Феодосійський «майдан»

Схоже, Президент України Віктор Ющенко та його найближчі соратники так і не зрозуміли, що сталося на центральної площі Києва наприкінці 2004 року. Більшість московських політологів- конспірологів (Олексій Пушков, Гліб Павловський або Михайло Леонтьєв) ось уже півтора року розказують про ті події як про зрежисований з-за океану «оксамитовий» переворот із метою захоплення влади прозахідним кандидатом на посаду президента та його американською дружиною.

Судячи з усього, соратники Ющенка, схоже, оцінюють помаранчеву революцію лише з протилежним знаком — як і годиться переможцям. Але і для тих, і для інших помаранчева революція була виключно політичною технологією. Сам же Ющенко, можливо, розглядає її як акт божественної благодаті, адресований персонально йому.

Тоді як для переважної частини людей, які вийшли на Майдан у 2004-му, помаранчева революція була онтологічна — тобто чимось справжнім, реальним, що мало у своїй основі справедливе обурення.

Повз Ющенка і його «друзів» пройшло те головне, що примусило сотні тисяч людей мерзнути на морозі: схоже, вони впевнені, що люди стояли на Майдані особисто за майбутнього президента-«месію»-«суперстар», за євроінтеграцію, за вступ України в ЄС і НАТО, за високий рівень матеріального благополуччя. Однак самі учасники Майдану вважають, що стояли там не за євроінтеграцію і не за Ющенка, а за свою національну та людську гідність, за справедливість, за потрібну справу і за те, щоб українська влада та московські політтехнологи цинічно й демонстративно не гидили їм, простим і непростим людям, на голови.

Справжнє ставлення оточення Ющенка до помаранчевої революції і тих, хто стояв на Майдані, проявилося на парламентських виборах 2006 року в головному слогані «Нашої України» — месиджі своєму електорату: «Не зрадь Майдан!». Цинізм у тому, що саме нова влада постійно зраджувала цінності Майдану й ухилялася від виконання даних у ході революції обіцянок.

ПОЛІТРЕЖИСУРА ДЛЯ ФЕОДОСІЙСЬКИХ «ЧАЙНИКІВ»

Ще одним підтвердженням того, що нинішній український режим вірить тільки в політтехнології, стали події останніх тижнів у Криму.

Можна говорити, що за кількістю мобілізованого населення феодосійський Майдан нікчемний, порівняно з київським. Однак він виявився успішним — кількості наявних людей вистачило на те, щоб вирішити проголошені завдання: замкнути американських солдат у пансіонатах, заблокувати дороги та не дозволити вивести з пристані американський військовий вантаж. Американське військове командування, пройнявшись, очевидно, ідіотизмом ситуації, що виникла, вирішило її тактовно розрядити і, зрештою, під приводом вивело військових із Криму.

Здається, всім відомо, що Україна бере участь у спільних військових навчаннях «Сі Бриз» із 1997 року, що безпосереднього стосунку до НАТО заплановані в Криму навчання не мають, і що солдати й офіцери американської армії навряд чи під час їх проведення дізналися б щось таке, чого не знали раніше, або побачили таке, чого не роздивитися зі супутника стеження. Не кажучи вже про те, що головні інтегратори України в НАТО живуть не в Києві, не у Вашингтоні і не в Брюсселі. А в Москві.

Однак коли рішення про проведення навчань ухвалюють незаконно (без згоди Верховної Ради, оформленої у вигляді закону) і на апогеї розчарування в нинішньому режимі, в людей з’являється точно таке ж відчуття, як і напередодні помаранчевої революції: що влада їх цинічно використовує, маніпулює ними і вважає «лохами».

До речі, адже на київському Майдані Віктор Ющенко не обіцяв ні інтеграції в ЄС, ні, тим більше, в НАТО, а говорив лише про «унікальну націю».

