ДНР/ЛНР, або й узагалі російському громадянину...

— Зрозумійте нас правильно, ми з мертвими не воюємо. Ми повинні передати тіло родичам для остаточного поховання. Якщо родичі проживають на тимчасово окупованій території, то, згідно з відпрацьованим алгоритмом, з допомогою «Червоного Хреста» знаходимо їх і з’ясовуємо, як передавати їм тіла загиблих. Є такі родичі, які принципово відмовляються приїздити на нашу територію, це, звісно, ускладнює ситуацію. А взагалі зараз, у 2017 році, вони приїжджають на підконтрольну територію, здають біологічний матеріал для проведення ДНК-експертизи, і після підтвердження ідентифікації забирають тіла.

Тобто, ми знаходили тіла бойовиків, які воювали за «ДНР/ЛНР», і передаємо рідним.

— Як вам вдається знайти людей для такої непростої, але важливої роботи — у проект «Евакуація 200»?

— Це дуже відповідальна справа. Люди, які пройшли ротацію в цих групах, мають почуття гідності. Всім — честь і хвала. Процес відбору дуже складний. Окрім того, що в нас перед кожною ротацією є двотижневий курс, активно наші пошуковці співпрацюють із комітетом «Червоного хреста». На рік відвідують щонайменше два практичних курси та кілька конференцій, зокрема, з кримінальної археології. Наших людей вчать спеціалісти з міжнародним досвідом. Служба в пошуковій групі, зазвичай, триває 4 місяці. Але зараз ми працюємо так, що близько 30% групи — це постійний склад.

Хоч як би було важко, за будь-яких умов, зокрема погодних, — ми обов’язково доставимо тіло загиблого героя до близьких та рідних. Розумієте, навіть після закінчення війни пошукові роботи триватимуть іще роки. Доки ми не знайдемо останнього військового і з почестями його не поховаємо — війна не закінчиться

Усі розуміють особливість і важливість цієї роботи. Те, як ми ставимося до загиблих героїв, — це обличчя ЗСУ. Ми їх призиваємо на службу, цих молодих хлопців, які зараз там на першій лінії оборони ведуть бойові дії, і ми повинні, просто зобов’язані, якщо людина загинула — достойно довести до останнього спочинку.

Розумієте, ми просто робимо свою роботу, нам не потрібен піар. Хто працює в АТО, той прекрасно знає специфіку і важливість нашої роботи. Та навмисно себе не випинаємо, як деякі волонтери.

Ми зараз намагаємося обмежити доступ волонтерів до практичного транспортування тіл загиблих. Бо потім читаєш, що ЗСУ нічим не займається, а одна людина від початку війни перевезла 800 тіл загиблих. Це маячня. Як після таких заяв армія виглядає в очах цивільного населення? А потім такі тези підхоплює пропаганда «ДНР», пишучи, що ми не опікуємося своїми загиблими.

— Чи забезпечена пошукова група «Евакуація 200» усім необхідним для роботи?

— Так, сьогодні пошуковці з «Евакуації 200» щонайменше на 80% забезпечені всім необхідним, — говорить майор Віктор КОЛОСОВ. — Є спеціалізовані автомобілі, є підготовлені фахівці, досвід роботи... Так, робота складна, в першу чергу психологічно. Я не однократно доставляв тіла загиблих в Рівненську області, в інші регіони. Від малих дітей до літніх людей — всі стають на колінах і з почестями зустрічають загиблих героїв. Віддається остання шана загиблому, подяка, що своїм життям він нас захищає... Важко передати свої емоції, коли ти привозиш тіло до місця остаточного поховання.

Ми зараз шукаємо можливість для всілякої реабілітації фахівцям, які проходили службу в «Евакуації 200». Це морально-психологічний шок, травма, вона залишається після ротації в пошукової групи. Ми це ініціюємо, але питання має бути вирішене на державному рівні.

