Голодомор 1932 — 1933 рр. як геноцид: прогалини у доказовій базі
Такі всесвітнього масштабу катастрофи, як Голодомор в Україні 1932—1933 років, ніколи не будуть сприйматися суспільством як щось «теоретико-академічне», як проблема, чия вага обмежується лише сферою чистої науки. Трагедія «терору голодом» — це передовсім наш невідступний вічний біль. Але, враховуючи, що страшна катастрофа об’єктивно, бажаємо ми цього чи ні, була і залишається винятково гострою зброєю у сучасній політичній боротьбі, моральним обов’язком наших істориків, як і раніше, є дослідження причин та досі ще невідомих наслідків Апокаліпсису, пошук нових і нових свідчень і доказів його геноцидного характеру, вивчення його впливу на свідомість різних поколінь людей, зокрема, сучасної молоді. Саме про це йдеться в новому матеріалі постійного автора «Дня», одного з провідних в Україні фахівців з історії тоталітарного суспільства в СРСР 20—30-х років ХХ століття, доктора історичних наук, професора Станіслава КУЛЬЧИЦЬКОГО. Отже, слово — шановному історику , початок у № 19, № 25 газети «День».
За цими ретельно виваженими формулюваннями криється глибока обізнаність iз первинними джерелами. З кожним окремо взятим положенням процитованого тексту неможливо не погоджуватися, у тому числі з основним: голод у СРСР був для керівників ВКП(б) неочікуваним й небажаним.
Ми з Девісом і Віткрофтом не раз зустрічалися на конференціях, обмінюємося книгами. Книгу, про яку йде мова, вони мені передали, підкресливши опубліковані в ній дані про великі обсяги продовольчої допомоги, виділеної радянським урядом для УСРР і Кубані в першій половині 1933 року. Про який геноцид, здавалося б, можна говорити в світлі цих даних? Дуже важко переконати представників провідної на Заході бірмінгемської школи зацікавитися національним зрізом проблеми голоду 1932—1933 рр. в СРСР, який може виявити український Голодомор.
Ми бачимо в західній історіографії явну тенденцію ревізії оцінок часів «холодної війни». Не можна твердити, що ця тенденція вже є пануючою, але не виключено, що вона стане такою. В усякому разі, Р. Девіс і С. Віткрофт зробили для цього все можливе. На суперобкладинку своєї книги вони винесли вердикт самого Р. Конквеста: «Це справді видатний внесок у дослідження такої важливої проблеми». Після цього друкується авторська анотація, яка не залишає каменя на камені від висновків, зроблених у монографії «Жнива скорботи». «Це, — кажуть автори про свою книгу, — перше всебічне дослідження жахливих років радянського голоду, що базується на раніше засекречених й цілком секретних російських та українських архівах. В ньому голод розглядається на тлі довготермінових та середньострокових чинників, що призвели до сільськогосподарської кризи, й визначається міра, в якій голод був «організованим» або «штучним». Контраверсійні висновки авторів відрізняються від тих, що були зроблені раніше багатьма істориками, в тому числі Робертом Конквестом».
Не обмежуючись сказаним, Р. Девіс і С. Віткрофт наводять у своїх висновках запозичене з книги «Жнива скорботи» твердження про те, що голод в Україні був «свідомо застосований» заради його (Сталіна. — Авт. ) вигоди (1986)», після чого в примітці цитують окремі фрази з листа Р. Конквеста до них, написаного у вересні 2003 року. У листуванні, пишуть вони, доктор Конквест наполягав: він не вважає, що «Сталін навмисно заподіяв голод 1933 року. Ні. Я доводив, що коли голод став невідворотним, він міг запобігти йому, однак поставив «радянський інтерес» вище за врятування голодуючих, — таким чином, свідомо сприяв голоду».
