Гадаю, нас не почують...
У «Дні» №70 в рубриці «Полеміка» було опубліковано статтю професора МГУ Михайла Дмитрієва «Як історикам України та Росії почути один одного?» Немало років мені доводиться спостерігати за російсько- українськими дискусіями, де вже виявилися деякі стійкі особливості. Про ці специфічні формати і хотілося б дещо сказати. Проте спочатку варто зазначити, що загальні благі побажання Михайла Дмитрієва в стилі «хлопці, давайте жити дружно» жодних заперечень не викликають. Але деякі терміни, що пропонуються ним, і теми, як мінімум, насторожують. Ось, наприклад, пан професор оперує поняттями «російське», «великоросійське», «загальноросійське», що явно виходять за межі наукового дискурсу, недвозначно вказуючи на політичну тенденційність та заангажованність. До речі, це терміни, що активно вживалися ідеологами Російської імперії у другій половині ХIХ — початку ХХ століття в ідейній боротьбі проти українофілів, нині цей ідеологічний інструментарій у Російській Федерації відроджується. Суть ідеї «загальноросійськості» зводилася до того, що крім, так би мовити, регіональних культур великоросів, малоросів і білорусів, існувала ще деяка «загальноросійська» культурна супернадбудова над ними, такий імперський культурний екстракт. Російська мова, крім того, що вона була мовою великоросів, на думку названих ідеологів, виконувала ще й функцію обслуговування культурних потреб українців та білорусів і в цьому значенні виступала як «загальноросійська». Імперські мислителі чомусь були переконані, що українська та білоруська мови таких функцій виконувати не можуть.
Зрозуміло, від цих термінів — «російський, загальноросійський, великоросійський» віддає не лише історіографічною, але й політичною архаїчністю. Хоча так звана загальноросійська свідомість у Російській імперії була феноменом не етнічним або національним, а суто політичним, державно-охоронним, що жорстко насаджувалося режимом і його було б справедливіше називати імперською свідомістю. Ця свідомість не йшла «знизу», її прищеплювали «зверху».
Подібна термінологія, що вживається М. Дмитрієвим, не є політично нейтральною, хоч сам професор (можливо, суб’єктивно й цілком щиро) старається відмежуватися від політики. Його термінологія не працює в контексті етнонімів «росіяни» та «українці», а вимагає обов’язкового використання понять «великороси» та «малороси». І лише в цьому контексті категорія «загальноросійське» має сенс, оскільки «великороси» та «малороси» позиціонуються тут як частини відносно «загальноросійської» цілісності. З цього випливають очевидні і явно неприйнятні для України висновки. Не думаю, що для нас є сенс повертатися до цього імперського дискурсу.
Схема ця є штучною, надуманою і абсолютно недоречною в сучасній Україні. Ну, а безглуздість ідеї «загальноросійської» мови була продемонстрована ще 1905 року російськими академіками-лінгвістами у відомій «Записці про скасування обмежень малоруського друкарського слова». Говорячи про московську конференцію російських та українських істориків, де виступав професор С. Кульчицький, стаття якого в «Дні» й спонукала пана Дмитрієва на реакцію у формі власної полемічної статті, російський історик перерахував низку тем, які він пропонує розглянути українським колегам. Але, закликаючи відмовитися від політиканства, шановний професор МГУ сформулював ці теми-питання так, що в них уже містяться політично мотивовані відповіді. Адже досить українцям клюнути на «наживку» «загальноросійськості», як наступним логічним кроком повинна стати відмова від власної національної ідентичності та визнання смердячої нафталіном концепції «двох російських народностей» а-ля Костомаров після заслання.
Московський професор м’яко та академічно, як істинний «добрий слідчий», підштовхує нас до розчинення української ідентичності в політичній міфології «загальноросійського».
За вкрадливими академічними інтонаціями відчувається заперечення українців як суверенної та самодостатньої нації. Але, зрозуміло, ідеї, що маніфестуються на вульгарно-політиканському рівні всілякими Жириновськими, Затуліними, Прохановими, Лужковими (а тепер і Путіними: «Україна — це взагалі не держава», — Бухарест-2008), у пана Дмитрієва подаються набагато респектабельніше та цивілізованіше, все-таки університетський професор, людина вихована й благопристойна... Але суть ідей від форми їхнього викладу не змінюється.