— Інше питання — робота на стратегічному рівні — Управління цивільно-військового співробітництва, відділ пошукової роботи. Завдання, які ми повинні виконувати — це зокрема робота із сім’ями зниклих безвісти. І тут якраз не вистачає людських ресурсів, — додає підполковник Владислав Кравченко. — У нас лише 2 фахівця працює з родинами зниклих безвісти. Як можна виконати належно роботу, коли наразі близько 80 зниклих безвісти військовослужбовців? Це 80 родин, з якими треба працювати — а питання дуже різноманітні, починаючи від теми ідентифікації, і закінчуючи соціальними аспектами, — як оформити виплати, як зібрати документи. Але намагаємося працювати максимально.

Зараз багато говорять про військовополонених, про загиблих, а статус зниклих безвісти — не захищено. І для родичів таких людей це є першочерговим питанням. Категорія військовослужбовців, які вважаються зниклими безвісти, не має офіційного соціального статусу. Питання підіймалося неодноразово. Але наша бюрократична система не дозволяє вирішити проблему оперативно.

— Як часто відбуваються пошукові роботи?

— Ми працюємо майже щодня, — продовжує говорити майор Віктор Колосов. — Пошуковці повинні перевірити інформацію, яка надійшла, зокрема від місцевих мешканців, військових підрозділів, які стоять на лінії фронту, і виїхати на місце. Ми перекриваємо всю лінію розмежування, увесь фронт від Маріуполя до Станиці-Луганської. Зараз, в осінньо-зимовий період, звісно менше ведуться пошукові роботи. Тому наша група передовсім займається вивозом тіл загиблих. Є спеціальний алгоритм роботи, який доведений до всіх підрозділів, як повинні діяти командири в разі загибелі військовослужбовців.

Якщо командир своїми силами не може забезпечити транспортування загиблого до місць поховання, то ми це робимо. Загалом не більше 3—5% підрозділів доставляють самі. Як правило, це робимо ми. Обов’язкова вимога — повинен бути присутнім воєнком, який, за процедурою, має сповістити рідних.

На початку війни була плутанина. Не встигне загинути військовий, як на цьому горі для рідних піаряться волонтери. І зараз таке є. Уявіть ситуацію, психологи ще не підготували рідних до інформації, а волонтери про встигли злити інформацію в соцмережі, назвали імена загиблих, ЗМІ — зробити сюжети. І поки компетентні люди повідомляють, матері з новин дізнаються про горе. Це неприйнятно. Рідних треба підготувати, і це велика проблема. Такого не повинно бути. На моїй практиці було таке, що про загиблого хлопця з Дніпра мамі подзвонив і повідомив волонтер, сказав, що син загинув, мовляв, заберіть тіло з моргу. Жінка не змогла впоратися з емоціями і повісилась. Чоловік змушений був і сина, і дружину поховати одночасно.

Були проблеми з транспортуванням... Зараз нам дуже допомагають у супроводі — поліція, місцева влада... Телефонують, кажуть, що ми зі взводом на кордоні області заберемо й будемо супроводжувати. Це дуже правильно. І потім назад нашу машину виводять без затримок. На дорозі, якщо водії бачать нашу машину з розпізнавальними знаками, як правило, намагаються пропустити, з пошаною ставляться до нашого особливого вантажу. Хоча, буває всяке — підрізають, лають нас, не дають обігнати...

Як би важко не було, за будь-яких умов, зокрема погодних, — ми обов’язково доставимо тіло загиблого героя до близьких та рідних. Розумієте, навіть після закінчення війни пошукові роботи триватимуть іще роки. Доки ми не знайдемо останнього військового і з почестями його не поховаємо — війна не закінчиться. Особисто я три з половиною роки займаюсь пошуком і транспортуванням загиблих, і ця специфіка роботи не відпускає — досі телефонують рідні загиблих, яких доставляв у 2014—2015 роках, і просять поради, чи просто хочуть поговорити. Всі мої близькі та рідні знають специфіку роботи, і донька з глибокою повагою до цього ставиться. Навіть якщо не може додзвонитися до мене, потім просто з розумінням каже: знаю, що ти знову відвозив загиблих героїв.