Твердження Р. Конквеста є відходом від його позиції, оприлюдненої в 1986 р. Первинна позиція спиралася на свідчення людей, які залишилися живими після перебування в українському селі у 1932— 1933 рр. Тепер під тиском «ревізіоністів» він відмовляється від сказаного в роки «холодної війни». Іншими словами, він продовжує звинувачувати Сталіна в убивствах, але відмовляється кваліфікувати їх як «убивства з попередньо обдуманим наміром». Виходить щось таке, що у кримінальному праві кваліфікується як «убивство через необережність». Ось таку неочікувану ревізію постійного сталінського курсу на превентивний терор несе з собою закінчення «холодної війни». Якщо солідаризуватися з цією заявою Р. Конквеста, то зникає грунт, на якому будується концепт голоду-геноциду.
Українських істориків чекає нелегка робота: переконати зарубіжних колег в своїй правоті. Щоб доказова база Голодомору як геноциду витримала міжнародний аудит, треба поставитися до її формування дуже серйозно. Головним каменем спотикання є, без сумніву, питання про те, кого нищив Сталін — українців чи громадян України? На перший погляд, це питання позбавлене сенсу, тому що гинули ті ж самі люди. Але від переконливої відповіді на нього залежить, чи визнає світ український Голодомор геноцидом.
5. КОГО НИЩИВ СТАЛІН?
У жовтні 2005 року мені довелось взяти участь у роботі міжнародного наукового семінару, який проводив Інститут Антоніо Грамші (Рим). Тему семінару сформулював професор Неаполітанського університету Андреа Граціозі, який плідно працює над проблематикою з історії СРСР: «Сталін, радянський голод 1931— 1933 р. і український Голодомор». Італійські учасники семінару пояснили, що ООН в 2003 році не визнала Голодомор геноцидом через те, що українська сторона не надала доказів нищення радянським режимом саме українців. Представлені документи свідчили про те, що у 1932— 1933 рр. в Україні загинули мільйони людей, але це було відомо й раніше. З повідомлення про цю заяву італійської професури розпочалася серія моїх публікацій на тему «Чому Сталін нас нищив?» («День», 20 жовтня 2005 року).
Якщо іноземці лише чемно просять довести, що сталінський режим нищив саме українців, то сучасні громадяни України в своїй основній масі рішуче не погоджуються з таким твердженням. Київський міжнародний інститут соціології при Національному університеті «Києво- Могилянська академія» у вересні 2006 року провів опитування дорослого населення України з проблематики Голодомору за чотириступеневою послідовністю. Воно дало цікаві результати.
Перше запитання було таке: «Ви чули або читали про голод 1932—1933 рр. в Україні?» На нього відповіли стверджувально 94,4% опитаних.
Тим, хто відповів ствердно, поставили друге запитання: «Чи був цей голод викликаний головним чином діями влади, чи природними обставинами?» Відповіді були такими (у відсотках): діями влади — 69,0; природними обставинами — 12,1; не думали про це — 5,4; важко сказати — 13,5.
Тим, хто покладав відповідальність за голод на дії влади, адресувалося третє запитання: «Чи вважаєте ви, що влада організувала голод навмисно?» Відповіді розподілилися таким чином (у відсотках): так — 84,2; ні — 5,7; важко сказати — 9,0; не думали про це — 1,0.
Нарешті, тільки тим, хто вважав, що влада організувала голод навмисно, задавалося четверте запитання: «Чи був цей голод спрямований проти усіх мешканців України незалежно від їхньої національності, чи лише проти українців за національністю?» Відповіді виявилися такими (у відсотках): проти усіх мешканців України незалежно від їхньої національності — 60,8; проти українців за національністю — 26,2; важко сказати — 11,2; не думали про це — 1,8. Відсоток переконаних в тому, що голод був спрямований лише проти українців за національністю, по регіонах розподілявся так: західний — 40,8; центральний — 20,8; південний — 16,4; східний — 22,7.
Наведені дані настільки виразні, що не потребують особливих коментарів. Треба поздоровити журналістів і вчених з тим, що сучасне покоління громадян вже розуміє злочинницький характер дій сталінської влади. Навпаки, ті, хто гинув від голоду, не розуміли, що з ними трапилося. Не розуміли цього навіть партійні функціонери на високих посадах. Не варто сумніватися у щирості (в даному випадку) спогадів Микити Хрущова, який тоді працював другим секретарем Московського міськкому і обкому ВКП(б): він знав про лютий голод в Україні, але не розумів причин.