Дуже вразило мене те, що вистраждана віками трагічної української історії фраза Станіслава Владиславовича Кульчицького: «І чи варто нам забути все, що трапилося з нашими рідними й близькими, щоб стати частиною загальноросійського народу?» — (С. Кульчицький мав на увазі Голодомор), викликала велике, хоч, як мені здається, удаване здивування професора М. Дмитрієва. Хоч статус директора наукового центру україністики передбачає деяке знайомство з фактами українського минулого, в цьому випадку — знання про те, у що обійшлася українцям багатовікова програма примусового посвячення в «загальноросійськість». Як мінімум, російський україніст, яким є шановний професор М. Дмитрієв, повинен знати, якими методами українців «стимулювали» розчинятися в російському народі. Сподіваюся, що мій опонент чув про Руїну, про Конотопську битву, про каральні акції у Батурині, про заборони української мови та культури, про цілу низку погромів української церкви, жорстке насадження в Україні чужих їй московських порядків, про люте переслідування тієї частини української еліти, яка намагалася хоч якось зберегти українську ідентичність, про тотальне примусове обрусіння. М. Дмитрієв пише: «Напевно, «День» не відмовить мені в публікації... моїх заперечень...» Так, «День»-то, пане Дмитрієву, не відмовить, а ось могли б Ви назвати хоча б одну впливову російську газету (опозиційні листки не рахуються), яка б не відмовила українським історикам у публікації їхніх міркувань і висновків? Судячи з усього, тут ніяких перспектив немає.
Тобто українській газеті пропонують знайомити громадян України з думками російських істориків, але на себе аналогічних зобов’язань передбачливо не беруть. Що ж, це типове для наших відносин: вулиця з одностороннім (російським) рухом і гра в одні ворота.
Але особливо гостре непогодження професора М. Дмитрієва викликала тема Голодомору як геноциду українського народу.
Професор МГУ такий факт заперечує, а опонентам заявляє: дайте документ, де б зазначалося про необхідність знищення українців як нації. Очевидно, товариші Сталін, Молотов, Калінін, Ворошилов, Малєнков повинні були підписати й бережно зберігати наказ, де було б сказано: «Ми вирішили зламати хребет української нації за допомогою штучно організованого голоду...» Радянським Союзом правили негідники й злочинці, але явно не ідіоти. Та й для чого нову мову вигадали, щоб залишати пану М. Дмитрієву абсолютно самовикривальні документи?
Якщо національна нетерпимість у нацистській Німеччині була відвертою й демонстративною, то в СРСР вона маскувалася інтернаціональною демагогією (а спробуй інакше в багатонаціональній державі!). Є маса фактів, які свідчать, що в СРСР із залізною послідовністю здійснювалися репресії за національною ознакою, що було очевидно, але в документах ми цього чинника не виявимо. І це зовсім не означає, що його не було в реальному житті. Не треба впадати в юридичний фетишизм, мовляв, є документи — є явище, немає документа — немає й не було явища.
Наприклад, 1944 року весь кримськотатарський народ був насильно переселений до Середньої Азії (під час депортації безліч людей загинуло), репресований за національною ознакою, поголовно. Але в офіціозі йшлося виключно про «колаборантів» та «зрадників». Але чомусь «зрада» співпадала з національною приналежністю. І коли лейтенант або капітан Радянської Армії повертався з фронту, дзвенячи орденами й медалями, його все одно хватали, саджали в телячий вагон і разом із кримськотатарськими одноплемінниками відправляли в місця досить віддалені. Хоч радянський офіцер-орденоносець зрадником не міг бути за визначенням, але він був кримським татарином, а значить — винним. Винним своєю національністю. Але де це написане в офіційних радянських документах? Там все чисто, там нічого подібного немає. Ніякої етнічності. Так би мовити — нічого особистого. Сказане тут стосується і чеченців, інгушів, калмиків, карачаївців, балкарців і багато кого іншого.
До речі, вимоги професора М. Дмитрієва дати йому самовикривальний документ Раднаркому або ЦК ВКП(б) нагадує заклики критиків В. Суворова, який сотнями фактів довів, що влітку 1941 року Червона Армія готувалася до стрибка на захід, надати їм підписаний товаришем Сталіним наказ про наступ. Такий документ можна знищити (помічник М.С. Горбачова Болдін писав, як генсек докоряв його за те, що він не знищив секретні протоколи до пакту Молотова — Ріббентропа), сховати, приховати. Але не можна сховати й приховати підготовку багатомільйонної армії до війни. Можна знищити й сховати документи щодо Голодомору, не можна приховати й сховати сам Голодомор.