Тепер у Президента, його оточення і наближених журналістів аргументи точно такі ж, як у Віктора Януковича і його московських «провайдерів» у 2004 році — мовляв, іноземна розвідка, п’ята колона, «рука Москви» («рука Вашингтона»), маргінали стоять за гроші, п’яні мужики (обкурені студенти), передбачливо завезені намети...

Однак якщо акції на батьківщині художника Айвазовського були б і справді інспіровані тією ж самою «рукою Москви», а не виникали з настроїв місцевого населення, ефект був би нульовий або близький до нуля.

З огляду на рівень кваліфікації і тип мислення російських політтехнологів, які працюють у навколовладних колах із питань України й інших країн СНД, можна припустити, що все обмежилося б «скаженими бабками» — стандартним кримським мітингом, на якому обличчя статисток-пенсіонерок уже впізнають навіть звичайні московські телеглядачі.

А на феодосійському Майдані почали з’являтися нові обличчя (хоч і не дуже багато) — зокрема люди середнього та досереднього віку, які називають себе козаками, і нові, більш здорові й адекватні, аніж у «скажених бабок» Леоніда Грача, коментарі в телевізійних синхронах.

Зрозуміло, Москва інформаційно підтримала феодосійське шоу: репортажі з Криму у випусках новин по всіх каналах десь на третьому—четвертому місці серед головних подій. Але цілком серйозно говорити про те, що російські спецслужби підмовили феодосійських докерів не перевантажувати контейнери із засекреченим і вибухонебезпечним вантажем, а трудовий колектив алуштинського пансіонату «Дружба» не обслуговувати «янкі», може хіба що урбаністичний мрійник, редактор газети «Завтра» Олександр Проханов. До речі, російський телеагітпроп скористався нагодою блиснути подвійними стандартами: феодосійський Майдан транслювався в режимі реального часу, тоді як вельми радикальних — зі спаленням прапорів НАТО та США — антинатовських протестів у самій Росії телебачення вважало за краще не помічати.

Українського Президента та євроатлантично орієнтованих журналістів збентежило те, що рішення оголосити Феодосію і весь Крим «територією без НАТО» перебуває поза правовою площиною. Дуже дивна, небачена раніше турбота про право! Однак основний аргумент протестуючих — саме правового характеру: для висадки американських військ на території України необхідне рішення (закон) Верховної Ради і тільки Верховної Ради. Указу президента, постанови Кабміну або розпорядження прем’єр-міністра недостатньо.

Інакше кажучи, феодосійський Майдан захищав насамперед суверенітет України, а не ефемерні сценарії стратегів з адміністрації президента Російської Федерації.

Хоч насправді рішення Верховної Ради АРК (точніше, заява групи депутатів) про оголошення Криму «територією без НАТО» позбавлене правового сенсу. Це — політична декларація, що містить у собі щонайменше два важливі «послання» верховної української влади. По-перше, так жити, точніше, управляти країною не можна! І, по-друге, переважна більшість українського населення негативно сприймає ідею про інтеграцію країни в НАТО.

Київський Майдан став «моментом істини» для політичного режиму Леоніда Кучми. На ньому, як на рентгені, проявилася вся неправедність, брехливість, фальшивість і гнилість кучминої конструкції. Здається, ще один крок — і те ж саме говоритимуть про феодосійський Майдан і політичний режим Віктора Ющенка.

Звісно, феодосійському Майдану бракує елементарної режисури. Якби цим дійством займалися «просунуті» політтехнологи та креативні режисери, то звук, світло і «картинка» виглядали б інакше. Іншим, більш ефективним, міг бути й результат. Окрім того, що «янкі» пішли-таки у свій «хоум», у ході протестних акцій могли визріти нові, надзвичайно важливі для Криму та для України значення політичного існування.