Опитування показувало, що відсоток тих, хто не вбачав у Голодоморі геноциду за національною ознакою, переважав в усіх регіонах. Навіть у західному регіоні, який перебував у 1933 році поза кордонами СРСР, половина опитаних твердила, що голод був спрямований проти усіх мешканців України незалежно від їхньої національності.
Соціологічне опитування дає уявлення про стан повсякденної свідомості. Не менш цікаво проаналізувати висловлювання нашої інтелектуальної еліти. Обмежусь уривком зi статті здібного журналіста «Газеты по-киевски» Леонiда Швеця. Стаття була опублікована в день розгляду на Верховній Раді законопроекту про Голодомор, і автор ще не міг знати результатів. Швець наводив три аргументи, які перебували в суперечності, як йому здавалося, з концептом Голодомору як геноциду:
«Для многих в России и Украине оказалось сложным увидеть в Голодоморе сознательную политику уничтожения населения по признаку украинскости, вот этот самый геноцид. Во-первых, изначально такую юридическую квалификацию получили преступления, связанные с открыто провозглашенной и демонстративно проводимой правительственной политикой по уничтожению национальных, этнических, расовых и религиозных групп. В случае же Голодомора факты массового вымирания населения скрывались от остальной страны и внешнего мира, и не то что украинофобской истерии, наподобие юдофобской пропаганды Геббельса, — даже намеков на антиукраинскость в СМИ тех лет вы не найдете. Большевики, выжимая последние соки из села, обходились терминами классовой борьбы.
Во-вторых, признаки целенаправленной политики уничтожения украинского этноса сложно обнаружить как до Голодомора, так и после. В борьбе с «националистическим уклоном» пошерстили как интеллигенцию, так и партийцев, почти 10 лет, с 1923 года, кстати, с благословения центра, проводившего как раз коренизацию — украинизацию, но это вполне укладывается в параноидальную логику Сталина и режима в целом. Опять таки: били не по морде, не по паспорту, а по «подозрительным элементам».
В третьих, сами масштабы голода 1932—1933 годов настолько выходят за пределы территории Украины и заселенной украинцами Кубани, что сужать жуткую картину массового вымирания населения до национальных пределов минимум некорректно. Да и в украинских селах умирали рядом болгары, поляки, русские, все...»
Цитата надто довга, але у концентрованому вигляді вона відтворює спосіб мислення противників концепту геноциду. Наведені аргументи здаються логічними, але часом тільки тому, що ми не знаємо власної історії. Точніше, не знаємо її «підземних» зрізів і розуміємо радянську термінологію в буквальному значенні, хоч вона часто означала щось протилежне за змістом.
Л.Швець справедливо стверджує, що населення України не переслідувалося за ознакою «українськості» (тільки це для нього є адекватним наявності геноциду), а в Радянському Союзі не спостерігалося українофобської істерії. Він має рацію і тоді, коли стверджує, що в країні не існувало цілеспрямованої політики нищення українців як українців. Однак Швець визнає наявність боротьби з «націоналістичним ухилом», а також репресій інтелігенції та партійців. Чи можна узгодити ці твердження, які здаються протилежними за змістом? У Швеця ми відповіді не знайдемо, але вона все-таки існує.
Перед тим, як назвати її, подивимося на лінію поведінки Павла Постишева, який прибув до Харкова в кінці січня 1933 року, тобто негайно після завершення акції з вилучення продовольства у сільській місцевості. Постишев призначався на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У і формально підпорядковувався генеральному секретарю ЦК Станіславу Косіору. Однак він продовжував перебувати на посаді секретаря ЦК ВКП(б), завдяки чому мав безпосередній і постійний зв’язок iз Кремлем.