М. Дмитрієв нарікає, що йому не надали документів, які він би міг проінтерпретувати як національну складову Голодомору. Боюся, що це проблема національної свідомості російських інтерпретаторів і тут ніякі документи, факти та аргументи не допоможуть.
Пан М. Дмитрієв демонструє дуже примітну особливість поведінки російських істориків у їхньому спілкуванні з українськими колегами: її можна назвати дискримінацією аргументів. Тобто лише свої аргументи росіяни сприймають як переконливі, вагомі і які заслуговують уваги. Аргументи українських учених спочатку беруться під підозру й апріорно сприймаються як менш цінні та доказові. Тому мені важко уявити такі українські аргументи, які б російським академічним середовищем (тим більше нинішнім) були б прийняті у випадку, якби вони суперечили стійким національним переконанням росіян.
Росія не визнає геноцид українців, бо це завдає удару по несучих конструкціях її національної свідомості. А значить, ніякі документи їх не переконають. І доводити їм що-небудь — сизифова праця. Тим більше, що вони вже давно все знають набагато краще, ніж ми, особливо українську історію...
Чи може прагнучий доказів і документів пан М. Дмитрієв довести й документувати, що де-небудь ще, крім України та української (за етнічним складом населення) Кубані, у жителів тотально вилучалося все їстівне? Відбирався останній кусень хліба?
Де ще зони голоду ізолювалися від світу та сусідніх регіонів військами, і голодним заборонялося залишати зону смерті? Де ще прозорі адміністративні межі між республіками перетворювалися в непроникні державні кордони, що охороняються ЧОП — частинами особливого призначення?
Де ще терор голодом був синхронізований у часі й просторі з боротьбою з «націоналізмом» народу, що знищується, з масовим винищуванням його духовної еліти, із закриттям національних установ, газет, наукових інституцій?
Часто наводять аргумент, що в Україні під час Голодомору гинули й люди інших національностей. Так, адже вони жили серед нас, але це були рідкісні, на загальному фоні випадки, бо до 96% сільського населення України складали етнічні українці. Не випадково Й. Сталін сказав: «Національне питання на Україні — це переважно селянське питання». Удар був направлений саме проти українців (а проти кого ж ще його направляти в українському селі?), а те, що ще хтось з незапланованих потрапив під «гарячу руку» — то це особливість радянської державної ментальності — «ліс рубають, тріски летять».
Пан М. Дмитрієв пропонує російським та українським історикам публічно обмінятися думками щодо цих питань, але чомусь лише в українських ЗМІ. Чи означає це, що в ЗМІ нинішньої Росії подібне неможливе?
Але на відміну від шановних професорів С. Кульчицького та М. Дмитрієва, я вважаю подібні дискусії з росіянами щодо питань Голодомору, ОУН-УПА, української національної ідентичності безглуздими й некорисними. Адже багато хто з наших російських опонентів досі заперечує саме існування української нації, а це робить будь-які суперечки безпредметними. Вони не доведуть нам, що геноциду не було, бо він був. Ми не доведемо їм, що геноцид був, оскільки визнання такого вимагає радикальної ментальної революції у російській свідомості, на яку сьогодні вони ще не здатні .
Нашим опонентам уже давно відома істина в останній інстанції і тепер для них завдання полягає лише в тому, щоб за допомогою цієї «істини» напоумити українців... Проте для нас важливим є не російське визнання, а українська самосвідомість щодо Голодомору та інших ключових пунктів нашої історії. Я не думаю, що єврейський народ якось інакше ставився б до Голокосту-Шоа, навіть якби постнацистська Німеччина його не визнала. Тобто ми не потребуємо російської санкції на осмислення й переживання власної історії.
P.S. Не чи чув випадково шановний професор М. Дмитрієв про знайдення підписаного «партайгеноссе» А. Гітлером наказу про поголовне винищування євреїв? Кажуть, що досі жодного подібного документа знайти не вдалося. І це зовсім не означає, що Голокосту не було, а «партайгеноссе» Гітлер не був до нього причетний...