Зрозуміло, що кожна з партій, яка підтримала Майдан, «світила» і досі «світить» там своїми прапорами: «Русский блок» — російським прапором із написами, Партія регіонів — біло-блакитними, Партія зелених — прапорами того ж кольору, КПУ — радянськими червоними, Прогресивна соціалістична партія Наталії Вітренко, чиї московські зв’язки загальновідомі, — прапорами Радянського Азербайджану. (Саме так: вітренківці використовують прапор не УРСР, червоно-блакитний 2/1, а АзРСР, червоно-темно-синій 3/1!)

Але якщо б ініціатори Майдану і згодом присталі до них партії прагнули до ефективності своїх дій, а не займалися самопіаром, не менше половини прапорів були б українськими — жовто-блакитними (не обов’язково державними — можливі варіанти).

Зрозуміло, що в переважної частини населення Криму складне ставлення до жовто-блакитних прапорів. Зрозуміло також, що воно шукає і ніяк не може знайти свою ідентичність і «свої» прапори. Ідентичність радянська — це минуле: червоні прапори прихильників Леоніда Грача вказують не лише на чималий середній вік останніх, але також на цілковиту відсутність у них креативного мислення й історичної перспективи. Якщо так сильно хочеться апелювати до минулого, то вже краще не до СРСР, а до Російської імперії і з чорно-жовто- білими прапорами.

Прапори нинішньої Росії також не підходять: по-перше, виступ під ними перетворює рух на сепаратистський, а, отже, різко знижує його ефективність. По-друге, сучасна РФ — це спадкоємиця не Російської імперії і не СРСР, а РРФСР. Держави, істотно відмінної від нинішньої України наявністю ядерної зброї та місця в Раді Безпеки ООН. Але тип ідентичності нинішньої Росії та російської еліти зовсім не імперський, а такий же провінційний, орієнтований на модель «національної держави».

У подібній ситуації оптимальний шлях — це побудова нової української ідентичності. Ідентичності, що базується на відчутті приналежності України до східно-християнської цивілізації та на євразійській геополітиці.

До речі, якщо люди з феодосійського Майдану, які іменують себе козаками, мали б хоч якесь поняття про історію козацтва, то завісили б натовп малиновими прапорами.

Щось схоже і з музикою. Транслювати через динаміки на Майдан «Вставай, страна огромная!» не дуже доречно, до того ж це «старить» сам захід. Музика потрібна більш динамічна, енергійна, молода. Не рідше одного разу на годину варто б було програвати мобілізуючу композицію Марії Бурмаки «Ми йдемо» (в ранній редакції). Викликом й, одночасно, закидом режиму Ющенка звучала б і відома «майданна» композиція «Бачу колір сонця, чую голос серця», що виконується українською й російською мовами Оксаною Білозір і Олександром Єгоровим у супроводі психоделічних барабанів.

Ще два найважливіші чинники успіху київського Майдану не задіяні у Феодосії: мобілізація студентської молоді (а не пенсіонерок) і використання сміхової культури.

Однак найсуттєвіша відмінність київського Майдану від феодосійського в тому, що під час помаранчевої революції люди горіли майбутнім — їхнього колосального натхнення не можна було замінити жодними політтехнологіями. Тому там і виник ефект «сніжної грудки» — Майдану співчувала щонайменше половина населення України. Ті, хто стоїть на феодосійському Майдані, до майбутнього явно не апелюють, і їхні очі якимсь особливим натхненням не світяться.

Месидж, що ми проти НАТО тому, що за Росію, контрпродуктивний. І навіть не тому, що нинішня Росія співпрацює з НАТО та з американською армією в більшому обсязі й успішніша, ніж Україна. Просто педалювання російської теми, завуальована або відверта українофобія і будь-які сепаратистські гасла позиціонують учасників як керованих ззовні, посилюючи аргументацію тих, хто говорить про «руку Москви». А тому все це може знизити ефективність протесту та розгубити ті цінні моменти, що з’явилися у Феодосії.