Сталінський емісар демонстративно одягався в українську вишиванку замість майже узаконеного френча. Він мав два завдання — забезпечити весняну сівбу і розгромити «націоналістичний ухил» в партії, оголошений головною небезпекою. Він врятував мільйони селян, холоднокровно спостерігаючи за мученицькою смертю інших мільйонів. Одночасно він розгорнув боротьбу з «націоналістичним ухилом» М. Скрипника, в ході якої постраждали десятки тисяч представників української інтелігенції. В лічені роки він переполовинив півмільйонну Компартію України. Ту саму Компартію, на адресу якої пролунали такі слова Сталіна в його листі Кагановичу від 11 серпня 1932 року: «Имейте также в виду, что в Украинской Компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается немало (да, немало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец — прямых агентов Пилсудского».
Аналіз діяльності Постишева дозволяє відповісти на питання про те, з ким Сталін боровся в Україні. Своїми противниками Кремль вважав не українців як представників етносу, а українців як носіїв національної державності. Українська держава лякала вождів ВКП(б) навіть у радянській оболонці. Тільки після Голодомору і невіддільних від нього масових репресій в середовищі української інтелігенції в Кремлі перестали боятися України. Столицею її з ініціативи Постишева в 1934 році знову став Київ.
Суть політики українізації залишається загадкою для Л.Швеця. Перед тим, як визначити її, слід згадати, хто був найбільш активним українізатором: не М.Скрипник, який мав тільки наркомівські повноваження, а генеральний секретар ЦК КП(б)У в 1925—1928 рр. Л.Каганович. Українізація була різновидом коренізації, тобто укорінення радянської влади в неросійському середовищі. Політика українізації сприяла національному відродженню, це правда. Але наслідком укорінення влади потрібно вважати й участь українських незаможників у конфіскації продовольства у сільській місцевості в січні 1933 року. Сталін був ким завгодно, але тільки не параноїком.
Обговорення в листопаді 2006 року законопроекту про Голодомор як геноцид вимагало від народних депутатів специфічних знань, яких вони не мали. В сесійній залі відчувалася незрима присутність російських представників, точка зору яких на Голодомор також була далекою від реальності. Член фракції Партії регіонів В.Забарський виступив з доповіддю про альтернативний проект, який відрізнявся від президентського відсутністю кваліфікації Голодомору як геноциду. Він закликав засудити масові злочини, «не допускаючи при цьому гри на цій темі політичних сил, зацікавлених в конфлікті нашої країни з її сусідами». Його підтримав представник партії комуністів В.Голуб, який вже відверто визнав, що прийняття президентського законопроекту «призведе до напруження міждержавних стосунків між Росією та Україною». Отже, Партія регіонів і Компартія відкинули президентський проект, оглядаючись на позицію іншої держави у цьому питанні.
Позиція соціалістів була відмінною від позиції їхніх союзників по коаліції: вони наполягали на заміні виразу «геноцид української нації» визначенням «геноцид українського народу». Соціаліст В. Цушко заявив, що сам він молдаванин, обидва його діди померли в Голодомор, і фракція підтримає законопроект лише за наявності цієї поправки. Справді, молдавани (мова йде про Молдавську автономну республіку у складі УСРР, Бессарабія тоді була захоплена Румунією) постраждали навіть більше, ніж українці: за переписом 1937 року їх чисельність в СРСР знизилася до 80,3% у порівнянні з переписом 1926 року, тоді як чисельність українців — до 84,7%. Після згоди В. Ющенка на цю істотну поправку законопроект був поставлений на голосування і затверджений як Закон України.
Поправка соціалістів має суто фактологічний характер, і тому її слід вітати. У 1933 році органи ЗАГС зареєстрували у сільській місцевості України 1678 тис. смертних випадків. У національному розрізі вони розподілилися таким чином: 1552 тис. українців, 85 тис. росіян, 27 тис. євреїв, 21 тис. поляків, 16 тис. молдаван, 13 тис. німців, 8 тис. болгар, 3 тис. греків тощо. Звичайно, ця статистика не дає уявлення про масштаби Голодомору, тому що є неповною і включає природну смертність. Але національний зріз смертності приблизно співпадає з національною структурою сільського населення. Це свідчить про однакову долю людей, які мали нещастя жити у сільській місцевості в кордонах УСРР.