У ході протестів найдоречніше було б підкреслювати дві тези: по-перше, більшість населення не підтримує курсу режиму Ющенка на вступ України до НАТО, і, по-друге, ні Президент, ні прем’єр-міністр не мають права порушувати Конституцію.

ПЕРСОНАЛЬНА СПРАВА

Російські політики прагнули до Феодосії й Алушти — двом із них навіть заборонили в’їзд до України. Але чому туди не прагнула більшість українських політиків — це запитання, яке вони повинні поставити собі самі. Зрозуміло, що ні Президент, ні виконувач обов’язків прем’єр-міністра не могли туди приїхати, не втративши обличчя та не зазнавши обструкції. Але чому туди одразу ж не прилетіли, скажімо, Олександр Мороз і Юлія Тимошенко — про це в них не один раз ще спитають їхні же виборці та прихильники. Чи тому, що напередодні підписання (або непідписання) угоди про парламентську коаліцію претенденти на посади прем’єр-міністра та спікера вважали за краще не зачіпати теми НАТО і навчань «Сі Бриз 2006»?Але чому вони оминули питання про відверте порушення вищою владою Конституції? Утім, можливо, саме так і виглядає на сьогодні політична доцільність по-київськи.

Судячи з усього, саме у Феодосії завершилася політична кар’єра «львівського Робін Гуда» Владислава Каськіва. Після сутички з феодосійським Майданом, очолювана ним «Пора» в політичному сенсі померла. І не тому, що юнаки в яскравих лимонних футболках утекли з міста на автобусі після невеликої колотнечі, а тому, що раніше вони могли «косити» чи то під антиглобалістів, чи то під патріотів- неолібералів, чи то під напіванархістів. Але тепер у знаковому просторі вони позиціонували себе як послідовні та принципові прихильники американського гегемонізму, а, отже, поховали себе для більшості міжнародних (насамперед європейських) і внутрішньоукраїнських політичних контекстів. Можливо, ця організація матиме деякі перспективи на батьківщині Каськіва — в Львівській облраді, але про щось більше доведеться забути назавжди: «Пору» не врятує навіть масоване репозиціонування. І навряд чи Кличко-старший захоче мати з ними щось спільне.

У Феодосії загинула ще одна кар’єра — Бориса Тарасюка. Попри те, що кандидатура міністра закордонних справ — прерогатива Президента, після всіх подій навряд чи Ющенко захоче викликати інформаційний вогонь на себе і тягнути Бориса Івановича до нового Кабінету Міністрів.

Отже, який же результат стояння на феодосійському Майдані?

США за допомогою сили та протестних виступів були вимушені залишатися в полі міжнародного й українського права. А це, насправді, багатого варте.

Хоч як би розвивалися подальші події, Україна втратила шанси природним шляхом стати членом НАТО. (До «неприродних» належить ситуація, коли США намагаються протягнути Україну, зважаючи на свої специфічні антиросійські й інші стратегії.)

Режим Віктора Ющенка перебуває, можливо, в найнебезпечнішій точці свого існування. І, як наслідок, для України десь на горизонті видніється загроза Хаосу, некерованості та «війни всіх проти всіх».

Феодосійський Майдан справляє враження зовсім не «антипомаранчевого Майдану», а радше «Майдану-2», бо різниця в обставинах, але не в суті явища, в основі якого лежить механізм протестної поведінки за «пікового» зовнішнього тиску.

Феодосійський Майдан може дати потужний імпульс для дозрівання нових визначень українського існування, нової самосвідомості та бачення нової, євразійської України. А може і не дати...

Події в Криму ще раз довели: люди — не бидло, хоч би хто їх такими не вважав — чи то Янукович із Павловським, чи то Ющенко з Єхануровим. Форма доказу та відстоювання цієї тези була знайдена на київському Майдані наприкінці 2004 року і не без успіху використана у Феодосії напередодні курортного сезону 2006 року.

Цікаво, де і з якого приводу збереться Майдан-3?