Застосовані владою механізми терору голодом теж підтверджують цю закономірність. У січні 1933 року, тобто під час сталінської акції суцільного вилучення продовольства, пересування населення з УСРР і Кубанського округу Північно-Кавказького краю в інші регіони було взято під суворий контроль. Від квітня 1933 року, коли розгорнулася комерційна (без карток) торгівля хлібом в українських містах, влада постаралася заблокувати села.
Розробники президентського законопроекту вважали за краще використати поняття «українська нація» з метою максимального наближення до визначень Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього». Заміна терміну «нація» терміном «народ» стурбувала тих, хто домагається визнання Голодомору геноцидом. У Конвенції перелічені тільки чотири людські групи — етнічна, національна, расова й релігійна. Термін «народ», як їм здається, перебуває поза межами перелічених груп. Насправді це не так.
Терміни «етнічна група» і «національна група» є спорідненими. Одночасне їх вживання законодавцем мало на меті включити в сферу дії Конвенції ООН представників всіх народів, які переслідувалися не за расовою або релігійною (ті виділялися окремо), а за національною ознакою. Народ є сукупністю людей певної національності на певній території, яка обов’язково включає до свого складу представників й інших етнічних та національних груп. Народів, які зберегли етнічну чистоту, в природі не існує і не існувало ніколи — це суперечило б закономірностям етногенезу. Отже, термін «народ» не випадає з понятійного ряду, в якому перебувають терміни «етнічна група» і «національна група».
Прив’язаність поняття «народ» до певної території тільки сприяє, на мою думку, ідентифікації Голодомору як геноциду. Абсурдно вважати, що Сталін переслідував українців там, де тільки міг їх знайти. Наполягаючи на твердженні про нищення українців як представників небажаної національності, ми ризикуємо занапастити всю доказову базу геноциду. Більше того, ми обов’язково зустрінемо (і вже зустріли!) шалений опір з боку росіян — і наших власних, і тих, хто живе в Російській Федерації. Адже протиставлення українців росіянам за етнічною ознакою у питанні про Голодомор автоматично перекваліфіковує відповідальність вузької групи злочинців у Кремлі на відповідальність Росії й російського народу. Як може погодитися з цим російський народ, велика частина якого (на жаль, можливо, й більшість) взагалі не бачить в українцях представників окремого народу і ототожнює їх iз собою?!
Цю думку я не загострюю і не перебільшую, так воно є. У цьому контексті доречно звернути увагу на аргумент проф. Валерія Хмелька, який очолює Київський міжнародний інститут соціології. В газеті «Экономические известия» (24 листопада 2006 року) він так прокоментував результати соціологічного опитування, з розгляду якого я починав цей розділ: «То, что это было массовое уничтожение людей — несомненно. Но то, что это было уничтожение украинцев по национальной принадлежности, — нужно доказать и назвать, какая национальная группа (или национальные группы) уничтожали украинцев». На жаль, є немало маргінальних політиків, які одразу беруться показати пальцем на несимпатичних їм росіян або євреїв. До таких заяв прислухаються в Росії чи в Ізраїлі. Іноді не тільки прислухаються, але й, виходячи з власних розрахунків, підвищують політичну вагу цих політиків з нульової до помітної. А тим приємно...
В. Хмелько таким чином кваліфікує сталінський злочин у згаданій вище статті: «Было бы правильным, я думаю, называть это жуткое преступление не геноцидом, а социоцидом, т.е. уничтожением людей, выделяемых по социальному, классовому признаку, а не по национальному или этническому. Хотя при этом пострадало больше всего, конечно, украинцев по национальности, которые составляли подавляющее большинство сельского населения Украины».
Перед шановним професором, моїм колегою по Києво-Могилянській академії, постав факт: Сталін знищував саме українських селян. Він цілком обгрунтовано не може повірити, разом iз більшістю опитаних ним людей, що знищували саме українців. Виходячи з формальної логіки, йому залишається повірити тому, що Сталін знищував селян.
